Недавно (розпочалися ж вибори) «Українська правда» надрукувала, а одна зі львiвських протимошенкiвських газет передрукувала вiдкритий лист Дмитра Павличка до екс–Президента України пiд назвою «Пане Ющенку, не встрявайте у виборчу кампанiю!».
Гидко й образливо було читати цю маразматичну маячню теперiшнього палкого прихильника Юлiї Тимошенко. Дмитро Павличко вкотре помiняв чергового господаря.
Замислюючись над долею рiдного народу, доходиш невтiшного висновку: бiди нашi значною мiрою — в наших поводирях. Давнiх i сучасних.
Останнiм часом серед iнших вождiв нацiї хоче стати i автор «Двох кольорiв». Хоче повчати iнших.
Згадайте заяви, виступи, звернення, заклики голосувати за «газову принцесу». Складалося таке враження, що коли не стане Юля Президентом, то Україна стане Атлантидою. Не стала Тимошенко Президентом, а Україна — Атлантидою.
Ось i тепер Дмитро Павличко вирiшив повчати нас, Вiктора Ющенка.
А чи має вiн моральне право претендувати на поводиря нацiї, закликати, вести за собою народ, повчати його, повчати Президента України Вiктора Ющенка?
Щоб вiдповiсти на це запитання, треба зробити невеличкий екскурс у минуле Дмитра Павличка.
За радянських часiв знаний поет купався у променях морального та матерiального благополуччя, вiдчував себе комфортно — регалiї, нагороди, посади. До речi, влада їх задурно нiкому не давала. Став членом КПРС, а не дисидентом (як це зробили Є. Сверстюк, Калинцi та iн.), членом Гельсiнської спiлки. У своїх поезіях оспiвував «золотий вересень», радянську дiйснiсть, рiдну партiю, «вiльну працю вiльного народу». Продовжував традицiї свого учителя Я. Галана:
«...Я йшов за вашою труною,
Як боєць за танком у бою». («Знов Галан стоїть передо мною...»)
Ось у кого вчився Д. Павличко обливати чесних i порядних людей помиями, брудом. Визнаючи своє життєве кредо, Дмитро Павличко стверджував: «Я — комунiст. І хай там скажуть «в’язень» («Я — комунiст»). Водночас славить Ленiна:
«Ленiн iде! Тануть снiги неволi —
Квiти свободи ростуть». («Ленiн iде»).
Якщо Галан плював на Папу, то
Д. Павличко паплюжить i плює на чесних i порядних людей, стверджує, що «я не поклонюся хрестам», а «поклоняюся тобi, червона зоре!», «що я собi на груди // Приколов у Вересневий день» («Моя зоря»).
Не мiг поет обминути у своїй творчостi й так званих українських буржуазних нацiоналiстiв (за радянською термiнологiєю):
«Та здавалось менi, що не ворони,
А бандерiвськi хижi кати
Прилетiли в покинутi сторони
Заховати кривавi слiди». («Убивцi»).
Дiсталося вiд Дмитра Павличка й греко–католицькiй церквi, зокрема А. Шептицькому, дiаспорному поету Кравцiву, українськiй дiаспорi («Я пiзнаю вас, фарисеї...» («Лицемiри»).
Пiсля КПРС у життi нашого патрiота був Рух, Демократична партiя України, Українська народна партiя. А далi?
Славив Дмитро Васильович Я. Галана, Ленiна, згодом Л. Кучму (проти якого так завзято боролася теперiшня його улюблениця Тимошенко). Тепер на їхньому мiсцi опинилася принцеса Ю. А далi?
Боровся поет i з нацiоналiстами, релiгiєю, українською дiаспорою, загниваючим капiталiзмом, а тепер бореться з В. Ющенком, вважаючи своїм ворогом.
То чи може бути така людина поводирем нацiї, вчити нас, що i як робити? То чим вам не вгодив В. Ющенко? Чуєтеся ображеним? Чого ще до ваших регалiй, звань, почестей, матерiальних здобуткiв не додав Президент? Земельки, посад?
Юрiй ПАНИЧ
Львiв