Упродовж двадцяти рокiв я був членом постiйно дiючої комiсiї Київради з найменувань i перейменувань вулиць Києва i можу сказати напевно: є в нашому мiстi вулицi й iншi пам’ятнi мiсця, якi... втратили дар мови. І навiть тi мешканці, які живуть тут, нiчого, рiшуче нiчого не знають про подвiр’я свого будинку, про людину, iм’я якої закарбоване у назвi їхньої вулицi.
Чим Україна зобов’язана Подолу
Приклади? Їх чимало. У популярнiй пiснi недаремно спiвається: «А без Подолу Київ неможливий...» Маю всi пiдстави заявити: без Подолу неможливою була б i Україна, та й уся слов’янська цивiлiзацiя. Сповнений таких думок, заходжу в будинок №59 на однiй iз центральних вулиць старого Подолу — Фрунзе. Будинок, як i подвiр’я, не виблискує зразковим побутом, проте жити, як кажуть, можна. І люди тут живуть. Запитую: що знаєте ви про свiй будинок, чим вiн знаменитий?
Менi розповiли про єврейську сiм’ю, яка виїхала до Ізраїлю, i вiд них надходять непоганi листи, про двiрника Васю, який розводив нутрiї для шуб та, на жаль, спився, i багато чого iншого. Але жоден iз мешканцiв не має щонайменшого уявлення про те, що саме на подвiр’ї їхнього будинку сто рокiв тому український археолог Вiкентiй Хвойка виявив i дослiдив стоянку первiсної людини епохи палеолiту, вiк якої обчислюється у 15—20 тисяч рокiв.
За життя Вiкентiя Хвойки вулиця Фрунзе iменувалася Кирилiвською, тож i вiдкрита ним стоянка до археологiчної й iсторичної науки увiйшла як Кирилiвська. Розкопана площа склала тут 9 тисяч квадратних метрiв, мала два культурні шари, а в них — предмети первiсної матерiальної культури. По всiх європейських музеях розiйшлися знайденi у Києвi кам’янi знаряддя працi, обробленi кiстки мамонта, скам’янiлi шкури, скребки, ножевиднi заточки.
Трохи вище по Фрунзе — у будинку №81 — схожа картина: нiхто нiчого не вiдає, нiчого не знає. Але ж саме тут, у цьому будинку, його подвiр’ї, той же Хвойка виявив мiсцезнаходження Трипiльської культури, а це вже суто слов’янська стародавня iсторiя, точнiше — її початок.
Про талановитого українського археолога заговорили у свiтi, аж раптом — Перша свiтова вiйна, за нею — двi росiйськi революцiї i двi українськi, тож у вирi непересiчних буремних подiй особистiсть археолога зi свiтовим iм’ям загубилася. І лише 1962 року, з нагоди 50–рiччя вiдкриття Кирилiвської стоянки та Трипiльської культури просто на мiсцi унiкальних розкопок з’явилася вулиця Вiкентiя Хвойки. У постановi Київського мiськвиконкому вiдзначалося, що «Хвойка Вiкентiй В’ячеславович (1850—1914) — український археолог, чех за походженням, засновник Київського музею старожитностей i мистецтв (нинi — Державний iсторичний музей УРСР) збагатив свiтову науку видатними знахiдками слов’янського i праслав’янського поселення».
Але хто про це знає сьогоднi? Нiхто, бо навiть вулиця його iменi не пояснює, на честь кого названа. І тому знизують плечима мешканцi вулицi Вiкентiя Хвойки, i тому не зупиниться тут автобус із туристами, i вони не поринуть уявою на самiсiнький свiтанок нашої цивiлiзацiї.
Туристична «локшина»
До речi, про туристiв. Хто iз них знає, а бiльшiсть — нi, що у Києвi жили, творили, гостювали Шевченко, Пушкiн, Леся Українка, Іван Франко, Шолом Алейхем, Мiцкевич, Бальзак, Паустовський, Маяковський, Булгаков, Тичина, Рильський, Некрасов, Мандельштам... Як свiдчить туристична статистика, «Київ лiтературний» — то безпрограшна, вiчна тема, яка завжди цiкавить туристiв. Бiля залiзничного вокзалу вони сiдають у зручний автобус, вирушають у путь. Ось i перша зупинка. Дiвчина–екскурсовод, не моргнувши оком, сповiщає: «Перед вами — провулок Белiнського. Столиця України шанує пам’ять великого лiтературного критика, iм’я якого увiчнене у назвi цього провулку, колишнього — Комерцiйного...»
Так i захотiлося гукнути: «Зупинися, дiвчино, не кажи таке людям! Провулок названо на честь Чеслава Варфоломiйовича Белiнського — робiтника Київських головних залiзничних майстерень, який полiг на барикадах у буремному 1918 роцi...»
Та автобус вiдiйшов, i люди, отримавши порцiю лiтературної «липи», рушили далi.
Мiсто — нiби розгорнута книга. З фотоапаратом у руках ви йдете його вулицями, бульварами, проспектами i читаєте, читаєте, читаєте... Пам’ятники i пам’ятки, меморiальнi дошки, назви вулиць нагадують про iсторичнi факти, героїчнi подiї, життя видатних людей. Це дуже добре, якщо мiсто розповiдає про себе. А якщо нi?..
Є у Святошинському районi вулиця Мельниченка. Вона зелена й чиста — люди, якi тут живуть, тримають її у зразковому станi. Я йду вiд одного будинку до iншого, звертаюсь до мешканцiв iз запитанням: «Скажiть, ким був Мельниченко, за що йому така шана?»
Знову, як i на Подолi, нiяковiлi посмiшки, здивованi погляди... Довелося пiднiмати постанову Київської мiської ради депутатiв трудящих (такою була тодi її повна назва) далеких п’ятдесятих рокiв, а у нiй такi рядки: «Мельниченко Іван Олександрович, 1918 року народження, уродженець м. Києва. На фронтi з перших днiв вiйни. 26 червня 1944 року при форсуваннi Днiпра на територiї Бiлоруської РСР батальйон пiд командуванням капiтана Мельниченка виявив виняткову мужнiсть i героїзм: захопив першу ворожу траншею, вiдбив вiсiм контратак ворога, знищивши при цьому 120 ворожих солдатiв, два важкi танки, утримував зайнятий рубiж до пiдходу наших основних сил.
Указом Президiї Верховної Ради СРСР офiцеру 192–го полку 199–ї Смоленської стрiлецької дивiзiї Мельниченку І. О. присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно)».
Ось що крилося за скромною табличкою «вул. Мельниченка».
Я — стороння людина, але й мене неприємно вразило колективне невiгластво мешканцiв цiєї вулицi, а що вже казати про Василя Мельниченка — молодшого брата Героя, який з далекого Краснодарського краю час вiд часу приїздить на вулицю старшого брата?.. Свого часу Василь Олександрович звернувся з листом до Святошинського (тодi — Ленiнградського) райкому Компартiї України. Вiдповiдь порадувала його: лист «взято до уваги», вишукуються кошти на встановлення меморiальної дошки. Та не дочекався Василь Мельниченко обiцяного: Компартiя, а з нею i райком зникли з полiтичної арени, питання автоматично закрилося. Так само закрилося воно i для Феодори Пушиної, Михайла Котельникова, Василя Алексухiна, Анатолiя Пантелькiна, Миколи Краснова. Сьогоднi їх iмена ми читаємо у назвах святошинських вулиць, але нiчого, крiм iмен, прочитати не можемо. Але ж усi вони — Герої Радянського Союзу, i загинули тут же, на стародавнiй святошинськiй землi, вибиваючи фашистiв з Києва...
У кулуарах Київради я розмовляв з головою Святошинської районної державної адмiнiстрацiї Володимиром Мазепою:
— Розумiєте, нас поглинули назрiлi актуальнi справи, якi сьогоднi хвилюють усiх: робота, зарплата, допомога малозабезпеченим категорiям громадян, житловi питання, чистота i благоустрiй територiй...
— Виходить, не знайшлося в районi людини, яка б...
— Є така людина, — зрозумiв моє запитання Володимир Олександрович. — Це Іван Семенович Булава. Вiдставний офiцер, учасник бойових дiй, вiн зiбрав унiкальнi матерiали про героїв, i щороку на День Перемоги проходить iз школярами по вулицях героїв–святошинцiв...
Честь i хвала не вiдомому менi Івану Булавi, однак замислимося ось над чим: на весь величезний промисловий район з населенням у 320 тисяч чоловiк, а це середнє українське мiсто, один ентузiаст–аматор — чи не замало?..
А ось у сусiдньому — Солом’янському районi й одного не знайшлося. І тому до Київради надходять такi листи: «Наша школа розташована по вулицi Ластовського. З року в рiк до нас, учителiв, звертаються учнi з проханням розповiсти про цю людину. Хто вона? Герой вiйни, вчений, лiтератор? А може, вiдважний пiдпiльник, художник, актор, спортсмен?..»
Коли бульвар стає «братом»
Подiбнi листи, а їх із кожної «мовчазної» вулицi надходить чимало, привели до того, що в надрах Комiсiї з найменувань i перейменувань вулиць Києва виникла цiкава iдея: до назви вулицi, де є лише прiзвище, додавати допомiжнє слово, слово–орiєнтир. Так з’явилися вулицi Академiка Доброхотова, Маршала Тимошенка, Генерала Вiтрука, Архiтектора Городецького, Полковника Потєхiна, Професора Пiдвисоцького, Космонавта Комарова тощо. Безумовно, це правильний напрям, однак питома вага таких вулиць у Києвi невелика, i бiльшiсть киян усе ще губиться у здогадках, будує припущення. А там, де доводиться ворожити на кавовiй гущi, виникає безмежна фантазiя, уже й до перекручень недалеко. Я мiг би навести чимало таких прикладiв, однак зупинюся на одному, бо вiн, як мовиться, класичний.
До недавнього часу в Оболонському районi була вулиця братiв Левченкiв. Усi спроби вiдшукати якiсь вiдомостi про братiв не приносили успiху. Довелося перегорнути гори паперiв, перш нiж вийшли на документ далекого 1938 року, в якому повiдомлялося, що Київська мiська рада робiтничих, селянських i червоноармiйських депутатiв (такою була тодi її повна назва), «вiддаючи належне мужностi й героїзму одного з перших Героїв Радянського Союзу Сигiзмунда Леванєвського, у зв’язку з його трагiчною загибеллю, прийняла рiшення увiчнити його в Києвi, назвавши його iм’ям одну з вулиць на Караваєвих Дачах». І нижче: «Ім’я друга й соратника тов. Леванєвського штурмана Левченка Вiктора Івановича буде присвоєно вулицi в Подiльському районi Києва».
Вулиця та була зелена, ошатна, i райвиконком вирiшив назвати її бульваром. Замiсть «ул. Левченко» було замовлено двi таблички, на яких стояло «бр. Левченко», тобто бульвар. Коли таблички привезли до управлiння будинками, якийсь житлово–комунальний мудрець «бульвар» почав тлумачити як «братья», тим паче що росiйською мовою закiнчення у прiзвищi Левченко не змiнюється.
В усi домовi книги, путiвники, у паспорти мiсцевих жителiв були вписанi отi «братья Левченко», i знадобилося багато часу i справдi дослiдницької роботи, щоб повернути магiстралi її справжнє iм’я.
Назва вулиці теж важлива!
А тепер уявiмо собi кiлька iдеальних вулиць. Вони заасфальтованi, тiшать око зеленим вбранням, благоустроєм i охайнiстю, у зразковому станi дотримується кожний будинок. А на вуличних табличках такi, скажiмо, назви: Складська, Автогенна, Цегельна, Агрегатна, Газова, Гаражна, Димова, Силiкатна тощо. Навряд чи хтось iз мешканцiв пишатиметься такою назвою, адже як iм’я прикрашає людину, так i назва прикрашає вулицю. І тут менi чується конструктивна, як правило, категорична думка киянина: негайно перейменувати всi цi та їм подiбнi вулицi!
Але в мене виникає запитання: а як саме їх перейменувати?.. Що ж, одного разу ми пiшли цим шляхом, присвоївши однiй iз подiбних вулиць у Днiпровському районi iм’я Михайла Стельмаха. Присвоїли, а потiм гiрко пошкодували: до вулицi, як до меморiального знаку, почали приїздити земляки письменника, шанувальники його творчостi. І перш нiж заходила розмова про самого письменника, у гостей виникало зрозумiле запитання: невже Михайло Панасович не заслужив у мiста, в якому жив i творив, бiльшої вулицi?.. І довелося термiново перейменувати на його честь іншу — Ровенську вулицю в Голосiївському (тодi — Московському) районi.
Отже, для присвоєння iмен видатних людей усi цi Гаражнi, Цегельнi, Складськi (а розташованi вони на околицях мiста) не пiдходять. І виникає iнша спокуса: невиразнi, незвучнi, неоковирнi вулицi перетворити на їх пряму протилежнiсть. І тодi з’являються Мальовничi, Затишнi, Зеленi, Барвiнковi, Барвистi, Озернi, Приозернi, Рiчковi i навiть Ягiднi, Фруктовi, Квiтучi, Яснi та їм подiбнi «красивi» вулицi. Але ж це класичний зразок того, як можна змiнювати форму, залишивши незмiнним змiст.
Давайте, однак, простежимо, як вiдбувається процес присвоєння iменi (або перейменування) вулицям столичного мiста. Академiя наук України, Спiлка письменникiв України, вiйськовi вiдомства, творчi спiлки, колективи рiзних установ, рiднi та близькi видатних дiячiв звертаються до Київради або безпосередньо до Комiсiї з найменувань iз проханням назвати в мiстi вулицю iм’ям конкретної людини. На менше не погоджуються, тiльки вулицю.
Жодне звернення до Київради або до нашої Комiсiї не залишається поза увагою. Якщо немає можливостi найменувати вулицю сьогоднi, iм’я людини вносять до резервного списку: забудовують житловi масиви, прокладають новi вулицi, отже, буде можливiсть повернутися до резервного списку.
Але є важливi, «гарячi» звернення, якi вирiшують негайно. За два десятилiття моєї роботи в Комiсiї таких звернень було чимало.
Пiсля трагiчної загибелi видатного українського фiнансиста Вадима Гетьмана до Комiсiї i Київради звернувся тодiшнiй голова Нацiонального банку України Вiктор Ющенко. Вiн повiдомив, що Вадим Петрович Гетьман — не лише фундатор i перший голова Нацiонального банку України, а й засновник української нацiональної валюти, на багатьох грошових знаках (банкнотах) можна побачити його пiдпис. Усi звернення Київради до Нацiонального банку України вiн розглядав оперативно й по сутi, в Києвi Нацбанк фiнансував багато масштабних проектiв.
За рiшенням нашої Комiсiї, оформленому вiдповiдною постановою Київради, вулицю Індустрiальну в Жовтневому (нинi — Солом’янському) районi було перейменовано на вулицю Вадима Гетьмана.
Українськi лiтератори Дмитро Павличко й Павло Мовчан особисто прийшли на одне iз засiдань Комiсiї. Вiд iменi Спiлки письменникiв України вони просили присвоїти однiй iз вулиць Києва iм’я Бориса Грінченка. Вони пiдкреслили, що Борис Дмитрович Грiнченко — видатний український фiлолог, автор першого тритомного росiйсько–українського словника.
Рiшенням Комiсiї вулицю Ново–Пушкiнську в Ленiнському (нинi — Шевченкiвський) районi перейменовано на вулицю Бориса Грiнченка.
Киянка Шевцова Інна Іванiвна надала документи, з яких видно, що її батько — Шевцов Іван Савич — у передвоєннi роки був головою Київського мiськвиконкому. 6 березня 1939 року вiн вiдкрив пам’ятник Тарасовi Шевченку в парку навпроти унiверситету з нагоди 125–рiччя з дня народження поета.
У роки вiйни Іван Савич Шевцов — член штабу оборони Києва, захищаючи Київ, загинув на однiй iз лiнiй оборони. Рішенням Комiсiї вулицю Комiтетську в колишньому Радянському районi перейменовано на вулицю Івана Шевцова.
Із Вiрменiї на засiдання Комiсiї приїхав Грант Мартиросян. Вiн повiдомив, що його батько — Саркiс Согомонович Мартиросян — був першим вiйськовим комендантом у звiльненому Києвi (листопад 1943 року). Генерал–лейтенант Мартиросян керував роботами iз забезпечення мешканцiв зруйнованого мiста електрикою, зв’язком, продовольством, водою, дровами, гасом, залучивши для цього матерiали й устаткування з вiйськового резерву. Генерал Мартиросян налагодив пiшохiдне, а згодом i залiзничне сполучення мiж лiвим i правим берегами Днiпра в районi Києва. Рiшенням Комiсiї вулицю Колективiзацiї на Чоколiвцi (колишнiй Залiзничний, а нинi — Голосiївський район) перейменовано на вулицю Мартиросяна.
А от iз площею Брежнєва вчинили навпаки: їй повернули iсторичну назву — Солом’янська.
Історичне коріння столичних вулиць
На щастя для Києва, всi нашi попередники в особi громадських i мiських органiзацiй, посадових осiб i градоначальникiв, якi i 100, i 200 рокiв тому були причетнi до найменувань вулиць, маючи при цьому необмежену владу, зберегли й донесли до нас той особливий перелiк вулиць, якi Київ роблять Києвом, без яких його неможливо уявити (про них — далi).
Вистачило розуму й у хвацьких бiльшовицьких «перейменовувачiв», якi у 20—30–х роках знесли з карти мiста все царське й церковне, натомiсть закрiпивши у назвах вулиць класикiв марксизму–ленiнiзму, а згодом i весь ленiнсько–сталiнський ЦК. У результатi — кричуще безглуздя, яке не пояснить жоден iз києвознавцiв: у першi роки Незалежностi в Києвi значилися: вулиця Ленiна, бульвар Ленiна, вулиця Ленiнська, вулиця Іллiча, вулиця Ульянових, вулиця Володимира Ульянова, провулок Володимира Ульянова, метрополiтен iм. Ленiна; вулиця Дзержинського, провулок Дзержинського, площа Дзержинського, два заводи iм. Дзержинського; вулиця Калiнiна, площа Калiнiна, вулиця Калiнiнська, завод iм. Калiнiна.
Цiкаво, що з цих трьох лише Михайло Калiнiн («тверской мужик», як вiн себе називав) 1920 року вiдвiдав Київ, де очолив «роботи» з вилучення церковних цiнностей для потреб Країни Рад. І черговий нонсенс: найбiльше золота було вивезено з Софiї Київської, i саме бiля неї вулиця i площа 60 рокiв (!) носила iм’я Калiнiна...
Апологети бiльшовизму вже й Хрещатик перейменували на вулицю Воровського i Златоустiвську на Володарського, i Трьохсвятительську на Жертв Революцiї, та схаменулися, рiзко дали назад. Бо зрозумiли: на святе руку пiднiмати не можна. Тому сьогоднi будь–хто з киян i гостей мiста з душевним трепетом ходять такими вулицями, як Ярославiв Вал, Золотоворiтська, Володимирська, Десятинна, Олегiвська, Ігорiвська, Борисоглiбська, Почайнинська, Половецька, Печенiзька, Татарська, Рогнiдинська, Ольгинська, Верхнiй i Нижнiй вали, Аскольдiв провулок, Андрiївський узвiз... І тут нiчого пояснювати не треба, непотрiбнi нiякi вуличнi покажчики, бо кожен розумiє: це не лише назви вулиць, це — пам’ятки iсторiї, якими з глибини вiкiв звертається до нас свята Київська Русь...
Вулична «дружба народів»
До честi Комiсiї нашого скликання слiд вiднести здоровий глузд i здорову обачливiсть у першi роки української Незалежностi, коли на революцiйнiй хвилi у прибалтiйських державах, примiром, було зметено все, що нагадувало не лише Радянський Союз, а й Богом даного нам сусiда — Росiю. Скiлькох «полум’яних революцiонерiв» довелося вислухати, скiльки «гарячих голiв» остудити, аби на картi столицi зберегти такi вулицi, як Московська, Пiтерська, Невська, Астраханська, Волгоградська, Івановська, Кемеровська, Краснодарська, Курська та інші...
Це — Росiйська Федерацiя, а про колись братнi нам республiки Союзу (нинi — держави СНД) нагадують вулицi Грузинська, Тбiлiська, Вiрменська, Єреванська, Латвiйська, Ризька, Литовська, Вiльнюська, Азербайджанська, Бакинська...
Як бачимо, столиця Незалежної України мирно уживається з тим, що нагадує про iншi краї, про iншi народи, i тому так нерiдкi квiти бiля пiднiжжя вулиць Шота Руставелi, Ладо Кецховелi, Шаумяна, Сулеймана Стальського, Якуба Коласа, Шолом–Алейхема i таких дiячiв свiтового рiвня, як Пушкiн, Лермонтов, Лев Толстой, Некрасов, Бальзак, Ахматова, Цвєтаєва, Висоцький...
Не дивуйтеся, як усе в мiстi, вулицi та площi перебувають у постiйному русi: вони подовжуються або скорочуються, вiдроджуються або зникають, їх переплановують i перейменовують. Про перейменування, до речi, ми говорили немало, ними хочу й завершити свою розповiдь, наголосивши, що проста замiна вуличних табличок промовисто, краще за будь–якi слова повiдає про те, що вiдбувається в столицi України: вулицю Чекiстiв перейменовано на вулицю Пилипа Орлика; вулицю Комiнтерна перейменовано на вулицю Симона Петлюри; вулицю Станiслава Косiора (перший секретар ЦК КП (б)У) перейменовано на вулицю В’ячеслава Чорновола; вулицю Дем’яна Коротченка (голова Президiї Верховної Ради УРСР) перейменовано на вулицю Олени Телiги; проспект 50–рiччя Жовтня перейменовано на проспект Леся Курбаса; проспект Радянської України перейменовано на проспект Георгiя Гонгадзе.
Отже, проспекту Радянської України в Києвi немає, бо немає й самої Радянської України, а є Україна незалежна. Тож новi перейменування — попереду.
Анатолiй СИГАЛОВ,
член комiсiї Київради з вуличних назв
