З усіх хвиль української міграції мені найближча четверта. Може, тому що в голодні 1990–ті й сам був за волосину від того, щоб поїхати кудись світ за очі. Пів–України, молодої, красивої, повної сил та амбіцій, готові були зробити цей відчайдушний крок. Багато на нього таки зважилися. Це було непросто — все одно що стрибнути у прірву наосліп: а раптом впадеш на копицю сіна чи у воду, чи зачепишся за корч, чи ще якось пощастить. Пощастило не всім — дехто був змушений повернутися, так і не знайшовши себе далеко від Батьківщини, ще хтось роками нидіє на чужині, яка так і не прийняла й не зрозуміла. Проте більшість відчайдухів таки знали, на що йдуть, і після цього карколомного стрибка не лише вижили, а й знайшли себе у вільному світі.

Дехто з представників попередньої політичної хвилі міграції з погордою і зверхністю каже, що поштовхом до міграції 1990–х були винятково матеріальні інтереси. Мовляв, не заради ідеї покидали тоді українці рідну землю, а в пошуках шматка хліба з маслом. Так, це важлива причина, але не основна. Процес української міграції після здобуття Незалежності можна порівняти з проривом греблі, коли вода, переборовши перешкоду, яка довгі роки стримувала й обмежувала її рух, виривається на волю. Так було і в колишньому СРСР. Енергія четвертої міграційної хвилі накопичувалася, мабуть, протягом усіх років радянської влади: люди прагнули жити у вільному світі, де не діють статути КПРС, ВЛКСМ, Радянської армії, підневільних профспілок, де немає всевидячого ока КДБ і принизливих черг за «дефіцитами». Тож у свідомості багатьох прагнення виїхати за кордон народилося задовго до 1991–го. Це був внутрішній протест проти системи.