Як Абрамович Абрамовичу програв

Судовий процес, який британська преса охрестила найдорожчим в історії, завершився поразкою для опального російського олігарха Бориса Березовського. Суд відмовився задовольнити його позов до іншого російського товстосума, який поки що перебуває у цілком приязних стосунках із Кремлем, — Романа Абрамовича. Від колишнього губернатора Чукотки Березовський вимагав майже 5,6 мільярда доларів — за те, що Абрамович нібито змусив його продати пакети акцій «Сібнєфті» й алюмінієвої компанії «Русал» за заниженою ціною. Втім суддя Елізабет Глостер постановила, що претензії Бориса Абрамовича до Романа Аркадійовича недоведені. І вийшовши із зали суду, 66–річний Березовський не приховував обурення і розчарування. Але відповісти на запитання, чи оскаржуватиме рішення Феміди, не зміг — пояснив, що над цим добряче поміркують його адвокати. Як зазначає радіо «Коммєрсант», найбільше БАБа обурило те, що, зачитуючи підсумкову частину рішення, суддя заявила, нібито колишній голова президентської адміністрації Олександр Волошин і Володимир Путін не чинили на нього тиску з метою відібрати акції ОРТ. «Але ж це історичний факт! А переписувати російську історію не належить до функцій британського суду», — наголосив Березовський.

Із боку Бориса Абрамовича навряд чи було розумно сподіватися від суду країни, де ділові справи вирішують переважно в правовій, а не «договірній» площині, що він розбереться у хитромудрих схемах ведення бізнесу по–російськи. За версією Березовського, який нині живе в Британії на правах політичного біженця з РФ, 1995 року вони з Абрамовичем «на правах усної домовленості» узгодили розподіл спільних підприємств, у тому числі й майбутніх. Тож у створених згодом «Сібнєфті» та «Русалі» йому, відповідно, належали 21,5% і 12,5% акцій. І, мовляв, Абрамович управляв і своєю часткою, і частками Березовського та ще одного «усного» партнера — нині покійного Бадрі Патаркацишвілі. От тільки довести свої слова опальний олігарх так і не зміг.

45–річний Абрамович запевняє, що позивач лише лобіював його інтереси на політичному рівні (на той час Березовський був у Росії впливовим і наближеним до влади) й виконував роль «даху». За що отримував від Романа Аркадійовича 50–80 мільйонів доларів на рік, а на відсоткову частку від прибутків, відповідно, претендувати не може.

Назвавши обох фігурантів процесу «успішними бізнесменами», пані Глостер заявила, що покази Березовського виглядали «ненадійними й суперечливими», на відміну від чітких і переконливих свідчень власника футбольного клубу «Челсі». Оскільки БАБ не зміг довести наявність будь–якої домовленості про розділ активів між ним, Патаркацишвілі й Абрамовичем, то висновок суду однозначний: ні він, ні покійний Бадрі права на частку в активах відповідача не мали.

Якщо навіть вірити Березовському (а підстав не вірити немає — так само, як немає підстав не вірити Абрамовичу), то доводиться лише констатувати, що він «сам себе обхитрував». І після вироку британського суду багатьом не лише російським, а й українським та іншим пострадянським багатіям слід замислитися над тим, чи не опиняться й вони рано чи пізно на місці БАБа, з розбитим коритом. Адже практика з тих чи інших міркувань не оформляти бізнес на своє ім’я, керуючи підприємством чи корпорацією де–факто й не маючи жодного стосунку до неї де–юре, на наших теренах вельми популярна. n