На рівні прожиття

      Перше, що можна почути після її концертів, — це захоплені вигуки: «Вона зовсім не схожа на вокалістку!». Слухач має рацію: ужгородська співачка Світлана Глєба не має нічого спільного зi звичним для пересічного меломана образом дебелої примадонни з резонатором у голові замість мозкової речовини. Це надзвичайно вимогливий до себе, вдумливий музикант із бездоганним смаком і природженим артистизмом, який останнім часом все активніше опановує сферу сучасної музики — складний, часом непередбачуваний вимір, де ужгородське сопрано почувається напрочуд вільно і зараз, практично, не має в Україні собі рівних. Її виступи — завжди подія, що залишається в пам'яті еталоном художньої якості. На нещодавньому концерті в Києві після виконання нею та Київським камерним оркестром Романа Кофмана «Пісень потойбіч людей» львівського композитора Юрія Ланюка на тексти Пауля Целана вердикт публіки був одностайним: нарешті в Україні з'явилась вокалістка, спроможна співати сучасну музику на європейському рівні.

      — Над «Піснями потойбіч людей» мені довелося працювати в досить жорстких умовах: твір був написаний спеціально для цього концерту і я мала лише місяць на його вивчення, — зізнається Світлана. — Були певні труднощі з вимовою та артикуляцією — мені вперше довелося співати німецькою. Але я намагалася не втратити обриси перших вражень при читанні тексту і максимально його одухотворити. Композитору Юрієві Ланюку властива унікальна своєрідність звучання оркестру (адже він сам прекрасний віолончеліст). Він — дуже делікатна, інтелігентна людина, що в творчих колах, погодьтеся, велика рідкість. І в його музиці це відчувається, хоча образний світ композитора — набагато складніша сфера. Він, як актор, не може постійно жити однією роллю. Цей твір — досить сміливий крок з його боку, і, думаю, він удався.

      — Не в останню чергу завдяки Вам...

      — Коли твір хороший — його будуть слухати. Не була б я, був би хтось інший. Відрадно, що виконання сучасної музики у столиці стає все більш професійним. Час відіграє свою роль, і, думаю, що за сім-вісім останніх років встигло зміцніти покоління музикантів, для яких сучасна музика не є першовідкриттям. Коли ти ростеш у цьому, відповідно, легше сприймаєш, а потім через виконавство краще передаєш.

      — Як ви починали?

      — Власне, перший крок до пізнання авангардного мистецтва в мене відбувся, навпаки, саме через виконавство. Одного разу під час навчання у Львівській консерваторії викладачка з гармонії принесла нам на урок партитуру твору Леоніда Грабовського «When», і вже з першого прослуховування я чітко уявила, як мені самій хотілося б його проспівати. Незабаром ми познайомились з Іваном Небесним, художнім керівником ансамблю «Кластер», який тоді саме готувався до виконання цього твору і шукав солістку. Я дуже щаслива, що опинилася в цьому колективі однодумців, де творчий інтерес, бажання щось робити завжди є спільними. Ми самі шукали, самі пробували... Починати було складно, тому що сучасні гармонії для вокаліста (а в мене немає абсолютного слуху, тільки відносний) — це великі інтонаційні складності. Важка праця, але й цікава. Адже сучасна музика — це стан: психологічний, внутрішній. Дуже важливо знайти його. Можливо помилитися десь в інтонаційному плані, але в цьому — не можна, хоча завжди є ризик недограти або переграти.

      — Що допомагає в пошуках цього стану?

      — Можливо, інтуїція... Кажуть, що людина бачить в іншій людині те, що вона хоче бачити. В музиці так само. Коли виконуєш твір, важливо самому відчувати, що ти в ньому хочеш показати. Погане бачиш — ти його так і показуєш, хороше — відповідно, так і сприймається твір.

      — Виходить, виконавець має бути співавтором музики?

      — Є композитори, які вимагають, щоб твір виконувався саме так, як вони хочуть, не даючи можливості для творчості виконавця, прояву його бачення, чуття. Це не завжди правильно, тому що після написання музика може зажити зовсім іншими якостями і фарбами. Треба лише довірити це виконавцеві, який через себе відкриє у творі щось нове, а не зачиняти музику в клітку.

      — Ви, у свою чергу, довіряєте багатьом композиторам?

      — Звісно, на початку, коли тільки почала цікавитися, співати, хотілося перепробувати все. В «Кластері» ми всі довіряли смаку нашого художнього керівника, і основними пріоритетами репертуарного відбору для нас були технічність, виразність та динамічність музики. Потім, коли виховалося власне ставлення, свій смак, стало вже легше самостійно знаходити підхід до нових творів, відрізняти зерна від полови. Тут дійсно дуже важливо, наскільки ти довіряєш композитору, якого збираєшся виконувати. І я дуже вдячна Богу за те, що поки в моєму житті поганих знайомств не було.

      Власне, Київ я відкрила завдяки композитору Володимиру Рунчаку, який запросив мене співати його «Голосіння» на одному із столичних фестів. Навколо його творчості точиться багато суперечок, але мені особисто дуже подобається така музика: складна, правдива, без прикрас. Багато ріднить мене і з композитором Вікторією Полевою. Колись на фестивалі «Два дні й дві ночі» в Одесі я вперше почула її «Пісні невинності». Такої жіночості, вишуканості, приємного шарму в музиці я давно не відчувала! Я відразу підійшла до композиторки, попросила в неї ноти і пару місяців тому виконала цей цикл на київських «Прем'єрах сезону».

      — На цьому ж фестивалі ви брали участь у концерті ужгородського камерного хору Cantus. Представлена ним програма, що охопила майже тисячорічний простір музичної культури, не змогла пройти повз увагу прихильників хорового мистецтва. Що вас зв'язує з цим колективом?

      — Почнемо з того, що Еміл Петрович Сокач, керівник хору Cantus — мій викладач ще з Ужгородського музичного училища. Зараз я розумію, як це важливо, коли в певний період твого розвитку, життя поруч з тобою є людина, яка може виховати в тебе хороші смаки. В училищі він був свого роду революціонером — ніхто, крім нього, не брався за такі складні й цікаві програми. Він відкрив для нас дуже багато нового,і все, що він робив у студентському хорі, завжди було глибоко і самовіддано. Власне, камерний хор Cantus, орієнтований на виконання як ренесансу, бароко, так і сучасних творів, він створив в 1990 році під конкурс імені Бели Бартока в Угорщині. До того це був просто ансамбль старовинної музики.

      — Яке місце хор займає у вашому житті?

      — Говорять: «Той, хто співає, — вдвічі більше молиться». Хоровий спів надзвичайно наближений до духовної сфери. Це мені дуже близьке: я з дитинства співала в самодіяльних колективах, виросла на репетиціях, концертах і не уявляю свого життя без хору і, зокрема, без хору Cantus. У нас дуже хороші стосунки. Я не хочу сказати, що вони ідеальні — як і в кожній сім'ї, є свої складні періоди. Але велика честь хористам, що вони проблеми вирішують, і роблять це добре... За Сокачем як за керівником дуже цікаво слідкувати: він завжди йде попереду, відкриває щось нове і нас втягує в цей процес. І не за принципом «вивчив-відспівав» — це проходить на рівні прожиття.

      — Мабуть, так і треба ставитися до мистецтва...

      — А як треба вірити? Ти просто віриш і все... В мистецтві те ж саме. Треба любити його і не доводити це, а просто займатися своєю справою... На кожного з нас покладена якась місія. Навіть якщо ти двірник і старанно підмітаєш вулицю — ти вже робиш те, що, мабуть, мусиш робити в цьому житті... Я дуже люблю своє місто. Люблю своїх учнів у музичній школі, і, думаю, діти це відчувають і діляться зі мною тим самим. Люблю концертувати, хоча виконавську діяльність дуже складно поєднувати з викладанням, адже на самопізнання, підготовку складних творів теж потрібно багато часу, сил і віддачі. Дуже важливо, щоб голос тебе слухався так, як ти цього хочеш. Це далеко не легка робота, а працювати на двадцять-тридцять відсотків я просто не вмію...