Телевізор — це зло, і дивитися його треба якомога менше, зазвичай кажуть дітям свідомі шкідливого впливу «ящика» на розвиток майбутнього покоління батьки, і цілком мають рацію. Але є програми, яких це зауваження не стосується, оскільки вони виконують прямо протилежну — освітню й просвітницьку — функцію. Саме до таких належала легендарна радянська передача «Очевидне–неймовірне». Коли її ведучий, видатний учений Сергій Капіца, з’являвся в ефірі, навіть академіки, які на темі його чергової розповіді собаку з’їли, не могли відірватися від екрана. Що й казати про людей, далеких від науки, про яку Сергій Петрович вмів розповідати не лише компетентно, а й напрочуд захопливо та зрозуміло...

Популярний російський актор Іван Охлобистін так і не став президентом, хоча вже було збирався балотуватися — принаймні пафосно викладав свою «програму» «Доктрина 77», завороживши майже повний стадіон глядачів монологом–проповіддю про Бога, імперію як єдино правильну форму державного устрою Росії та іншими «пространнимі рєчамі» в гіпнотично–театралізованій формі. Щоправда, тоді зірку «Інтернів» багато хто запідозрив в участі в рекламній кампанії одного з російських мобільних операторів, тариф якого також називався «Доктрина 77». На користь цього припущення свідчило й те, що свою кандидатуру на президентських виборах Охлобистін так і не висунув.

14 серпня 1775 року Катерина ІІ видала маніфест, в якому з тріумфом повідомляла про знищення Запорозької Січі, перекладаючи провину на самих запорожців: «...Ми хочемо оголосити цим усім нашим вірним підданим на просторах нашої імперії, що Січ козаків, відомих під іменем запорожців, нарешті цілком знищена через неспокій, який у нас викликав непослух цього народу до наших найвищих наказів. Ми не хотіли вдаватися до такого рішення, яке змусила нас прийняти необхідність і яке так суперечить нашому природному милосердю, перш ніж вичерпали всі засоби м’якості та поблажливості. Ми з очевидністю встановили тягар їхніх провин, які заслуговують на нашу справедливу кару й на всю суворість правосуддя, підтримання якого є нашим обов’язком... Нині Січ запорозьких козаків уже не існує за своїми давніми законами, отже й козаки, що мали це ім’я, згасли назавжди. Що ж до місцевостей та переваг, наданих ним самою природою, то ми їх віддамо мешканцям чесним і корисним для вітчизни, які матимуть розважливість належати до Новоросійської губернії...» Остання фраза розкриває справжні — загарбницькі — мотиви, якими керувалася російська імператриця: спочатку привласнити чуже, а потім роздати його своїм фаворитам та колоністам, які ринули на родючі українські землі. Як писав Іван Крилов, «ти віноват уж тєм, что хочєтся мнє кушать».