«Станеш офіцером — вийду за тебе заміж!»

15.08.2012
«Станеш офіцером — вийду за тебе заміж!»

Черкасцям Любові Федорівні та Сергію Тимофійовичу Бабакам є що згадати. Фото автора.

Щодня Сергій Тимофійович та Любов Федорівна Бабаки вмикають свій ноутбук і по скайпу розмовляють зі своїми доньками — Іриною, яка живе в Москві, та Нелею, котра там працює. У сім’ї колишнього офіцера та медсестри, які разом уже 55 років, окрім двох доньок є ще п’ятеро онуків та троє правнуків. Половину свого життя родина полковника Бабака моталася по військових гарнізонах, змінивши дванадцять квартир. Тепер вони живуть у Черкасах. «Усі ці роки я за ним, як за кам’яною стіною!», — каже про чоловіка його дружина Любов Федорівна. «Вона найкраща дружина, мама та бабуся», — відгукується про свою половинку Сергій Тимофійович.

 

«Йшов із побачення й упав у яму для мерця»

Вони обоє з того довоєнного покоління, чиє дитинство припало на Велику Вітчизняну. І хоч обоє тоді були малими, та пережите досі в пам’яті. «Перші німці нас, дітей, ще й пайком підгодовували, дали мені фетрову шапку, я в ній і у школу пішла», — розповідає «УМ» Любов Федорівна. Але, уточнює, після них прийшли справжні фашисти, вигнали їх з хати до льоху, а матір трохи не розстріляли. Батька разом з іншими військовополоненими німці у трюмі вивезли на норвезький острів. Ченці з тамтешнього монастиря відшукали його серед мертвих і виходили. Після перемоги радили не повертатися у СРСР, щоб уникнути таборів. Та батько рвався до сім’ї. Ще з вокзалу його, як ворога народу, відправили у Смоленські табори. Згодом на поселення туди дозволили приїхати й мамі з трьома дітьми. Через два роки, у 1947–му, батька реабілітували, й родина повернулася в Україну. «Був голод, ми рвали листя клена та лободи, підсушували, переминали, добавляли зерна й пекли млинці. Тепер усе життя з Сергієм Тимофійовичем робимо запаси борошна та круп», — веде далі Любов Федорівна.

Вона каже, зі своїм майбутнім чоловіком уперше зустрілися, коли навчалися у школі. Було це на Кіровоградщині, звідки обоє родом. Одного дня Люба з двоюрідною сестрою подалася з рідного села Коробчине у Малу Виску до родичів. Дівчата довго брели сніжним полем і все сподівалися, що по дорозі їх хтось підвезе. Але на білому просторі було порожньо, лише біля Малої Виски їм назустріч виїхали сани, запряжені кіньми. На тих санях був Сергій зі своїм дядьком. Вони привіталися, і Люба піймала себе на думці: які гарні в парубка очі. Сергію теж сподобалася струнка чорнява незнайомка, з–під хустки якої вибивалося кучеряве волосся. Трохи пізніше доля зведе їх ще раз, але вже на іподромі у Малій Висці. Тоді вони й познайомилися, потоваришували, а згодом почали зустрічатися. І з’ясувалося, що Сергій Бабак є сином тітки Ганнусі, подруги дитинства Любиної матері.

«Наш куток Біднівкою називали. А ми й справді бідували, я тільки одну сукню мала, як зараз пам’ятаю, з біленького штапелю у голубенькі дзвіночки. Такими ж бідними були й усі мої подруги–сусідки», — зазначає Любов Федорівна. Але, усміхається, молоді були, веселі, вечорами на вигоні сходилися, або у когось біля хати на призьбі збиралися та заводили українську народну пісню. Коли до їхнього гурту приходив Сергій Бабак, біднівські парубки ревниво ставилися до нього — не любили, аби до дівчат з їхнього кутка ще хтось залицявся. Та Любині двоюрідні брати ображати сестру та її друга нікому не дозволяли. Правда, одного вечора доля влаштувала Сергію неймовірне випробування. З побачення він повертався трохи не опівночі. А шлях із Біднівки до його хати можна було скоротити, треба тільки залізницю та цвинтар перебігти. «Звісно, що страшно, зате ж близько. Як зараз пам’ятаю, йду та оглядаюся. Щось зашумить, а я озирнуся та задкую. Так у свіжу яму й ускочив. До світанку сидів, не міг вилізти», — пригадує пережите півстоліття тому Сергій Тимофійович. Він каже, вдосвіта повз кладовище їхав сільський їздовий дядько Микола. Його на допомогу Сергій і покликав. Дядько коняку зупинив, з воза зліз й обережно до ями наблизився. «Що тут за нечиста сила? Хто такий?» — запитав, несміливо зазираючи в яму згори. «Та допоможіть, бо в яму впав. Я син Ганнусі Бабачки», — ніяковів Сергій. Дядько Микола взяв мотузку та й витягнув парубка нагору.

«Не вірю тим, хто хвалиться: жодного разу не посварилися»

Після школи Сергія на півтора року призвали служити у морську авіацію радіотелеграфістом. А коли він прийшов у відпустку, то запропонував Любі побратися.

«Як станеш офіцером — вийду за тебе заміж!», — пожартувала тоді 19–річна дівчина. А Сергій після флоту взяв та й вступив до Калінінградського військового училища, а після приїхав у Малу Виску і до Люби: «Виходь за мене заміж». Так вони одружилися. Розписалися в районному загсі й поїхалиу Калінінград.

«Я так любив морську форму, що два місяці в ній в училищі ходив — керівництво махнуло на це рукою», — усміхається Сергій Тимофійович. Він пригадує, як вони з молодою дружиною зняли житло у Калінінграді. Господиня розділила кімнату ширмою, і той куток став їхньою першою «квартирою». А Любов Федорівна додає: відразу пішла працювати у медсанчастину, адже до заміжжя закінчила курси медсестер. «Де б не служили, ніколи не сиділа вдома. Жінка має бути самодостатньою, мати професію й реалізувати себе не лише в родині, а й на роботі», — переконана Любов Федорівна. Вона усміхається та пригадує, як після закінчення військового училища її чоловікові пропонували місце служби у групі радянських військ у Німеччині, а вона вмовила його поїхати в Молдавію, бо «там гарно та багато виноградників».

У Молдавії Люба часу теж не гаяла й вирішила вивчитися на медсестру. Аби сусідки не заважали готуватися до вступних іспитів, вони з чоловіком пішли на хитрість. Сергій закривав дружину у квартирі, наче вдома нікого немає, і йшов на роботу, а Люба готувалася до вступу. Медучилище вона успішно закінчила, хоч нелегко було, адже у сім’ї народилася перша донька — Неля. У дитсадку черги, то ж мала теж ходила з мамою на заняття. Любов Федорівна говорить, що за минулі роки в їхньому сімейному житті всяке бувало, пригадує скільки пережила, коли чоловіка відправили на розмінування території, де в роки війни йшли бої. Не обходилося й без суперечок, як і в будь–якій сім’ї. Вона не вірить тим, хто вихваляється, мов, живемо душа в душу, жодного разу не посварилися. «У Молдавії прийшла з роботи, в хаті холодно, а чоловік на риболовлі. Розсердилася, що не натопив. А він iз друзями вже на порозі, й відро риби принесли, а менi треба її посмажити. Я за те відро і шугонула його за поріг. Їм i мову вiдiбрало», — сміється Любов Федорівна.

«Нас у Чехословаччині називали окупантами»

Йшов 1968 рік, Сергій Бабак дослужився до капітана, коли у Чехословаччину ввели радянські війська. «Як зараз пам’ятаю, була субота і ми з колегами пішли на риболовлю. Тільки повернулися, як дивізію підняли по тривозі, вручили карту й наказали висуватися до нового місця дислокації. Куди — нам не пояснювали», — розповідає Сергій Тимофійович. «Мені тоді 10 років було і я пригадую, як земля гуділа, коли танки з частини виходили», — додає донька Сергія Тимофійовича — Неоніла, котра приїхала в гості до батьків.

«Я зрозуміла: трапилося щось серйозне. Кажу чоловікові: «Купуй по дорозі листівки і хоч кілька слів, але пиши нам, щоб ми знали, де ти», — зізнається Любов Федорівна. А Сергій Тимо­фійович уточнює: тиждень їхній частині довелося жити просто в полі, потім техніку та людей повантажили в ешелони й повезли невідомо куди. Рухалися вночі, а вдень простоювали на станціях. Та офіцери здогадалися, що тримають курс на Західну Україну. Там військовим ще цілий місяць довелося жити в лісі. А тоді знову тривога, їхня частина разом з іншими радянськими військами перетнула кордон СРСР і згодом була в Чехословаччині, яка прагнула вийти з–під впливу совєтів. «Нас у Чехословаччині називали окупантами. На стінах та парканах написи — «Фашисти, йдіть додому, в Москву!». Важко було таке читати. Три роки служив там без родини», — каже Сергій Тимофійович. Він відверто зізнається: хоча радянським офіцерам і зачитували листи від комуністичного керівництва Чехословаччини з проханням про підтримку, військові сумнівалися в тому, що введення військ було потрібне чехам та словакам. Розуміли, чому ті не приховували своєї ненависті до радянських і відверто запитували: «Чого ви сюди прийшли?». «Наших офіцерів кинули у Чехословаччину так само, як пізніше їх відправили в Афганістан», — розмірковує Любов Федорівна.

Але, каже вона, була в їхньому житті служба, яку згадують з неабияким теплом. Після Чехословаччини 13 років служили у сонячній Грузії, змінивши там аж три гарнізони. А завершували службу в Тбілісі. Там Любов Федорівна працювала медсестрою у госпіталі. «Грузини неймовірно гостинні та привітні. У нас там багато друзів та знайомих з’явилося, із відпустки завжди хотілося туди повернутися», — ділиться спогадами Любов Федорівна. З однією родиною Бабаки навіть породичалися. Але це сталося уже в Україні через роки. А тоді в Грузії одного ранку до їхньої квартири хтось нетерпляче постукав. На порозі стояла схвильована сусідка Надя. «Наша Оля вмирає! Допоможіть!» — ридала молода жінка. Любов Федорівна схопила медикаменти, які мала вдома, й побігла за Надією. Кількамісячне немовля, у якого вже почало синіти личко, на руках тримала свекруха Наді. Любов Федорівна миттю вколола дитині протиалергійні препарати, й мала почала приходити до тями. «Добре, що в мене вдома були необхідні ліки. Інакше дитину не врятували б», — пояснює Любов Федорівна. Врятована нею Оля виросла й стала дружиною Андрія, їхнього з Сергієм Тимофійовичем онука. «Наша бабуся могла бути чудовим лікарем, не тільки медсестрою. Краще за неї крапельницю ніхто не поставить», — каже її онука Мілена.

Після звільнення з армії Сергій Тимофійович влаштувався працювати у міністерство сільського господарства Грузії. Родина, певно, й залишилася б жити у цій гостинній країні, але СРСР розпався і Бабаки переїхали у білоруське місто Бобруйськ, де тоді жила їхня донька Неля. Та туга за рідною Україною змусила їх повернутися до Черкас. Тож вони продали свою трикімнатну квартиру і придбали житло в місті над Дніпром. Тут Сергій Тимофійович багато чого зробив своїми руками, навіть меблі змайстрував.

«Я його ціную ще й за те, що ми ніколи не голодували, не залишалися без копійки. Я за ним, як за кам’яною стіною. Разом дітей поставили на ноги, тепер онукам допомагаємо», — усміхається до чоловіка Любов Федорівна. «А вона в мене найкраща у світі дружина, мама та бабуся», — каже Сергій Тимофійович.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>