Ексклюзивна новинка: класика

Ф. Солерс пробує прочитати хрестоматійні твори так, мовби вони щойно з’явилися, як реакція на день нинішній. Скажімо, віднаходить у Віктора Гюґо афористичний результат роздумів: «Закресліть майбутнє — і спалахнуть революції». Й вибудовує ланцюжок свідчень, що доводять: великий письменник ХІХ століття був «передвісником травня 1968–го» (студентська революція у Франції). Українському ж читачеві видно ще далі: саме закреслене майбутнє стало причиною Помаранчевої революції. І нинішня влада знову топче граблі, передбачені Гюґо. Не завадить землякам замислитися й над злободенними досі висновками інших персонажів книжки Солерса; узяти, бодай, маркіза де Сада: «Суспільна цензура не там, де забороняють, а там, де змушують говорити». У цій фразі відбивається, вважай, уся специфіка українськї історії від кінця 1920–х років.

«Не можна відкинути літературу, коли зберігається зло, про яке вона несе свідчення», — головна, сюжетоутворююча теза книжки Ф. Солерса. Як у літературному досвіді відбивається протиставлення, боротьба чи й співіснування, ба навіть колаборація зі злом? Чому «широкі верстви населення» завжди ворожо ставляться до яскравих індивідуальностей? «К’єркеґор говорив: «Світ завжди незмінний і йому нестерпно бути сучасником чогось значущого»... Ось чому політкоректні — це ніхто інші як спадкоємці великих тоталітарних рухів». Опукло зобразив незрушний у віках примітив «народних мас» з їхньою «простою манією говорити «ми» Ґюстав Флобер. Кожний його роман — болісне продирання «крізь лабети фетишистського людського безуму» в задушливій атмосфері, де «від людського племені вже продиху немає». Цей письменник, висновкує Ф. Солерс, «був першим, хто розвідав безкраїй континент Дурості. З цього погляду Флобер — Копернік, Галілей, Ньютон».

Автор «Війни смаку» відшуковує індивідуальні еліксири молодості письменників–класиків, виписує їхні формули і пропонує сучасникові. Причому робить це часто у термінах політичної опозиції. Ким, на думку Солерса, був «анархо­король» Жан Батист Мольєр? Та ж полум’яним викривачем–публіцистом, першим пером знущання над стабільністю застою. «Трохи розважимося і спробуємо вгадати п’єси, які Мольєр написав би в наші дні. Ось кілька припущень: міщанин–президент, школа манекенів. банкір–штукар, Тартюф, або філософ–шарлатан, скупець–мільярдер, лицемірний благодійник, архієпископ–педофіл, набожна феміністка, вчені мусульмани, уявний невротик, удаваний психоаналітик, безголовий художник, обдурений трейдер, утіхи далай–лами, неосвічений письменник... »

До таких карнавальних прийомів Солерс вдається залюбки; наприклад, накидаючи сучасний рімейк–конспект Флоберової «Пані Боварі», що способом творення нагадує «Рімейк» Петра Кралюка, де сама сучасність пародіює Гоголя, або й відомий уступ з Андруховичевих «Дванадцяти обручів» («Кайда­шева сім’я» в його версії поставала романом про розбірки всередині мафійного угруповання, різночинні семінаристи у «Хмарах» до дрижаків і ґлюків обкурювалися привезеною з цукроварень Півдня анашею, а «Коні не винні» закінчувалися сценою групового зґвалтування ліберального поміщика Аркадія Петровича Малини цілим ескадроном ним же викликаних на місце події козаків»).

Солерсова «Війна смаку» — це не приватний короткий курс французького письменства. Його мало цікавлять літературознавчі аспекти, і він майже не покликається на оцінки критики. Натомість повизбирував безліч письменницьких рефлексій на творчість колег і заплів їх у витончені арабески–характеристики. Ось яскравий приклад такого стилю — в розділі про Мішеля Монтеня: «Послухаймо Ніцше: «Уже те, що така людина писала, направду посилило бажання жити на цій Землі. Принаймні після знайомства з цією найвільнішою та наймогутнішою душею я почуваюся так, що мушу сказати те, що вона говорить про Плутарха: «Щойно я кидав на нього погляд, як у мене виростала нога або крило». Я би тримався поряд із ним, якби постало завдання якомога зручніше облаштуватися на Землі».

За допомогою таких емоційних зауваг різних культурних героїв Ф. Солерс відтворює безперервний процес взаємного відштовхування, змагання, віддзеркалення літератів упродовж чотирьох­ століть — власне, оприявнює повноцінне життя літературної традиції в усіх її метаморфозах. Французьке письмо за кількасот років постає таким собі оркестром, здатним заграти сучасному читачеві мелодію на будь–який смак. Так, Жан–Жак Руссо — «винахідник миттєвостей», саме з його літературних експериментів вив’юнилися, хоч як дивно, рекламні засоби творення нинішньої кліп–свідомості. Джованні Джакомо Казанова — «Тисяча й одна ніч» Заходу»; як придивитися, лейтмотив чи не кожного особистого життя або мрії: «Казанова нікуди й ніколи не зникав. Це нас віднесло вітрами від нього». А тут — інтегральний висновок щодо Оноре де Бальзака: «Суспільство вчинило злочин. Ось секретар, який нам оповідає, чому і як».

Новітні медіатехнології прагнуть замістити у людській свідомості індивідуальний досвід стандартними стереотипами, з якими легко і зручно працювати і політиці, й бізнесу. «У такому суспільстві, як наше, внутрішній досвід дедалі частіше заборонений», — пише Філіп Солерс і книжкою «Війна смаку» намагається підказати людям, де шукати протиотрути. А саме: «Вміння читати — це свобода».

Дуже подібну книжку щойно випустив чернівецький літератор Олександр Бойченко: «Мої серед чужих» (Чернівці: Книги–ХХІ). Це так само не систематизований огляд класичного канону, а калейдоскоп нарисів про ексклюзивні літературні досвіди. Хрестоматійні досвіди, актуальні донині. Тож класиків варто читати не тільки у школі, бо «література — це не лише домашнє завдання, а й велика домашня насолода», а й за активного дорослого життя, пам’ятаючи про вічні граблі, тобто «не лише читати, а й спробувати зрозуміти прочитане. Щоб потім не дивуватися».

Як і Ф. Солерс, О. Бойченко вважає письменниками авторів, яких частіше зараховують до філософського цеху: француз пише про Батая, Барта, Бланшо, українець — про Сократа, Канта, Ніцше. Обидва практикують зіткнення різних оцінок одного феномену і прагнуть редукувати розмай рефлексій до певного символу. В розділі про Гегеля у чернівчанина це виходить так: «Трагедія — це не конфлікт істини з брехнею, а конфлікт двох істин, які не можуть співіснувати разом»; про Платона: «Демократично обрана влада — це влада, обрана більшістю, а більшість у будь–якому суспільстві становлять ідіоти»; про К’єркеґора: «Засновник екзистенційної філософії, яка відкриває перед людиною можливість мислити в категоріях життя, а не жи­ти в категоріях мислення».

Головна ж аналогія полягає в тому, що обидві рецензовані книжки можна числити не за критичною, а за літературною номінацією. Ф. Солерс недаремно виданий у серії «Європейська проза» — це саґа про літературу. Бойченків жанр окреслюється, як «повість про друзів». Доцент кафедри зарубіжної літератури Чернівецького університету пише про іноземних авторів, які вплинули на формування його особистого внутрішнього простору — такий собі бібліо–ініціаційний щоденник читача. Книжку організовано як за прозовою технологією («добрий сюжет зазвичай рухається від «здавалося» до «виявилося»), так і за джазовим принципом — вільні імпровізації на теми творів та біографій. Часом автор помічає, що надто пустився берега («щось мене трохи занесло»), але читач ладен пробачити йому «неконкретність», коли стикається з розкутістю на кшталт такого пасажу у статті про Юнґа: «Якби на наших очах хтось заходився лікувати сифіліс зеленкою, то це й була би приблизна модель дофройдівської психіатрії».

До всіх понад сімдесяти персонажів «Моїх... » автор ставиться зі дружньою вдячністю та любов’ю. Та найбільші сентименти має до Вітольда Ґомбровича: «На скільки років українська літературна самосвідомість відстає від польської? Рівно на стільки, скільки минуло відтоді, як польський еміграційний часопис «Культура» почав публікувати «Щоденник» Вітольда Ґомбровича... Якщо наявний український переклад «Щоденника» як слід стилістично відредагувати і замінити в ньому Польщу й поляків на Україну й українців, а також Міцкевича — на Шевченка etc. , то ми отримаємо найкорисніший твір української прози... Коли я стану міністром освіти, «Щоденник» Ґомбровича увійде — окремою дисципліною, розрахованою на кілька років повільного читання — до шкільної програми».

Зрештою, як і Ф. Солерс, О. Бойченко чи не щоразу завершує літературний аналіз суто політичними висновками. Зі статті про Кшиштофа Чижевського: «Розлучення з Єнакієвим і Севастополем — це утопія. А без розлучення з ними на утопію, так і не сформувавши ні національно–культурної ідентичності, ні толерантності до Іншого, перетворюється сама Україна»; з нарису про п’єсу Жан–Поля Сартра «За зачиненими дверима»: «Пекло — це і є інші люди, коли ти приречений навіки співіснувати з ними на спільній території всупереч власній волі. А власну волю виявляти вже надто пізно: на те воно й пекло, щоб відібрати в тебе свободу вибору і не залишити шансів на виправлення помилок минулого. Якби хтось надумав перекласти цю п’єсу українською, можу запропонувати адаптований варіант назви: «Схід і Захід разом».

А ви кажете, класика — в минулому...