Руслан Сенічкін: Інколи на мене нападає «пес»

Із Русланом Сенічкіним ми зустрілися у студії «Сніданку з «1+1», що розташована в «олівці» на Мельникова, 42. Перше, що кинулося в очі, — розміри приміщення значно менші, ніж їх сприймають через телеекрани. Але ведучий ранкового проекту «Плюсів», який на цьому «посту» майже два роки, такий же відкритий, балакучий і добродушний, як і в ефірі.

«За інформаційно–аналітичним жанром трохи сумую»

— Руслане, ви починали телекар’єру в Дніпропетровську з фінансово–економічної тематики, потім були новини на К1 та «Інтері», зараз працюєте у розважальному проекті. Які професійні риси сформував у вас кожен із жанрів?

— Я починав у фінансово–економічній програмі, коли закінчив коледж автоматики і телемеханіки, отримавши професію «молодший інженер iз комп’ютерної техніки» (ще «дореволюційної», у сучасній навряд чи зможу фахово розібратися). Тоді були несамовитість у здоровому розумінні, принциповість, амбітність. Як і кожна молода людина, я хотів себе реалізувати, хапав усе нове. П’ять років тому я відкрив архів, але не зміг передивитися всі програми того періоду. Після кількох кадрів подумав: «Боже, яким же я був!» Я себе завжди критично оцінюю — і раніше, і тепер. Пройшло 15 років після роботи на дніпропетровському телебаченні, тепер розумію тодішні свої помилки.

Новини задали темпи і ритм життя. Працюючи ведучим, я зрозумів, наскільки це складно говорити в ефірі, коли важливе все: не лише зміст, а й крапки, коми, інтонації. Зараз трохи сумую за інформаційно–аналітичним жанром.

— Ви свідомо пішли з «Інтера» наприкінці 2009 року, щоб не говорити про політику, як того вимагають телеменеджери?

— Я відверто сказав про це колегам. З одного боку, не треба виносити сміття з комори, бо є якісь корпоративні стосунки. Але головний лейтмотив я озвучив: залишив «Подробиці», бо не мав ані найменшого бажання висвітлювати тодішню президентську кампанію. Ішов у нікуди. Але в мене дві руки, дві ноги, я ще опанував дві–три професії. Це дає мені можливість бути впевненим у собі й певною мірою вільним.

— Ви зараз слідкуєте за новинами? Яким джерелам довіряєте?

— Уже не так активно, як раніше. Закладки інтернет–ресурсів у моєму комп’ютері: «Українська правда», «Інтерфакс», «Ньюс.рум», Бі–Бі–Сі. Теленовини принципово не дивлюся. Можна, звичайно, ввімкнути телевізор, щоб пересвідчитися, що в кращий бік нічого не змінилося, відколи я пішов iз новин.

— Був нетривалий період, коли одночасно на К1 ви вели «Один день» українською мовою, а інтерівські «Подробиці» — російською. Уже майже два роки в ранковому ефірі «Плюсів» говорите українською. Як ставитеся до нещодавно прийнятого мовного закону?

— Моя рідна мова — російська. Українською говорю із задоволенням. Щоправда, інколи в мене дуже багато помилок. Менi можна закинути багато чого, але тільки не небажання вивчити українську мову. Нею всюди намагаюся розмовляти. Хоча й російської не цураюся, щоб підтримувати певний рівень. Якби англійську досконало знав і було з ким спілкуватися нею, теж не відмовився б від цього.

Експертом щодо підписаного Президентом закону про «язик» виступати не можу. Але переконаний, якщо ми є незалежною країною, у нас має бути одна дер­жавна мова — українська. Стосовно мовного питання маємо багато інсинуацій, особливо під час виборів. Замість вирішувати конкретні економічні проблеми для політиків простіше розхитувати мовне питання.

«Перші три доби, коли почав працювати у «Сніданку», зовсім не спав»

— Ви майже випадково потрапили у «Сніданок з «1+1». Чи до того слідкували за ранковими проектами загалом і «плюсівським» зокрема? Для вас мало значення, що до вас ведучими ранкового ефіру «1+1» були Анна Безулик, Олег Панюта, а сама програма вже стала своєрідним брендом?

— Уже казав, здається під час вручення нашій команді «Телетріумфу», що із задоволенням дивився «Сніданок» з Анною Безулик ще студентом, коли навчався у Дніпропетровську. Мені подобалося. За 15 років у проекті змінювалися ведучі та формати, контент, але він дійсно став брендом. Тримати високу планку складно, але ми намагаємося це робити.

Я із задоволенням вмикав телевізор, коли в ранковому ефірі Нового каналу працювали Олександр Педан, Сергій Притула та Оля Фреймут. Дуже подобався «Підйом» і тоді, коли там могли на голові стояти Маша Єфросиніна та Юра Горбунов, які вдихнули новий струмінь у вітчизняну молодіжну телевізію.

Ніколи не порівнюю «Сніданок» iз «Підйомом» чи будь–яким іншим ранковим проектом. Усі вони різні, для різних аудиторій, тільки виходять в один час. Можна говорити про те, що можливе об’єднання певної частини глядачів різних ранкових програм. Але зробити один проект, який би влаштовував усіх, хто вмикає вранці телевізор, неможливо.

— Чи відчуваєте конкуренцію?

— Я не задумувався над цим. Кожен проект вирізняється наповненням, монтажем, якість яких можна порівнювати. Ми щоразу після ефірів обговорюємо, що класного є в проектах колег. Свої «родзинки» є i в нас. Ми намагаємося бути щирими з нашими глядачами і доносити до них позитив. Але порівнювати ведучих ранкових програм, кожен з яких — особистість та індивідуальність, вважаю, не варто.

— Трохи попрацювавши у «Сніданку», ще у 2010–му, ви казали, що періодично перебуваєте в особливому стані, який називаєте «післяефірним синдромом». Минулося?

— Я кажу: іноді на мене нападає «пес», і я з цим нічого не можу зробити. «Післяефірний синдром» (за початковими літерами той самий «пес») — це коли після внутрішньої нервової напруги трьох годин прямого ефіру ти деякий час — півгодини чи навіть годину — не хочеш ні з ким спілкуватися, пробуєш проаналізувати, що ти говорив і робив у студії. Я не екзальтована, а більш–менш емоційна людина, відверта й інколи «шалена». А тут настає момент, коли я мовчу, нічого мені від світу не треба і від людей. Особливо переживаю, якщо в ефірі сталася якась помилка. Усі вже знають, що мене краще не чіпати, коли напав «пес», бо від мене нічого не доб’єшся. Закритися і побути на самоті — це найкращий спосіб пережити «післяефірний синдром».

На першому етапі роботи у «Сніданку» «пес» навідувався частіше, бо було дуже складно запускати прямі ефіри програми, яка тривалий час виходила перед тим у запису. Майже половина команди на той момент не розуміла, що таке прямий ефір. Я використовував невеликий досвід роботи на радіостанціях і новиннєвий — на великому телеканалі. Але мав особисту проблему: я себе на той момент не бачив у ранково–розважальному жанрі. Я перші три доби, коли почав працювати у «Сніданку», зовсім не спав! Перші мої ефіри були надважкі, вважаю, наднецікаві з погляду ведення. Але ми змогли вистояти і прорватися.

Про особливості гостей

— Для вас є різниця — брали ви інтерв’ю у Президента Ющенка, коли працювали у «Подробицях», чи в акторки Людмили Гурченко в ранковому ефірі «Сніданку»?

— Кожне інтерв’ю має жанрові й індивідуальні особливості. Але загалом добитися, щоб політики були відвертими перед камерою, практично неможливо, бо для них головне у більшості випадків — маніпулювання свідомістю людей. Інша справа — Людмила Марківна Гурченко, щира й відкрита людина, яка навряд чи хоче щось прихо­вати.

— Через ефіри «Сніданку» проходить велика кількість гостей. Чи були випадки, коли на когось ви не могли налаштуватися в ефірі?

— Дуже складно було працювати з гуртом «Моранді» — молодь, яка цікавиться європейською попсою, його знає. Люди були втомлені, я ставив їм запитання і... відповідав на них. Бо вони тільки махали головами «так» чи «ні». Коли я спробував формулювати питання, які не передбачають таких відповідей, вони знайшли третю: «Не знаємо».

Інколи розмови не клеяться — наші глядачі це бачать на екрані, бо гості не можуть приховати невдоволення чи роз­дратування від того, що їм, щоб потрапити у ранковий ефір на 10 хвилин, довелося вставати о шостій ранку або ще раніше. Декому з наших зірок дуже важко вранці прокидатися і приділяти увагу «Сніданку». Взагалі наша специфіка в тому, що в Україні дуже мало публічних людей і зірок порiвняно з Росією і навіть Польщею. Там зірка може прийти на двохвилинний ефір, і в одній ранковій програмі можуть побувати 10 знакових гостей, частина з яких просто відповідала на тематичні питання. А в нас апріорі ставлення багатьох вітчизняних співаків, артистів: українське телебачення мені завинило, а я такий красивий прикрашаю «Сніданок». Розговорити всіх без винятку вдається лише Каті Осадчій у «Світському житті». Значною мірою цьому сприяє і мобільність роботи авторитетної ведучої. Формат «Сніданку» ж передбачає спілкування з гостями у студії, у вранішній час, коли розворушити багатьох людей дуже складно. Тут можна згадати навіть Гітлера, який починав війну дуже рано, поки всі ще спали...

— Хто головний у команді «Сніданку»?

— Якщо брати ієрархію, головний продюсер проекту — Юлія Жмакіна. Але коли приймаємо рішення, вони колективні: починаючи від планування наступного тижня до заміни декорацій у студії. У роботі посадові кордони стираються. І регочемо ми значно частіше, ніж сваримося.

— Ви казали, що є амбітною людиною. Які плани реалізовуєте?

— Я ніколи не планував життя. Мріяв працювати на радіо, якось так склалося, що потрапив туди. Мріяв про телебачення — опинився тут. Але це випадковості, збіг обставин. Я ніколи не ходив по головах і нікого не посунув, щоб отримати собі місце. Я завжди претендував на вакантні посади і проходив кастинги. Планувати наперед нічого не хочу і не буду, бо живу не майбутнім, а тим, що відбувається тут і зараз.

ДОСЬЄ «УМ»

Руслан Сенічкін, 32 роки

Народився у Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський Національний університет. За першою освітою — інженер, за другою — журналіст.

Працював на FM–радіостанції «Радіо–Прем’єр», потім на «11 Каналі» у Дніпропетровську.

Із 1999 р. — власний кореспондент інформагентства «МедіаПростір» у Дніпропетровську.

Із початку 2006 р. — ведучий програми «Один день» на телеканалі К1.

2007—2009 рр. — ведучий «Подробиць» на «Інтері».

Із 30 серпня 2010 р. — ведучий «Сніданку з «1+1».