Наталія Лигачова: «Мовчать наші телеканали і про економічні проблеми, і про безробіття, про соціальні й політичні протести, про проблеми зі свободою слова та зборів». Фото з власного архіву.
Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової.
— Пані Наталю, особливо перед виборами людям важливо знати правдиву інформацію про владу і про всі, без винятку, політичні сили загалом. Але, як свідчать моніторинги, великі канали видають або «причесані» провладні новини, або повідомляють про пожежі–вбивства–зради. Чи не означає це, що виборцям узагалі не варто звертати увагу на політичні повідомлення у теленовинах?
— Ви абсолютно праві щодо якості та кількості подання політичної інформації нашими телеканалами. Нагадаю лише кілька цифр: за даними контент–аналізу Академії української преси, у червні кількість політичних тем, висвітлених телеканалами, впала до 6%, тобто політику згадували лише в одному з семи новиннєвих повідомлень. При цьому позиція влади у новинах представлена у 69% випадків, а от опозиції — всього у 23%. А синхронів від опозиції ще менше — всього 16%. Втім про Президента Януковича та Прем’єра Азарова нам розповідають не те що багато, а навіть нав’язливо багато, особливо зараз, коли почалася виборча кампанія. Колумністка «Телекритики» Інна Долженкова, спостерігаючи за тим, як iз початком виборчої кампанії наші телеканали, а особливо Перший Національний, кожного дня дуже розлого розповідають, як Микола Янович десь щось відкриває, десь щось обіцяє, десь когось критикує, роз’їжджаючи країною, навіть назвала нашого Прем’єра Миколою Яновичем Бетменем.
Дані моніторингу «Телекритики» свідчать про те, що люди не лише про політику не можуть отримати повної та достовірної інформації. Мовчать наші телеканали і про економічні проблеми, й про безробіття, погану екологію та медицину, монополізацію економіки, про соціальні й політичні протести, про проблеми зі свободою слова та зборів тощо.
Тож пропозиція, щоб виборці взагалі не звертали уваги на політичні новини на телебаченні, — досить слушна. Більше того, я б радила виборцям узагалі не довіряти будь–яким повідомленням теленовин стосовно життя в Україні. Принаймні користуватися й іншими джерелами інформації та порівнювати, аналізувати повідомлення. Бо на нашому ТБ, за винятком каналів ТВi та «5–го каналу», практично вся суттєва інформація про Україну дозована, цензурована, відображає лише інтереси влади та під час виборів має всі ознаки не новин, а піару або навіть чорного піару.
Але, на жаль, мусимо визнати, що насправді більшість населення України саме з телевізійних новиннєвих програм отримує інформацію. Ось у чому проблема! Інтернетом користується дуже мало українців, передплачує якісну пресу — щоденну та тижневу — ще, мабуть, менша кількість громадян. От і маємо ланцюг: спотворена інформація формує у електорату спотворену картинку буття, що, у свою чергу, призводить до спотвореного, безвідповідального делегування до влади політиків, більшість з яких потім знову маніпулюватиме свідомістю та уподобаннями громадян. Замкнене коло.
— Чому менеджмент телеканалів не зважає на моніторинги «Телекритики», Академії української преси?
— Нещодавно на зустрічі зі студентами Літньої школи журналістики газети «День» я вже казала, що, на мою думку, зараз ситуація з журналістикою в країні гірша, ніж була при Кучмі. Бо за часів Леоніда Даниловича була велика кількість журналістів, які, навіть працюючи на каналах, що були й тоді контрольовані владою, протестували проти тодішніх «темників», не виконували їх. Хтось узагалі пішов з тих телеканалів, знайшовши, врешті–решт, можливість робити чесні новини на «5–му каналі» або в інтернет–виданнях. У жовтні 2004–го саме журналісти першими виступили проти режиму Кучми — відкрито заявивши свій протест під час так званої «журналістської революції».
Більше того, влада, власники телеканалів, менеджери були досить обережними. Вони боялися виступів журналістів, тим, хто виконував «темники», платили, водночас не звільняли з роботи тих, хто їх не виконував, не застосовували проти них репресій, тобто була політика «пряника», але не «батога».
Але з того часу все змінилося. Так, у 2006 році новий власник та менеджмент «Інтера» одночасно звільнили більшу частину старої журналістської команди. Вони продемонстрували політикам та власникам ЗМІ, що під виглядом вирішення суто «господарчих питань», так званої «оптимізації», можна зачистити всіх «буйних», тих, хто має власну позицію й відстоює її. І при цьому колеги з інших каналів «проковтнуть» казку про начебто суто господарчий характер конфлікту. Це розв’язало руки всім, хто контролює телеканали в Україні. «Зачистка» телепростору від самостійно мислячих та професійних журналістів пройшла дуже швидко. Ті, хто залишилися на телеканалах, зрозуміли, що або ти виконуєш побажання «згори», або не працюєш.
Наступним кроком була «таблоїдизація» телевізійних новин, коли замість інформації, яку важливо знати громадянам, їм почали показувати лише те, що просто цікаво, почали грати на емоціях глядачів, а не апелювати до їхнього розуму. Все це — під виглядом необхідності завойовувати кращі рейтинги, тобто розвивати свої медіа як бізнес...
Таким чином власники та менеджери телеканалів «зачистили» та залякали журналістів i розбестили аудиторію, потураючи найневибагливiшим її інтересам та смакам. На такому тлі навіщо їм звертати увагу на моніторинги «Телекритики», Академії української преси, інших громадських організацій, які просто волають про різке погіршення якості новин?! Нема кому відстоювати принципи незалежного, об’єктивного інформування ані на самих телеканалах, нема кому вимагати якісної інформації поза ними. «Піпл хаває» — на жаль, це дуже добре зрозуміли і наші політики, і наші володарі ЗМІ.
Юлія Мостова (головний редактор газети «Дзеркало тижня. Україна». — Авт.) вважає, що в Україні журналістика як така, у високому значенні цього слова, зникає. Я більш оптимістично дивлюся на сьогоднішні процеси. Вважаю, що зараз журналістика пішла у підпілля, перш за все, в підпілля інтернету: щоб зализати рани, переосмислити власну роль, виробити адекватні часові стратегію і тактику, накопичити сили, перш за все, завдяки вихованню молодого покоління професійних журналістів. Щоб згодом знову піти у наступ і боротися за те, щоб самій вийти зі стану «чего изволите?», й суспільство забезпечити правом та можливістю артикулювати його інтереси через ЗМІ.
— Чи може на нинішньому етапі громадськість вплинути на наповнення новиннєвих випусків Першого Національного каналу, який фінансується з держбюджету? На вашу думку, чи можна, озброївшись результатами моніторингів, пробувати позиватися до державного каналу стосовно поширення необ’єктивної інформації?
— Власне, саме на громадянське суспільство, яке повільно, але ж усе–таки розвивається та структурується зараз в Україні, вся надія. Так, не тільки можна, а й треба позиватися — заручившись підтримкою професійних медійних юристів, консультації яких, до речі, можуть надати безплатно деякі громадські організації: Інститут масової інформації, НСЖУ, Незалежна медіапрофспілка України тощо. Треба висловлювати різними способами протест, несприйняття дезінформації, якою годують нас телеканали. Це важкий шлях, і навряд чи він матиме швидкі результати — адже повністю залежні та контролюються владою і наші суди, та й законодавство щодо права громадян на отримання якісної інформації в Україні не досконале. Наприклад, за розповсюдження політичної «джинси», навіть якщо довести цей факт у суді (що дуже нелегко), ЗМІ можуть оштрафувати аж... на 170 гривень! Зрозуміло, що це в десятки, а то й сотні разів менше, ніж медіа отримають від замовників «джинси». Але загалом важливі самі прецеденти протестів, тиску на владу з метою відстоювання своїх прав на повну та неспотворену інформацію.
Що ж стосується самих ЗМІ та журналістів — то, на мій погляд, їхній вихід iз глибокої кризи, в якій вони зараз перебувають, буде пов’язаний iз розвитком інтернет–технологій, появою нового покоління свідомих та професійних журналістів, які саме в інеті почнуть створювати невеликі якісні ресурси, на будь–якому рівні — локальному, регіональному, центральному, за будь–якою тематикою — від політичних до, наприклад, таких сайтів, як нинішній «Наші гроші», тобто вузькотематичних. Можлива також взаємодія таких ЗМІ з громадянськими рухами, ініціативами. Тобто відбудеться поєднання суто журналістики з громадянською активністю та позицією.
— Скоро повертаються з відпусток політичні ток–шоу. Які з них ви як експерт радите дивитися глядачам, щоб отримати максимум достовірної інформації?
— Ну, отримати максимум, як я вже казала, без допомоги друкованих та інтернет–ЗМІ, iз цих джерел буде складно. Але більш якісними є, безумовно, «РесПубліка» Анни Безулик на «5–му каналі», ток–шоу на каналі ТВi та почасти «Свобода слова» на ICTV. Втім, дивитися можна все, головне — адекватно та критично сприймати все побачене. Як я раджу своїм знайомим: слухайте їх — думайте самі. Адже навіть спотворена інформація може дати багато для розуміння мотивів маніпуляторів, використовуваних ними засобів — і це розуміння допомагає краще протистояти їм.
— Здається, апогеєм нехтування прав журналістів в Україні упродовж останніх кількох місяців став навіть не випадок, коли Максима Касьянова з Донецька змусили написати зізнання, що він готував замах на «губернатора», а інцидент iз Мустафою Найємом (журналіста штовхнули охоронці делегата з’їзду Партії регіонів, вибили з рук телефон, а потім видалили з нього відео; свідками усього були працівники ДАІ, нардеп Віталій Хомутиннік та голова Харківської ОДА Михайло Добкін, але вони не розголошують прізвища свого однопартійця, який у машині сидів за затемненими вікнами, а зараз заявляють прокуратурі, що, мовляв, ніхто відео не видаляв). Яким може бути розвиток подій у цій справі?
— Залишається ще дуже слабка надія на те, що правоохоронці все ж таки відкриють справу за ознаками порушення статті 171 — про перешкоджання журналістській діяльності. Адже поки що Мустафі Найєму відмовили у відкритті справи за ознаками «хуліганство».
— Чому наші правоохоронні органи не порушують карних справ за статтею 171, хоча таких випадків досить багато?
— Бо, по–перше, не хочуть здавати «своїх». По–друге — й головне — не хочуть створювати прецедентів. Та й взагалі логіка і політиків в Україні, і правоохоронців така: що, оці «писаки» хочуть ще й права качати? А до нігтя їх... На жаль, безкарності чиновників, представників силових структур, політиків сприяють й самі ЗМІ, й взагалі стан усього суспільства, яке поки що не здатне дієво захищати власні права. І нинішня влада все більше й більше переконується в тому, що «можна все». Будь–який «бєспрєдєл». Звичайно, в історичній перспективі таке «сп’яніння від успіхів» приречене на поразку, про це красномовно свідчать, наприклад, недавні події в арабському світі. Незважаючи навіть на те, що всі вони мають дуже неоднозначні наслідки для цих країн та світу в цілому, абсолютній аморальній владі диктаторів вони все ж поклали край. Але нас у найближчі часи чекають, гадаю, дуже важкі й гнітючі події.
— Як ви оцінюєте ситуацію навколо інтернет–видання «Лєвий бєрєг»?
— Мені здається, що у підвалинах конфлікту було все ж таки протистояння двох угруповань у самій владі. І вони використали журналістів та видання у цій підкилимній боротьбі. Ну а заодно, не виключаю, що було й бажання ще раз показати, наскільки незахищеними від вседозволеності влади, судів є журналісти та медіа в країні, бажання ще більше залякати їх.
— За вашими прогнозами, чи намагатиметься влада і далі переслідувати опозиційний канал ТВі?
— Думаю, що так, і це підтверджують події навколо конфлікту ТВі з «Тріоланом». ( ТВі несподівано зник у мережах кабельного провайдера в 11 містах. Замість нього глядачам почали ретранслювати канал Національного банку — БТБ. Нацрада з питань телебачення і радіомовлення заявила, що це винятково господарський конфлікт, а перевіряти «Тріалон» під час виборів, мовляв, вона не може. — Авт.). Знову ж таки та випробувана схема: надати подіям з явним політичним контекстом суто «господарчого» забарвлення. Повне фарисейство демонструють усі — починаючи від Нацради й закінчуючи представниками адміністрації Президента.
— Чи може хоч якось змінити нинішню ситуацію зі свободою (несвободою) слова похід журналістів у владу? Як ви оцінюєте шанси стати депутатами Наталії Соколенко, Тетяни Чорновіл, Костянтина Усова, Миколи Княжицького?
— На мою думку, до журналістики цей похід не матиме ніякого відношення. Колеги йдуть на вибори, в основному, не заради того, щоб якось сприяти покращенню справ саме у професійній царині. Серед мотивів — власні амбіції, і в цьому немає нічого поганого, і розчарування у можливості суттєво впливати на ситуацію в країні засобами журналістики. І це правда: на даний момент будь–який політик має більше інструментів та впливу принаймні для вирішення якихось локальних проблем своїх виборців. Я не засуджую колег за такий похід у політику, але сумую, що таким чином журналістика може втратити ще якусь кількість активних, професійних «бійців». А от чи стануть всі вони самодостатніми та впливовими політиками — поки що питання відкрите. На жаль, є прецеденти, коли хороші журналісти стають невиразними та залежними депутатами.
Медіа–експерт, шеф–редактор видань проекту «Телекритика».
1984 р. — закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка.
Працювала у Держтелерадіо УРСР, Національній телекомпанії України, газетах «Киевские ведомости», «Дзеркало тижня», «День», журналі «Наталі».
2001 р. — заснувала сайт «Телекритика».
Заслужений журналіст України.
Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>
Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>
Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>
Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>
Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>
Національна спілка журналістів України, редакційні колективи газет і журналів неодноразово зверталися до керівництва «Укрпошти», уряду з вимогою навести порядок у цій важливій сфері суспільного життя. Ці проблеми порушувалися на спільних нарадах «Укрпошти» і керівників друкованих засобів масової інформації, але позитивних зрушень ми так і не дочекалися. >>
