Алхімік на розпутті

За п’ять років (від 2002–го) Любко Дереш написав і видав чотири нові книжки й одну стару, ще зі шкільних вправ («Поклоніння ящірці»). Ритм вельми напружений навіть для досвідченого літератора. Вже тоді доводилося писати, що така «продуктивність» утворить молодому письменникові більше проблем, аніж вигід — надто помітним був поспіх у кожному новому тексті. Ніби вчувши закид, Дереш не публікував новинок аж до нинішнього року.

По з’яві «Голови Якова» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012) дехто з рецензентів заговорив про «зовсім іншого Дереша». Аби збагнути, чи це так, варто пригадати, на якому Дерешеві ми зупинилися п’ять років тому. Отже, «Трохи пітьми» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2007).

Той роман був кроком уперед, але не вверх. Так само, як і в попередніх творах, автор сканує соціум за бінарною опозицією «свій/чужий». «Свій» — той, що відважився бути собою усередині психології зграї: «Бо ми кляті індивідуалісти й паскудні неформали» (це іще з «Поклоніння ящірці»). «Чужий» — беззастережний носій та продуцент «здорового ґлузду» («найстрашніше — панки з Шостки!»). «Ти будеш мене захищати? — питається кандидатка з «чужих» на «свого». — Я тебе навчу бути собою» (відповідає, практично, автор).

Центровий персонаж Дереша — не «маленька людина», як дехто пише, а «біла ворона», котра робить карколомні ініціаційні стрибки у намаганні розв’язати Сфінксову загадку: «Він є той, хто прихований від самого себе». Автор бачить довкруг милих собі «дівчат розгнузданої тілобудови», одна з котрих «передумала кінчати самогубством. Натомість зайнялася мережевим маркетингом ув «Оріфлеймі» і досягла в цьому реалізації своїх мрій». Проте вірить, що коли вона схаменеться на його, Дерешеві, міркування, то «якщо жити за цими принципами, одного дня ти станеш відьмою» (привіт Дяченкам!). Однак у спільній компанії, де «один лисий, другий олігофрен, третій взагалі веб–дизайнер», пропагувати такі ідеї — «збитково для психіки». Отут автор і зупиняється на констатації: «Божевілля — це просто інша реальність».

У «Трохи пітьми» Любко Дереш завершив формулювати свої відповіді на сакраментальне питання «хто винен?». Точніше, уникнув їх: «Досить рік щодня повторювати собі: «Я не знаю, що таке світ», і прокляття ослабне» (це ще з роману «Намір!» — К.: Дуліби, 2006). Відтак, схоже, сам пан письменник уп’ятеро довше медитував над цим гаслом, але таки перейшов до другого традиційного питання: «що робити?». Що ж до стилю, то в черговому романі Дереш задемонстрував неабиякі потенції до афоризмо–творення, але часом, як цуценя: відчуває, а сказати — зась.

Та перед тим, як перейти до «Голови Якова», згадаймо прикметну рецензію Олександра Стусенка, що з’явилася на сайті «ЛітАкценту» (04.07.2008) услід за останнім витвором Дереша: «Не йдеться про алюзії–ремінісценції, постмодерністське цитування та про інші леґітимовані мистецькі крадіжки, що йменуються інтертекстом. Мова йде саме про крадіжки, а якщо автор на них заробляє собі дивіденди у вигляді слави й гонорарів, то йдеться вже про плагіат». Отже, смертельний літературний гріх — плагіат. У прокурорській промові критика фігурують Лавкрафт і Кінґ, Борхес і Еко, а щодо «Трохи пітьми» — взагалі убивчі аргументи: «З перших же рядків (а власне, з назви роману й з епіграфа) я зрозумів, що «Трохи пітьми» — це творчо опрацьовані оповідання далеко не першорядного американського письменника Фріца Лейбера. Судіть самі: в російськомовному перекладі (1993) одне з оповідань Лейбера називається «Немного мира тьмы» й має такий епіграф (цитую мовою перекладу): «У него в голове была трещина, и немного Тьмы вошло через неё, что привело его к смерти. Р.Киплинг, «Рикша–призрак». У Дерешевому романі «Трохи пітьми» епіграф не інший: «У нього в голові була тріщина, і трохи пітьми увійшло в неї, що й привело його до смерті (Р.Кіплінг. Рікша–привид)».

Але не все так просто, як видається обвинуваченню. Узяти того ж Стівена Кінґа, з якого Дереш (за власним зізнанням) бере приклад. Адже останні твори американця цілком «плагіатні»: «Острів Дума» — парафраз на тему Карлоса Руїза Сафона, «Під Куполом» — на Кліффорда Саймака, «11/22/63» — на Рея Бредбері. Але ж Кінґові романи — всуціль самодостатні твори, які розгортають далі припущення, висловленні іншими. Коли йти за логікою О. Стусенка, то й Шекспіра треба знову звинуватити у плагіаті (цього ще за життя класик мав багато). Якоюсь мірою Дереш схожий на Антона Чехова, котрий казав, що може написати будь–яке оповідання назавтра за заданим словом. Дереш — не плагіатор, він інтерпретатор прочитаного. І Слава Богу, бо чимало з сучасних українських письменників взагалі мало що читали.

О. Стусенко висуває Дерешеві ще одне звинувачення: «Так діє шаман, зачаровуючи плем’я незбагненною тарабарщиною, аби те повірило в його владу над духами та стихіями». Ну, так, «шаманізму» в усіх творах Дереша вистачає. Наприклад, в «Архе» він ошелешує читача таким: «Геометрія — жива свідомість, дуже схожа до віруса. Вона вмонтувалася в людську свідомість, подарувавши окремим мерзотникам нагоду насолодитися величчю. Евклід, Архімед, Декарт — це ганебні зрадники, які продали людство геометрії в обмін на пам’ять про себе... Не залишається нічого іншого, як проводити підпільні диверсії. Скажімо, споглядати дим. От дим, між іншим,— це не геометрія, тому так часто видці порівнюють «архе» то з вогнем, то з димом, то з бліками на воді». Або у «Трохи пітьми»: «Мальовнича професія... гінекологія міняє людей, особливо чоловіків. Як правило, у не зовсім хороший бік. Це як радіація. Спочатку весело — лічильник тріщить, серденько калатає, а потім бац — і відвалилось. І ніде ніщо не ворухнеться, не затріпоче... Гінекологія — це фашизм у мініатюрі. Шпателі, щипці, люстерка. Здавлені зойки, надламана сором’язливість і загнана в підсвідомість травма на все життя... В гінекологію йдуть душі, котрі в минулих життях були ідеологами тоталітаризму».

Зрештою, за цей «шаманізм» масовий читач і полюбляє Дереша. Він говорить з молодим читачем на його теми і, головне, на його мові. Так, це значною мірою, мова тестостерону; у «Голові Якова» допоміжні персонажі «приводили його душу в ерегований стан. Світло цих бажань засліплювало, обліплювало, о–блягороджувало». Як пише інший негатив–рецензент Андрій Дрозда (ЛітАкцент, 19.03.2012): «Подібними любовними ситуаціями рясніють телесеріали для підлітків або реаліті–шоу — продукти того споживацького суспільства, від якого постійно втікають герої Дереша». Що ж, правда: Дерешеві персонажі «загублені серед станцій метро» і прагнуть цього звільнитися — що ж дивного у змалюванні звичного заради звільнення від нього?

У всіх попередніх п’яти книжках Любко Дереш поставав таким собі Жуль Верном, що мандрує світами, не виходячи з кабінету. Тепер, по п’яти роках його реальних мандрів Сходом, автор мусить відповідати за мисленневі здобутки. Власне, на заявлене самим питання «що робити?». У «Голові Якова» йдеться про отих «інших», що «підтримували морок на вулицях, у кав’ярнях, у газетах і телевізорі», і «чим далі тривали їхні стосунки, тим менше різниці між людьми і комахами він бачив». Але автор таки не пішов далі констатацій, його персонажі «були цитатами. Вони складалися із лапок умовностей». В новому романі він пірнув у пісок струсевим штибом: «Ірена. Моя амнезія, богиня забуття, ти, котра вийшла з розкроєної модою голови Афродіти».

Погоджуюся з вибором конкурсу «ЛітАкценету»: «Голова Якова» — золота булька. Але це стосується лише особисто Дереша, а не його місця посеред сучасної літератури — значна решта наявних на ринку творів до його навіть недосконалого нового роману не дотягує. Багато хто з рецензентів помітив автобіографічні зізнання у творчій депресії й виборі: писати чи жити? Тут доречно нагадати авторові його ж тезу: «Прокидайся, це я, твій страшний розум». Схоже, останньою книжкою «тихий жрець глибин» занурився аж так, що на поверхню літературного процесу може й не випірнути? Було би шкода — літературознавчо–щиро.

Книжки Любка Дереша — суттєва складова сучасного письменства. «Він хоче говорити багато і гарно»? Нехай багато говорить в інтерв’ю, а гарно — в наступних текстах. Згадуваний О.Стусенко писав: «Я підозрюю палких Дерешевих прихильників у їхній читацькій некомпетентності, відсутності смаку та неперебірливості. Нічим іншим шаленого успіху «золотої бульки» на ім’я Любко Дереш я пояснити не можу». Тут можна знайти відповідь з Дерешевого тексту: «Я зрозумів просту річ — наша з наукою драма в тому, що ми перебуваємо по різні боки презерватива» («Намір!»). Щодо рівня оцінки читацького загалу не можу зі Стусенком не погодитися. Та на рівні віддзеркалення примітиву соціуму і його реакцій Любко Дереш почувається цілком упевнено — саме в цьому його сила: показати примарність лузерської перспективи тих, що «вражали якимось витонченим, шляхетним ідіотизмом» («Намір!»), і тих, що «пахне масонами і їхніми ложами» («Архе»).

Фраза «Алік відвернув торнадо. Але внаслідок цього розпався Радянський Союз» («Трохи пітьми») може здатися впізнаваною з сучасної НФ та альтернативної літератури. Знову ж таки припрошую читача до «11/22/63» Стівена Кінґа ((Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012), хоча Дереш фізично не міг його знати. Залишається одне: «Здавалося навіть: ще трохи, і вона вхопить цей момент дежав’ю за зябра, як старого сома» («Архе»).