«Не можна, щоб кіно перетворилося на дрібне хуліганство»

На фестивалі «Кришталеві джерела», що скінчився у Вінниці, не раз довелося чути: як добре, що діти і молодь творять; це — майбутні зірки чи просто професіонали кіно, телебачення, радіо, фотомистецтва... Й це справді так. Та не менш важливий аспект юної творчості й фестивальних зустрічей ще й у іншому. Президент Асоціації діячів кіноосвіти і медiа–педагогіки України й президент названого фестивалю — Міжнародного дитячого, молодіжного фестивалю аудіовізуальних мистецтв Оксана Мусієнко зазначає: «Хай не всі вихованці «Кришталевих джерел» стануть професіоналами, та найголовніше, що ми виховуємо майбутніх кваліфікованих глядачів, які можуть відрізнити зерно від полови й навчити цьому інших».

У телевізорі вбивають легко

Дослідження американських медиків, зроблені ще сорок років тому, засвідчили: дитина, яка бачить постійне насильство на екрані, в житті поводиться виразно агресивно. В ті роки ми ще могли зітхнути поблажливо: це нас, мовляв, не стосується, це «у них». Проте сьогоднішня телевізія України дарує глядачам не менше сцен насильства, ніж «буржуазна». І прикра (хоча теж уже задавнена) статистика про те, що дитина бачить близько восьми тисяч убивств і ста тисяч актів іншого насильства ще в дошкільному віці, тепер, напевно, накладається й на наші реалії.

У тій же Америці давно почали шукати протидію такому впливу. Під час каліфорнійського стажування довелося познайомитися з тренінгом, що проводять для дітей, які вперше порушили закон, і їхніх батьків. І для старших, і для молодших у програмі навчання була сесія про те, як захищатися від негативного впливу телебізнесу. Для батьків: як не допускати «передозувань» у переглядах і обговорювати з дітьми побачене. Для дітей: як відсівати негативну інформацію й співвідносити її з реальністю.

Чи встигаємо ми в створенні захисного бар’єра для дітей від насильства, вульгарності чи й просто несмаку, що ллється з наших медiа–? На жаль...

На конференції асоціації діячів кіноосвіти і медiа–педагогіки України й просто всіх охочих фестивалівців констатували: попри вже готову концепцію, медiа–освіта залишається справою переважно ентузіастів. Олена Куценко, заступник директора Кримського республіканського підприємства «Кіновідеопрокат», голова Кримського відділення Асоціації, розповіла: експериментальне впровадження курсу почалося минулого року. Ніби закінчився підготовчий етап, за яким має йти розвиток. Але фактично дуже мало людей, які дійсно володіють предметом, а ті, хто отримав підготовку за підтримки Асоціації, не мають можливості працювати.

Так, виші практично не готують фа­хівців із цього предмета, бо й самі фахівців із нього не мають. В університеті імені Карпенка–Карого колись викладали такий курс, але поки поновити його не вдається. Відповідно взагалі важко говорити про стандарти викладання й стандарти самого медiа–педагога. Без цього ж починати роботу неможливо.

Ті, повторимося, хто має підготовку й може працювати, наражаються на реальність: за рік Міносвіти не спромоглося виділити й години для даного курсу. Те саме, судячи з ситуації, «планується» й на новий навчальний рік. «Учителям натомість пропонують зробити предмет інтегрованим, — розповідає Олена Куценко. — Тобто не вкласти в нього нічого, а лише запропонувати вчителям у ході їхніх уроків якось вставляти елементи з медiа–освіти. А це — практично нічого». І навіть у тих областях, що ввійшли до експерименту — Запорізької, Миколаївської, Полтавської, Львівської та інших — факультатив із медiа–освіти є рідкістю. Звісно, каже пані Олена, ентузіасти є, діють вони й поза обраними областями — переважно в закладах післядипломної освіти Харкова, Сум, Чернівців... Але ж сьогодні вже пізно спиратися винятково на ентузіазм: медiа–освіта має стати елементом державної політики.

«І життя підтверджує це, — говорить член–кореспондент Академії мистецтв України, завідуюча кафедрою кінознавства Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка–Карого Оксана Мусієнко. — Пригадаймо ті скандальні історії зі зніманням на відео насильства над тваринами, навіть над однокласниками й викладення того в iнтернеті. Вже було сказано: колись камера стане «вічним пером». Зараз техніка справді розвинулася настільки, що кожен здатний знімати, мати свою аудиторію й вважати себе чи не кінематографістом. Але ж не можна, щоб кіно перетворилося на дрібне хуліганство... Ось наскільки актуальною є проблема кіноосвіти».

Хто стане льотчиком, а хто — бандитом?

Про вплив кіно та телебачення можна говорити багато. Та передусім дивує, чому так зсунувся загальний контент у бік негативу? Це вважають більш комерційним? Але ж на лікування суспільного здоров’я піде більше.

Людмила Гладунко, заслужена артистка Росії, режисер, чиї корені — з Вінниччини, констатує: «Багато «чорнухи». Причому роблять її не ті, хто он стільки пережив. Почитаєш сценарій, — хто ж це написав, що в нього було в житті? А приходить рум’яний благополучний хлопчик, у якого тато й мама, квартира в центрі Москви, він на власній машині приїхав. Чому ж ти пишеш про це?! Великий сказав: «Якщо мистецтво не допомагає людині жити, значить, воно не потрібне». Мистецтво не повинно породжувати безпросвітність. Має бути надія, повинно бути світло в кінці тунелю. За останні часи стільки негативних речей вживлено в нашу свідомість! Усе — з частками «не». Ми навчилися не любити. Але на цьому полі нічого не росте. Тому починати треба з того, щоб учитися любити, хоч трішки, нічого не просячи навзамін. Треба рухатися кудись усе ж дорогою любові, а не нелюбові. Не можна казати, що душа загинула остаточно — вона жива».

Пані Людмила впевнена: на такому тлі фестиваль «Кришталеві джерела» робить те, чого не можна не робити. «Це — майбутнє. Бо ж ваші діти отримують гуманітарні, інтелектуальні ази. Ваш фестиваль дає душу».

Цілком солідарний із дружиною заслужений артист Росії, режисер Борис Токарєв, теж гість фестивалю. Він пригадав із приводу фільму «Два капітани»: «Стрічку неодноразово показували, і хоча минули роки, мене досить часто впізнають. Недавно поїхав на будівельний ринок, помічаю, якийсь чоловік усе ходить за мною і ходить. Довго ходив, потім не втримався, запитує: «Це ви?». Кажу, я, але що ви маєте на увазі? «Ну ви — «Два капітани»?». Так, відповідаю. І тут відбувається головне. Він мені говорить: «А знаєте, я через вашого Саньку Григорьєва морським льотчиком став». Знаєте, це дорого вартує. Але при цьому я думаю: а що скажуть після багатьох ролей сьогоднішнього кіно, того, що так заполонило наші екрани? «Я завдяки вашій ролі бандитом став»? Я часто говорю про це, а мені відповідають, що, мовляв, через кіно рівень злочинності не зміниться. Я вірю: зміниться! Треба просто працювати для цього».

«Наші діти ніколи не зніматимуть знущань»

Цього року відбулася унікальна подія за весь час історії фестивалю. Вперше гран–прі було присуджене не кіношникам чи телевізійникам, а фотомитцям. Олег Марчак та Ірина Брунда отримали його за серію «Інше дитинство». Їхні герої — циганські діти, які живуть на смітнику. «Нас запитували, де ми це знімали — у Парагваї, у Бангладеш? — посміхається Олег. — А знімали ми в Україні. Хоча це справді — зовсім інший світ. І найбільша наша проблема в тому, що соціум до цього світу ставиться упереджено».

Олег — керівник фотостудії «Первоцвіт» при Станції юних техніків у місті Чортків на Тернопільщині. Запитуємо фотохудожника: чи відрізняються його вихованці від загалу дітей? Дуже, переконаний він. «Студія для них — гніздечко, де вони мають однодумців, — каже Ірина. — На канікулах дня не було, аби не постукали у двері». Причому старші тут уже виховуються без втручання керівника. «Мене кличуть лише тоді, коли виникає якесь спірне питання, коли самі не можуть дати оцінку. Ну і, звичайно, коли стикаються з чимось або дуже добрим, або дуже поганим. Якщо ж хто щось дурне назнімав у школі, то йому зразу скажуть, що то — дурне. В них уже є рівень розуміння таких речей», — впевнений Олег. Отже, потрібність медiа–освіти у нього не викликає жодних сумнівів.

«Проблема в тому, що освіта боїться чогось нового, — говорить Ірина Брунда. — Навіть, здається, боїться дитячої творчості, якщо вона «поза рамками». Тому важко просувати ідею медiа–освіти».

«Освітяни часто не розуміють, що таке медiа–освіта, — казала на конференції й Олена Куценко. — А ми повинні впливати на душу, на мізки. Показувати дітям, що техніка має бути базою для створення чогось хорошого, а не для викладення сміття в iнтернеті».

Як це роблять сьогодні в Росії, розповіла член тамтешньої асоціації кіноосвіти й медiа–педагогіки, доцент Таганрозького педінституту Олена Мурюкіна. Там студентів готують на медiа–педагогів. І практикують у спеціально створеному медiа–клубі. А студенти, набравшись знань, почали вести школи з медiа–освіти у школах. Навчають культурі перегляду кіно, обговоренню фільмів. Адже виявилося, що діти не вміють висловити думку; помітно, що з батьками дуже рідко обговорюється переглянуте. Для здатності ж оцінювати потрібно саме обговорення — якостей героїв, їх трансформації. Робити це можна навіть із наймолодшими. «Діти «підсаджені» на Діснея, не знають старих добрих мультфільмів. От вони переглядають чудовий фільм «Квіточка–семицвіточка» й отримують завдання: намалювати квіточку, загадати свої бажання їй. Потім ці бажання можна обговорити, поміркувати над вчинками героїв». Звичайно, в Росії така практика теж переважно ґрунтується на ентузіазмі, та все ж є.

«Щоб побачити корисність медiа–освіти, треба зазирнути в очі учасникам фестивалю», — пролунало на конференції. Так, «Кришталеві джерела» — теж школа медiа–освіти. На жаль, учасників тут загалом було близько трьохсот — разом із дорослими. Трохи замало як для всієї України — вам не здається?