Горе, розділене на багатьох, стає меншим

Ми проїхали Іспанію зі сходу на захід — від розкішної середземноморської Валенсії до древньої Cамори, що неподалік Португалії. Ми побачили мало й водночас багато, бо навіть кілька годин у цій країні склали б якесь враження про неї. Ні — не якесь — неймовірне. Бо така вже вона, Іспанія...

Й коли сьогодні з телевізора знову чуєш повідомлення про іспанську кризу та тамтешню скруту, накладаєш їх на цілком реальні спогади. Доглянуті старовинні будинки обабіч вузьких вуличок; хороші дороги; системи зрошення на полях... А головне — гостинні люди. Наша перекладачка в Cаморі Катя Пархімович, уже іспанка, телефоном досі нарікає: «Шкода, мало встигла вам показати...» Й передає вітання від доктора Даніеля. Власне, саме до нього, до хоспісу Cамори лежала наша дорога. Хоча вмістила вона в собі набагато більше.

Їхнє останнє бажання...

Доктор Даніель та медсестра Марія везуть нас до муніципальної лікарні Cамори, де розміщене хоспісне відділення. Наша поїздка, організована Українською асоціацією паліативної допомоги, покликана познайомити українських медиків із досвідом хоспісної та паліативної допомоги за кордоном. Тут, у Cаморі, основна частка роботи — мобільна допомога: тим, хто перебуває вдома.

Виклики бувають і з відстані 45 кілометрів, але це не зупиняє Даніеля та Марію. Головна їх трудність не в подоланні відстаней (лікарня забезпечує транспортом) і загалом не стільки в питаннях організаційних. Найважче — менталізуватися з хворим, розуміти, як з яким пацієнтом працювати, каже Даніель. «У нас власний план роботи, але при цьому треба мати на увазі всіх, хто супроводжує хоспісного хворого, хто надає йому соціальну, моральну підтримку. Наше завдання: щоб пацієнт протягом дня відчував супровід різних фахівців. І ми, терапевти, тримаємо зв’язок із вузькими спеціалістами».

Суть мобільної допомоги в тому, що хворий, який перебуває вдома, по суті, не виключений із системи лікарні. Як тільки стає гірше, «мобільний» лікар направляє пацієнта до відділення, де резервується місце, й людина без жодних формальностей поступає до стаціонару.

До речі, тут практикують небачений нашими медиками медальйон для хроніків — не лише онкохворих, а й, скажімо, діабетиків. Коли відчуваєш, що тобі погано й нікому допомогти, натискаєш на медальйон, і твій виклик передається на пульт лікарні. За місцем перебування хворого відразу виїздить «швидка».

У Cаморі створили власну систему документаційного ведення мобільної допомоги. Зокрема, окрім загальної історії хвороби, заповнюються два аркуші: один залишається у хворого, другий передається в лікарню для контролю після кожного візиту. Тобто в разі потреби необхідні дані про людину є й удома, й уся найоперативніша інформація також є в лікарні. Таку систему хочуть впровадити в інших подібних закладах.

Є окремий аркуш і для тих, хто доглядає хворого. До речі, рідні навчені, аби за потреби самим зробити певні маніпуляції, той же укол. Навіть опіатів, у загальному розумінні — наркотиків. Посміхнувшись на розповіді наших медиків про ускладнене застосування таких препаратів в Україні, Даніель говорить: «У нас це теж дещо забюрократизований нудний процес. Якщо ці ліки надаються рідним, рецепти заповнюються в двох екземплярах». Та зауважує, що звичного для України поняття «максимальної дози» в Іспанії немає: знеболення відбувається доти, доки пацієнт справді не відчує себе краще. І лише його стан, а не доза, є тут визначальним. «А у нас все бояться, щоб онкохворий на останній стадії не став наркозалежним», — прикро коментують між собою українські лікарі.

Робота з хоспісними хворими важка. Але у медиків висока мотивація: вони розуміють, із ким працюють і якою поганою є смерть, коли вона болюча. Тож передбачене й останнє бажання пацієнта, — звісно, в рамках закону, бо, наприклад, евтаназія заборонена. «Був хворий із раком легень, — розповідає доктор Даніель. — Він дуже не хотів помирати, задихнувшись, і боявся накладання маски для дихання. Тому кололи опіати, щоб було, як хоче він...»

Взяти на себе частину горя

Сучасна система роботи з хоспісними хворими стала можливою завдяки Асоціації боротьби з раком, яка існує в Іспанії понад 50 років. Вона укладає угоди про співпрацю з лікарнями, мобілізує волонтерів, які працюють із хворими... У Саморі Асоціація діє близько 30 років. «Все організовано дуже добре, — розповідає Ана, керівник волонтерів у тутешньому хоспісі. — Цього місяця ми зі скриньками збираємо пожертви, які йдуть на підтримку відділення. І, звичайно, допомагаємо доглядати хворих».

«Роль Ани дуже велика, — переконаний Даніель. — Окрім усього, вона через інтернет постійно намагається збільшити мережу нашої підтримки».

Таке волонтерство, сказати б — жертовність, досить поширене в Іспанії, як і загалом у країнах Європи. Ана в Асоціації вже чотирнадцять років, відколи помер її чоловік. Схожих на неї немало. «Сьогодні приходила молода жінка. Має двох дітей, проте вирішила знайти час, аби допомагати нам, — розповідає Ана. — Два роки тому у неї від раку помер чоловік, потім — свекор. Біль минув, і виникло бажання допомогти тим, хто страждає. А вона бачила, як це...»

Записуються в добровольці не лише рідні хворих, а й ті, хто сам здобув трагічний досвід і розуміє, як потрібна підтримка у цей складний час. До речі, й Катя стала нашим перекладачем–волонтером непросто. Виявилось, іспанська українка теж лікувалася тут. «Вони витягнули мене з того світу», — ділиться вона.

Допомагати безнадійним — справа тяжка. Та завжди є усвідомлення: варто допомагати тим, кому значно тяжче. «Буває такий стан, — каже Ана, — коли просто хочеться плакати, але треба стримувати себе». Стаючи свого роду психологами по відношенню до хворих, волонтери самі потребують психологічної допомоги. Для цього існує спеціальна кімната.

Як справляються із психологічним вигоранням медики? «Звичайно, витікання є, але ми працюємо в групах і завжди намагаємося обговорювати все, що тисне на серце, — говорить Даніель. — Це допомагає триматися».

У приміщенні хоспісного стаціонару раніше була загальна терапія. Коли ж створили паліативне відділення, люди позносили, хто що міг: штори, картини, — хотілося цей останній притулок одомашнити, зробити затишним. Причому робили це самі хворі, їхні рідні, медики.

Тут створено умови, в яких зручно перебувати й близьким. Так, є п’ять кімнат, де, окрім ліжка хворого, розташоване ліжко для того, хто схоче бути поруч. Звичайно, рідним важко біля безнадійно згасаючої дорогої людини. Тому й тут є кімната «розвантаження». «Сюди приходять, щоб перекусити, попити кави, почитати, просто поплакати», — говорить чергова лікарка. Заходячи, бачимо жінку, яка п’є каву й тихо плаче...

У кімнаті «розвантаження» зібрана бібліотека; хтось із лікарів приніс із дому кавоварку; запаси чаю–кави постійно поповнюють рідні хворих. Біда одних об’єднала багатьох інших. А горе, розділене на багатьох, кажуть, стає меншим...

Так само з увагою до тих, хто вже відходить, створено паліативний центр — ліпший варіант нашого притулку для старих — у селі Біялалбо поблизу Самори. «Він існує двадцять років, — розповідає Франсиско, один із лікарів центру. — Зараз тут справді добрі умови для хроніків та помираючих».

Центр зроблений на базі старого аварійного приміщення. Щось із нього збереглося, багато довелося добудувати. Є пацієнти, які перебувають тут постійно — за ними немає кому доглядати вдома; є й денний стаціонар. Найбільше вразив тренажерний зал. Виразно хворі, дуже літні люди робили визначені для них вправи на сучасному обладнанні. От уже справді, рух — це життя...

«До сьогоднішнього дня...»

Лікування у хоспісному віділенні для хворих безкоштовне. Як і загалом переважно медична допомога. Звичайно, кажуть лікарі, часом кошти з бюджету не потрапляють за призначенням. Утім, навіть іноземців із Європи тут лікували безплатно. Тож багаті німці приїздили на зцілення до небагатої Іспанії. «Але це, — додають наші співрозмовники і в лікарні первинної допомоги (по–нашому — поліклініці), і в будинку для старих, — до сьогоднішнього дня». Криза змушує робити послуги платними. Загалом при згадці про будь–які послуги й пільги ця фраза була лейтмотивом: «...до сьогоднішнього дня».

Велику проблему для Іспанії становлять біженці з Африки. «По всьому узбережжю чи не щодня виловлюють човни, на яких вони втікають від злиднів, — розповідає Катя. — Одні помирають від зневоднення, їх мають ховати. Інших лікують. Є робота й Червоному Хресту, й медикам. Дуже відкрита країна, — зауважує Катя, — приймають усіх, полікують, а потім запитують, звідки». «До сьогоднішнього дня», — коментуємо вже ми, й іспанці посміхаються: взаєморозуміння досягнуто.

Які захворювання тут переважають? Фернандо, головний лікар закладу первинної допомоги, дивує: на першому місці ... аварії. Далі — серцево–судинні захворювання, які домінують в Україні. Може, тому Іспанія і тримає першість за донорством органів? У страхових угодах тут обов’язковий пункт: згода на використання органів у разі нещасного випадку. І на аварію виїздять одразу дві бригади: одна — для допомоги постраждалим; інша — в разі, якщо їм допомогти вже неможливо, але по смерті вони здатні врятувати інших.

Загалом тут діє система «сімейний лікар» (деформований варіант її маємо в Україні). Направлення до спеціалістів дає саме він. Але, щоб потрапити, скажімо, до гінеколога, треба чекати кілька тижнів. «Що не кажіть, а організація охорони здоров’я за Семашком була таки найліпшою», — коментують наші.