«Енеїда» навиворіт

Днями в селі Горошине Семенівського району відбулося «святкування 200–річчя формування Іваном Котляревським 5–го кінного козачого полку». Принаймні саме так означили це дійство за участю голів облдержадміністрації та облради речники тамтешньої районної влади й обласної організації Партії регіонів. Хоча насправді воно більше нагадувало передвиборчий агітпроп «регіоналів» із «вкрапленнями» виступів самодіяльних і професійних артистів, а також ряджених козаків на конях. Не лише тому, що відбувалося під прапорами владної партії. У перервах між розповідями про нечуване «покращення життя вже сьогодні» під проводом «керівної і спрямовуючої» політсили, славослів’я на адресу Президента і його вікопомних «соціальних ініціатив» керівники області та району вручали дітям і дорослим подарунки у пакетах із логотипами «улюбленої» партії, а їхні підручні роздавали виборчі агітки з «регіонального» намету.

За велінням його царської величності

А що, власне, святкували? 200 років тому автор «Енеїди», відставний штабс–капітан російської армії Іван Котляревський, справді приїхав із рідної Полтави у містечко Горошин тодішнього Хорольського повіту, щоб сформувати там один із козацьких полків для участі в франко–російській війні, яку імперські історики пафосно назвуть Вітчизняною. Такі полки створювалися у колишній Гетьманщині, а на той час уже Малоросії, себто Полтавській і Чернігівській губерніях, згідно з оприлюдненим у липнi 1812 року маніфестом царя Олександра І «О сборе внутри государства новых сил» для борні з військом Наполеона Бонапарта. Йшлося про залучення військових резервів у вигляді земського (селянського) і козацького ополчень, стягнутих зі всієї імперії.

Козаки полтавського краю записувалися у згадані полки, за свідченнями Івана Котляревського, «з задоволенням, охоче і без найменшого суму». Не надто нарікали на долю й їхні «цивільні» побратими, котрі залишалися вдома та змушені були звалити на власні плечі тягар грошових, продовольчих і майнових витрат на утримання тих–таки ополченців. Останні виявили неабияку військову доблесть під час контрнаступу російської армії. До речі, автор «Енеїди» — хоробрий воїн і вправний офіцер під час минулих походів — цього разу відмовився очолити «свій» полк, зіславшись на необхідність бути в Полтаві біля старої матері.

За «Отєчество». Але яке?

Однак за блискуче виконане завдання з формування полку, який зібрали раніше встановленого терміну й повністю забезпечили «дефіцитним» тоді командним складом, Івану Котляревському «пожалували» солідну винагороду й чергове звання майора. Все це спонукало найзатятіших місцевих українофобів напередодні чергового ювілею «слави русского оружія» зарахувати зачинателя нової української літератури ледь не до першопрохідців «русского міра» на Полтавщині. Як, власне, й усіх земляків–ополченців, котрі 200 років тому нібито в несамовитім «патріотічєском поривє» кинулися захищати «Отєчєство» й улюбленого царя–батюшку...

Та про яке «Отєчество» йшлося? Невже про те, яке фактично позбавило козаків і всіх українців їхньої справжньої Батьківщини? Бо ж саме наприкінці ХVІІІ — початку ХІХ століть царат «добив» рештки української автономії, перетворивши козацьку державу — Гетьманщину — на звичайну провінцію Російської імперії. Саме тоді «стовпи самодержавства», серед яких було чимало «землячків» — етнічних українців, вихідців із Полтавщини, ліквідували полковий устрій, козацькі вольності та привілеї, відновили кріпацтво та рекрутську повинність із довічною, а потім 20—25–річною солдатчиною в державі, яка постійно воювала...

Коли ж цій агресивній імперії почав реально загрожувати інший «підкорювач Європи», знову згадали про козаків–«малоросів», які люблять волю й уміють воювати. Та, як і завжди траплялося за умов нашої бездержавності, використали українців лише як гарматне м’ясо. Бо ж добровільно записувалися вони у згадане ополчення зовсім не тому, що обожнювали імператора й воліли ще глибше впрягтися в ярмо «русского міра». Тоді, влітку 1812 року, спочатку цар Олександр І, а потім і малоросійський генерал–губернатор Яків Лобанов–Ростовський пообіцяли довірливим українцям фактичне відновлення їхнього козацького війська, звільнення від осоружних рекрутських наборів, повернення до «віковічних традицій козацтва» тощо. Не кажучи вже про селян–кріпаків, які сподівалися у війську «дослужитися» до звільнення з кріпацтва.

Під прапорами імперської міфології

Чого варті згадані «височайші» обіцянки–цяцянки, стало зрозуміло практично одразу після спільної перемоги: влітку 1814 року малоросійські військові з’єднання «розформували»... Подібний «фінт» з українцями царат повторив менш ніж через два десятиліття, під час відомого польського повстання 1831 року. Наших козаків тоді звабили не стільки «протиляхівською» риторикою, скільки новою обіцянкою головної «вольності» — мати своє військо. Та після жорстокого придушення згаданого повстання всі 8 сформованих під керівництвом малоросійського генерал–губернатора Миколи Рєпніна козацьких полків «перелицювали» за імперськими лекалами: 6 із них перетворили на регулярні у складі російської армії, а решту 2 узагалі перевели на Кавказ...

Зрештою, князя Рєпніна, котрий прагнув поновлення козацького порядкування в колишній Гетьманщині, в 1834 році звільнили з посади генерал–губернатора як «неблагонадійного». Наступного ж року ліквідували й саме малоросійське генерал–губенаторство, в якому нажаханим повстанням поляків російському цареві та його сатрапам ввижалося ще одне «осине гніздо» сепаратизму. Та про все те владні «святкувальники» від Партії регіонів у Горошиному, звісно, не згадували. Адже уроків історії, з усього видно, так і не вивчили. Тож і продовжують по–холуйськи «прогинатися» перед імперською міфологією та її сьогоднішніми апологетами й називати свого обласного вождя «губернатором». Поки що без «генеральського» доважку...