На Купала була, сорочку забула...

      Є в купальському святі два дива — купальське деревце (Купайлиця, або Марена) і цвіт папороті. Деревце — вишневу, соснову чи вербову гілку, вбрану квітами, черешнями і свічками, — можна ще подекуди побачити. От хоча б у київському Гідропарку, де хор «Гомін» щороку влаштовує велелюдне купальське свято. А от цвіт папороті побачити щастить одиницям, бо цвіте ця чарівна квітка одну тільки мить. Хто її зірве — той усе знатиме, розумітиме мову дерев і звірів. Квітку папороті стереже нечиста сила. Тому той, хто хоче її отримати, повинен передусім перемогти самого чорта. Кущик папороті сміливець знаходить напередодні. А під вечір іде до нього, креслить довкола себе й папороті освяченим дванадцять разів ножем захисне коло, стелить освячену скатертину, кропить папороть свяченою водою і починає молитися. Вже після дев'ятої вечора починаються страхіття. Чорт кидає деревами й камінням, стріляє з рушниці, намагається наїхати на сміливця. Проте він має силу тільки поза колом. Рівно о дванадцятій папороть розцвітає і блакитна квітка з тріском злітає на простелену скатертину. Її слід швиденько згорнути й заховати за пазуху. І чимдуж тікати, не озираючись...

      «Стільки пива і горілки на купальському святі я ще ніколи не бачила. Всі мої друзі з села були п'яні. 10-річного Сашка і 12-річного Діму мені довелося перетягати від пивної бочки, щоб покласти неподалік на траві, вони самі не могли вже навіть стояти», — згадує минулорічне Купало в одному з сіл на Київщині восьмикласниця Юля Онищук. «Минулого року ми з чоловіком вирішили побувати на купальському святі на його батьківщині, в Івано-Франківську, — розповідає молода вчителька Наталка Симоняка. — Думали, що там, на Західній Україні, побачимо справжнє українське свято. Однак помилилися. Жодної купальської пісні ми не почули, взагалі, не прозвучало жодної української пісні. Тільки російська попса лунала з колонок. Парубчаки й дівчата понапивалися, насмітили». Ті, кому доводилося побувати на пострадянській купальській «гульні», назавжди запам'ятовують прокопчене шашличним чадом і вкрите пляшками та сміттям «святкове поле». І багато кому спадає на думку питання — навіщо величати оте неприємне «дійство» іменем стародавнього свята, покликаного очищати від бруду і єднати людей з довкіллям?

      Майже у всіх європейських народів колись у час літнього сонцестояння розпалювали ритуальні вогні. Земні багаття пов'язували з сонцем, а запалювали їх «живим» вогнем, добутим способом тертя. Розпалювала такі ватри якась поважна людина. Скажімо, на паризьких майданах це іноді робив сам король Франції.

      Купальський вогонь розкладали з непотрібних, старих речей, тим самим очищуючи оселі й садиби від сміття. Леся Українка спостерігала на Волині, як селяни збирали матеріал для вогнища, що вважалося громадським: «Хлопці тягнуть по селі солом'яного козуба, а назустріч їм виходять люди і роблять перейму, себто складають на вулиці тріски, поліна, старі кошики — все те знадобиться для купальського вогнища. Таких перейм буває багато, і хлопці ледве можуть забрати все паливо». Побутувала також думка, що «харч» для вогню потрібно вкрасти. Автор книжки «Купальська обрядовість на Україні» Юрій Климець пояснює це тим, що купальські обрядові дії сягають доби родоплемінного суспільства. «Очевидно, саме тому спосіб здобування матеріалу для священного вогнища, для святкування, що зберігало відгомін часів, коли ще не виник поділ на «моє» і «твоє», а існувало тільки «наше», «спільне», не вважався чимось непристойним і сприймався як закономірне явище», — пише вчений.

      Звичай перестрибувати через вогонь у час літнього сонцестояння є у багатьох народів світу. Вчені зазначають, що європейські народи вбачали у перестрибуванні через вогонь магічний засіб покращити врожайність полів. А все тому, що у ритуальному багатті бачили відображення сонця. У деяких регіонах України купальське вогнище розкладали поряд з берегом ріки, щоб, перестрибнувши через нього, можна було відразу потрапити до води. Такий вогонь, за повір'ям, пов'язував живих зі світом предків, вважалося, що через нього можна щось передати їм на той світ. Попелом із купальського вогнища відлякували нечисту силу. Його закопували під воротами, посипали стежки, щоб відьма не могла прийти і відібрати у корови молоко. З молоком пов'язували і росу (молоко, роса і дощ — це синоніми у світі символів), багато кому з творців народних легенд «доводилося бачити», як відьми на світанку волочать полем полотнину, збираючи купальську росу і тим самим забезпечуючи собі «молочні ріки».

      У деяких регіонах України вважалося, що на Купала слід обов'язково скупатися, в інших — що цього в жодному разі не можна робити. Адже на світанку в цей день купається сонце, а зійшовши на небо, «грає», міниться всіма барвами і миготить. Тому зустріч сонця купальського ранку — один із найцікавіших моментів свята. Італійці мають легенду про дивовижний схід сонця у день Сан-Джованні: перш ніж зійти, воно тричі занурюється у море, і біла хмарка витирає йому лице. Французи на свято Сен-Жана виходили зустрічати сонце на пагорби. Серби і поляки вірили, що сонце на Янів день «грає», «скаче», «танцює» посеред неба. Греки всю ніч були біля вогнищ, а перед світанком ішли в поле дивитися на схід сонця.

      Загалом, за розповідями очевидців, в Україні Купало було мирним і веселим громадським святом. Хоча з пісні слів не викинеш, а в одній з купальських співається:

      На Купала була — сорочку забула.

      Не піду додому, боюся сорому.

      Загорнусь в солому та й піду додому...

      Судячи з відвертого кепкування із «забудькуватої» дівчини, така ситуація не була нормою. Ті, хто були дівчатами на початку минулого століття, розповідають про інше. 90-річна Мотря Хамко з села Моринців, що на Черкащині, згадує: «Гульня була на Купала, ще й яка. Гребля така широкенна була, верби над греблею на ставок похилилися. I там повно дiвок i парубків, спiвають. Тi в тому краю, а тi в тому — свою пiсню. Багато пiсень було. У плахтах, сорочках вишитих стоять. Вiнки дiвки на голови надiвали, другого несли в руках. А тодi спускали на воду на ставку, свiчки на тi вiнки ставили. Куди вiнок попливе, туди дівчина замiж пiде. Та то була неправда. Вiтер хвилею гонить до греблi та всi вiнки сюди зганяє...»

      Ті часи минули, зараз усе інше — одяг, побут, мобілки. Але таким же залишається поклик свідомості, душі — до чарівного, непізнаного, всеєднаючого. А що розповідали вам про «доколгоспне» Купало ваші бабусі? Може, ще є в кого розпитати?

Ярослава МУЗИЧЕНКО.

Фото Івана ЛЕОНОВА.