Куди не поткнешся — панують кайдани

2 вересня 1945 року Японія «під ударами військ союзників та доблесної Радянської армії повністю капітулювала. Ми могли, як переможці, рішуче диктувати будь–які, в тому числі й територіальні умови», — повідомляє видання «Московія» з «Бібліотеки В. С. Черномирдіна». Що говорять ці два речення пересічному росіянинові? По–перше, що доблесними були лише червоноармійці, бо на союзників цей епітет не поширено. По–друге, що статус переможців робить легітимним загарбання чужих територій. А от США та Англії не спало на думку «приростати» коштом японських островів. Відмінність полягала в тому, що союзники просто визволяли території інших країн від нацистів, а Совєти залишалися на визволених територіях, встановлювали там маріонеткові прокремлівські режими.

3 вересня 1971 року після тривалих переговорів було укладено чотиристоронній договір по Берліну, що дозволило розпочати процес примирення між ФРН та НДР. Як відомо, 23 червня 1948 року СРСР увів блокаду Берліна, перервавши автомобільне та залізничне сполучення із Західним Берліном. Уже 26 червня недавні союзники на чолі зі США відповіли на це встановленням повітряного мосту. Блокада тривала до 12 травня 1949 року, але совєтське керівництво постійно використовувало напруженість навколо розділеного міста, а 13 серпня 1961 року закріпило це розділення спорудженням Берлінського муру.

4 вересня 1985 року в 36–му таборі на Уралі помер видатний український поет Василь Стус. Узагалі вересень — знаковий місяць у долі поета. За двадцять років перед тим, 4 вересня 1965 року, в київському кінотеатрі «Україна» Василь Стус звернувся до присутніх із закликом: «Хто проти тиранії, встаньте!» і першим підвівся, протестуючи в такий спосіб проти політичних репресій щодо української інтелігенції. А 7 вересня 1972 року відбувся перший процес над Василем Стусом: судова колегія у кримінальних справах Київського обласного суду під головуванням Г.А.Дишеля засудила поета до позбавлення волі у виправно–трудовій колонії на п’ять років та заслання на три роки. Другий суд над Василем Стусом також розпочався у вересні, 29 числа, і тривав по 2 жовтня 1980 року. Цього разу міра покарання була максимальною — 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Немарно в ті роки побутувало прислів’я: «Коли в Москві стрижуть нігті, в Україні рубають пальці».

7 вересня 1859 року «російські війська під командуванням генерала Барятинського штурмом оволоділи укріпленим аулом Гуніб. Був узятий в полон ватажок заколотних горців імам Шаміль. Виснажливу Кавказьку війну формально було завершено». Це за версією видання «Московія» з «Бібліотеки В.С.Черномирдіна». В тому–то й справа, що формально. Як зазначив у книзі «Ментальність орди» Євген Гуцало, «про деякі інші народи російськими історіографами складено байки, що вони «добровільно» ввійшли до складу Росії, але про «добру волю» Чечні такої байки не складено — та й ніколи не буде складено: Чечня боролася, бореться й боротиметься за свою волю й незалежність». А ось що говориться з цього приводу в підручнику «Історія Росії» (Москва, «Высшая школа», 2002): «Приєднання (! — Авт.) до Росії на початку XIX ст. Закавказзя (Грузії, Східної Вірменії та Північного Азербайджану) неминуче (! — Авт.) поставило питання і про приєднання Північного Кавказу... Прагнення Росії поширити своє владарювання на Північному Кавказі зустріло сильний опір народів Дагестану, Чечні та Адигеї. В 1817 р. почалася Кавказька війна, яка тривала майже півстоліття й коштувала як Росії, так і народам Кавказу багатьох сил та жертв... Підкорення Чечні та Дагестану, полонення Шаміля ще не означало кінця Кавказької війни. Дії російських військ тривали в районі Північно–Західного Кавказу, де ще слід було підкорити черкеські та адигейські племена. Останні вогнища опору тут були ліквідовані лише в 1864 р. За час Кавказької війни 1817—1864 рр. російські війська втратили 77 тис. осіб». Про осіб «кавказької національності» в підручнику, звісно, не мовиться, та й хто б їх рахував! Але стиль авторів не полишає сумнівів: звіт про давнє приєднання–підкорення писався з тим, аби втовкмачити сьогоднішнім юнакам, що Росія не віддасть — навіть ціною їхніх життів! — те, що так тяжко здобували предки.

Далі буде.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ
письменник