Мовою колоніальної політики

Невдовзі в ефірі українських телеканалів фактично безроздільно запанує мова сусідньої країни. На виконання закону «Про засади державної мовної політики», звітує офіційна інтернет–сторінка Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, голова Нацради Володимир Манжосов підписав наказ про затвердження нових зразків про видачу і переоформлення ліцензій для мовників, з яких вилучили графу «Мова(и), якою(ими) вестимуться передачі (%)».

Іншими словами, відтепер мову, якою мовник звертатиметься до свого глядача, визначатиме тільки власник медіа–ресурсу — без втручання держави. Адже, відповідно до закону, «телеорганізації можуть на власний розсуд вести мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин, а обсяги мовлення мають визначатися самими мовниками». В адміністрації Президента переконані: ця норма відповідає умовам ринку, а відтак держава і не повинна втручатися у мовну політику телерадіоорганізацій. «Якщо глядач хоче отримувати інформацію російською, вірменською, будь–якою іншою мовою, то ринок йому запропонує. Тут має бути свобода інформації, свобода пропозиції», — заявив в ефірі Радіо «Свобода» керівник Головного управління забезпечення доступу до публічної інформації АП Денис Іванеско.

Натомість попередній голова Нацради Віталій Шевченко вважає нову норму з вилученням графи про обов’язкове функціонування в ефірі державної мови повним абсурдом. «Українські медіа–активи розподілені між кількома олігархами, яким тепер надали право на власний розсуд визначати, якою мовою вестиме мовлення підконтрольний йому медіа–ресурс. Але це нонсенс, оскільки завтра якийсь із мовників узагалі запровадить мовлення африканською чи мовою тюрми, — дивується у розмові з «УМ» Віталій Федорович. — Держава не може повністю відсторонити себе від цього питання, передавши таке повноваження від колегіального органу, яким є Нацрада, в руки одного олігарха».

Пан Шевченко погоджується, що нині колись контролюючий мовників орган залишили фактично без повноважень. Утім, каже він, це ніяк не зобов’язувало чинне керівництво Нацради аж так запопадливо, навіть не провівши колегіальне засідання, звітувати про виконання суперечливого мовного закону: «Навіщо тоді цей орган (Нацрада. — Авт.) узагалі? Щоби виконувати роль статиста і десь підкилимно записувати, кому і скільки ліцензій видали? Тоді вони повинні перейменуватися на канцелярію. Це не виконання волі українського народу. Це виконання закону про засади чужої колоніальної політики. І, повірте, наслідки цього так званого документа український глядач відчує дуже швидко. Адже ламається національно–інформаційний простір, який закладався роками по цеглині».