Час викидати каміння

      Життя таких хворих нагадує перехід по мінному полю. Варто їм тільки розслабитись, забути про камені в жовчному міхурі — виникають спазми, раптові і страшенно болючі. Нейтралізувати їх можна тільки сильнодіючими препаратами. А після того як жахливий напад болю минає, хворий з острахом чекає наступного. Коли знову доведеться викликати «швидку»? Через тиждень? Через місяць? Через рік? Більшість таких страждальців на довгі роки стають заручниками власного захворювання. Вони живуть у постійній тривозі, що знову прихопить болем, активно звертаються до бабусь-знахарок, всіляких екстрасенсів. Але небезпека не тільки в нападах болю, настільки нерегулярних, що між одним та наступним може минути півроку. Біда в тому, що конкременти в жовчному міхурі викликають запалення цього органа та сусідніх, а людей із загостреннями жовчокам'яної хвороби — панкреатитами та жовтяницями — доводиться рятувати в ургентній хірургії.

Опій для Олесі

      Жахливі болі в районі печінки мучили Олесю давно, ще з дитинства. Спочатку ставили діагноз «спазми жовчних протоків». «Коли я захворіла, апарата УЗД ще не було на кожному кроці, і лікарі довго не могли до ладу сказати, яка в мене хвороба», — розповідає Олеся. Коли нарешті ультразвукове дослідження стало для неї доступним, знайшли каміння у жовчному міхурі. Це через нього траплялись напади такого болю, що дівчині хотілося не жити, взагалі перестати існувати на цьому світі. Напад міг спіткати її де завгодно: вдома, на уроці, на відпочинку, в дорозі. Проти нього не допомагали жодні «но-шпи» та подібні таблетовані знеболювачі, рятували хіба що ін'єкції папаверину, не такого вже й безпечного для здоров'я препарату, оскільки це алкалоїд опію, який згубно впливає на печінку. Не раз і не два до Олесі доводилось викликати «швидку», щоб зняти напад болю, спричиненого жовчокам'яною хворобою. А одного разу, коли «швидка» все ніяк не їхала, біль доймав, а шприца вдома не знайшлося, мати дівчини тремтячими руками розпиляла ампулу ін'єкційних ліків і силоміць змусила Олесю випити терпкий препарат. «Я думала, що помру, бо ті ліки на смак такі гидкі, їх же не можна пити», — ділиться пережитим Олеся. Боротьба із хворобою тривала багато років, і життя ставало нестерпним в очікуванні болю, який нападав раптово і підступно.

      «Мені весь час після таких нападів пропонували зробити операцію, але я не хотіла, — продовжує розповідь дівчина. — Я і по радіо чула, і в газетах читала, що є інші способи видалення того каміння».

      Один дід порадив їй їсти жовчні міхурі курей, які мали вигнати камінці. Оті гіркі і ядучо-зелені, що кожна господиня якнайретельніше вирізає з курячої печінки. «Я все ж не могла накупити стільки курей, щоб з'їсти їхні жовчні міхурі», — каже сьогодні з гумором Олеся, згадуючи ті дні, коли надія змінювалась відчаєм, а відчай — надією, коли знаходився новий спосіб. Так, коли знайома жінка сказала, що треба з'їдати щодня натщесерце столову ложку маку, Олеся знову «увірувала» в метод. «Це зараз може видатись смішним, а тоді я купувала мак цілими пакунками і щоранку ним запихалася», — невесело усміхається дівчина. Ще за одним рецептом зцілення треба було робити йогівські вправи, також не пропускаючи жодного дня... Після року таких «трудів» Олеся майже переконала себе в тому, що вилікувалась. І сміливо поїхала за кордон, бо трапилась така нагода. «Там, у Польщі, мене і прихопило, — розказує Олеся. — А коли привели до польського лікаря у високий і світлий кабінет, обладнаний комп'ютером, УЗД — там навіть був акваріум з рибками! — я майже переконалась у тому, що мої методи лікування допомогли. Лікар на тому УЗД довго не міг знайти, де у мене жовчний міхур, а в ньому камінь, то я, пам'ятаю, подумала: «Отже, мак подіяв». І якраз у цю хвилину моєї радості він вигукнув: «О, таки є камінь!»

      Аж після того випадку Олеся зважилась на операцію, яку їй стільки разів пропонували. «Я зараз розумію, що ця хвороба була моїм ярмом. Я не могла нічого планувати, нікуди поїхати, бо завжди думаєш: а раптом бік прихопить? А таких нападів траплялось не менше п'яти на рік, і я ніколи не знала, коли чекати наступного», — розказує дівчина про свої муки. Отож справжню свободу Олеся відчула тільки після видалення жовчного міхура або холецистектомії, яку виконали хірурги Київської міської лікарні № 10. І ось уже п'ять років вона вільна і від несподіваних нападів болю, і від страху за своє життя.

Копченого — ні-ні! Решту — на здоров'я

      Олексій Дронов, професор, доктор медичних наук, завідуючий кафедрою загальної хірургії №1 Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця, який керує всім хірургічним корпусом Київської міської лікарні № 10 і спілкується з пресою переважно зрання, бо вдень має три-чотири операції, а у перервах між ними ще й начитує лекції, підтвердив, що історія Олесі не така вже неординарна. «На жаль, далеко не всі погоджуються на планову операцію і воліють жити з хворим жовчним міхурем, — каже він. — Нам іноді доводиться довго переконувати людей, які приходять по допомогу, що той, хто має жовчокам'яну хворобу, почувається набагато гірше за того, у кого хворий орган видалений».

      У цьому органі, який «прикріплений» до нижньої поверхні печінки, накопичується жовч, яку виробляє печінка, і вона потрапляє з нього у дванадцятипалу кишку для перетравлювання жирної їжі. У тому-то й притичина: здавалося б, хворі, яким видалили жовчний міхур, мають сидіти на дієті з варених овочів, та насправді перспективи далеко не такі похмурі. «Таким пацієнтам, звичайно, небажано зловживати копченим і смаженим, але жодних обмежень ми їм не ставимо, вони не притримуються дієти, а як нормальні здорові люди їдять всього потроху», — каже професор Олексій Дронов. «Я маю можливість спостерігати за життям однієї такої особи, якій я зробив холецистектомію у 13-річному віці. Сьогодні цій жінці — 28, вона благополучно народила дитину, живе у своє задоволення і ні в чому собі не відмовляє, — продовжує Олексій Іванович. — На відміну від неї, людина, що страждає від жовчокам'яної хвороби, нічого не може собі дозволити — ні з'їсти жирного, ні кудись поїхати у подорож, тому що будь-якої миті її стан може серйозно погіршитись».

«Поп'ю водички — і все розчиниться»

      Та незважаючи на всі аргументи хірургів, багатьох людей, які намагаються позбутися конкрементів у жовчному міхурі, уникаючи операції, можна побачити біля джерел лікувальної мінеральної води у санаторіях. «У мене там є камінчик, то мені сказали, що водички цієї поп'ю — і він розчиниться», — радісно говорив один такий хворий знайомій у Трускавці. У такий спосіб дійсно можна проводити профілактику жовчокам'яної хвороби, але не тоді, коли камінці вже утворилися. Тільки на стадії застою жовчі у міхурі, коли порушена його моторика, можна зарадити лихові за допомогою санаторно-курортного лікування. І це все-таки часткова профілактика, тому що застій жовчі є тільки одним із факторів, який провокує виникнення камінців. А взагалі-то хворий орган завжди буде утворювати конкременти.

      — Якщо камінці вже є в жовчному міхурі, позбутись їх можна тільки видаливши сам міхур, — категорично заявляє Олексій Дронов.

      — Олексію Івановичу, я чула, що камінці можна «вигнати» якось із жовчного міхура чи розчинити, це правда? — перепитую я професора.

      — Так, розчинити в принципі можна. Такі препарати існують, але вони знищують далеко не всі види камінців, тільки тридцять відсотків їх. Але ви зрозумійте, що жовчний міхур, якщо він хворий, знову утворить ці камінці, а отже, ці ліки доведеться пити протягом усього життя. Від такого лікування страждатимуть інші органи, а найбільше — печінка, — відповідає Олексій Іванович.

      Річ у тім, що основними хімічними сполуками, що входять до складу конкрементів, є холестерин, солі кальція, білки, у незначних кількостях залізо, мідь, магній, сірка і марганець. За ними камені підрозділяють на холестеринові, складні холестерино-пігментно-сольові, пігментні та інші. Розчиненню ж піддаються тільки холестеринові камiнці. Що ж стосується фітотерапії, то вона може тільки поліпшити склад жовчі та стимулювати випорожнення жовчного міхура, попереджаючи тим самим утворення конкрементів. Отже, нема шляху, як тільки до хірурга...

      — Як часто люди відмовляються від операції видалення жовчного міхура?

      — Дуже часто. Звичайно, людина сама розпоряджається своїм здоров'ям. Та краще робити ці операції у плановому порядку, тоді ми можемо застосувати будь-який малоінвазивний метод, тобто уникнути великої шкоди для здоров'я хворого.

      — Мабуть, люди сподіваються вилікуватися і так, правильно?

      — Так. Вони їдуть у Трускавець розчиняти ті камінці, ідуть до бабок, до дідів, а потім усе одно потрапляють до нас, із панкреатитами (гостре запалення підшлункової залози. — Авт.), жовтяницями, і тоді вже дуже-дуже тяжко з ними працювати, — ділиться хірург. І продовжує: — А вигнати хоч один такий камінчик нереально. Там просто вихід тільки три міліметри, а вони, як правило, більші.

      До професора Дронова часто приходять хворі, приносять у торбинці камінчики і намагаються довести, що вивели їх із жовчного міхура — без жодної хірургічної операції. «Але вони помиляються, це калові камінці, — говорить хірург. — Але ж як мені переконати хворих, які хочуть вірити у те, що вони спроможні вилікуватись без кваліфікованої медичної допомоги?».

Чотири дірочки і відео

      За словами професора Дронова, якщо не затягувати з операцією, є можливість видалити жовчний міхур із мінімальними для себе наслідками. Холецистектомію, яку, до речі, вважають операцією всього лише середнього рівня складності, у лікарні №10 виконують трьома різними способами — стандартним, лапароскопічним і мінілапаротомним. Лапароскопія і є останнім, так би мовити, словом хірургічної техніки... У нас подібні операції почали робити на початку 1990-х років, а у Сполучених Штатах Америки, наприклад, уже сьогодні майже дев'яносто відсотків холецистектомій виконують лапароскопічно.

      Назва — «лапароскопія» — походить від слів «живіт» і «дивитися», а суть методу в тому, що робиться не один великий розтин розміром у двадцять сантиметрів, а чотири маленьких проколи брюшної стінки. Через один із таких проколів вводять тоненьку трубку, по якій входить лапароскоп, до якого підключають маленьку відеокамеру та джерело світла. Відеокамера передає зображення з ендоскопа на відеомонітор, і хірург бачить органи всередині тіла. Через решту проколів вводять спеціальні інструменти, за допомогою яких видаляється хворий орган.

      Перевагами методу є те, що після такої операції хворий удвічі швидше видужує, ніж після стандартної, у нього менше так звана операційна травма — кількість розрізаних тканин, м'язів і сухожильних структур, і практично не буває післяопераційних ускладнень. «Після стандартної операції у 5-10 відсотках випадкiв трапляються грижі, а при лапароскопічній холецистектомії такого майже не буває», — каже хірург.

      Сам Олексій Дронов з 1990 року робить операції також мінілапаротомним методом, при якому застосовується не ендоскопічна апаратура, як при лапароскопічній холецистектомії, а свій набір інструментів, який дозволяє при дуже малому — три-п'ять сантиметрів! — розрізі вилучити жовчний міхур.

      «Ці новітні методи ми, як правило, використовуємо тільки при певних показаннях — наприклад, якщо хвороба не запущена. А якщо камінці вже застрягли у жовчних протоках, міні-операцією не обійтись — часто доводиться робити стандартний розріз, після якого пацієнт оклигує довше», — каже Олексій Іванович. І додає, що проти каміння у жовчних протоках також є передова методика — екстракція конкрементів ендоскопічно, камінці добувають із проток за допомогою японського зонда, не роблячи жодного розтину. Щоправда, у тридцяти відсотках випадків конкременти не вдається вилучити у такий спосіб, і тоді доводиться робити стандартну операцію. Якщо ж вдається — можна і лапароскопічну...

      Хірург залишається хірургом — радить не відкладати операцію «на потім». За 22 роки хірургічної практики Олексію Дронову часто доводилось терміново рятувати життя тим самим хворим, які свого часу відмовились від планової холецистектомії. «Жовчокам'яна хвороба, якщо вчасно не видалити міхур, викликає гострі панкреатити, жовтяниці, які, за медичною статистикою, часто призводять до летального наслідку. Взагалі я люблю свою роботу, але не отримую жодного задоволення від неї, коли змушений оперувати хворих, які потрапляють до нас занадто пізно», — зітхає професор.

      У Центрі хірургії печінки, підшлункової залози та жовчовивідних протоків, який діє на базі десятої лікарні, щороку роблять холецистектомію більш ніж тисячі хворим. «Близько дев'яносто відсотків хворих погоджуються на операцію майже одразу, як ми роз'яснюємо ситуацію, — каже Олексій Дронов. — Ще п'ять відсотків звертаються до нас після довгих роздумів, а решта — принципово проти нашої медичної допомоги». І їх, на жаль, порятувати хірург не може. Кожному, як кажуть, своє... каміння.