Александер Ґранах. Світлина початку 30–х років.
Навряд чи до наших днів дожили щасливчики, котрі на власні очі бачили блискучу гру Александера Ґранаха передусім на сценах двох театрів — Мюнхенського та Берлінського. Востаннє німецькі театрали аплодували йому 80 років тому. Більше пощастило шанувальникам кінематографа — фільми (понад півсотні) за участю цього талановитого митця, здебільшого зняті в Голлівуді, можна переглянути в інтернеті.
У ФРН його дотепер пам’ятають і шанують не тільки як мега–актора, а й як захоплюючого письменника. Чимало видатних німців називають автобіографічний роман Ґранаха «Ось іде людина» найулюбленішим своїм твором, що завжди під рукою на нічному столику. «Ця книжка — одна з найвизначніших автобіографій, написаних німецькою мовою, — переконує сучасний письменник Петер Ґертлінг. — Вона мудра й бунтівна, сумна, але й повна прихованого дотепу. Хто прочитає цю книжку, неодмінно зачислить її в низку тих, до яких хочеться повертатися протягом цілого життя».
Як воно частенько трапляється, про багатьох особистостей, котрі народилися в Україні й прислужилися земній цивілізації, українці або зовсім нічого не знають або дізнаються в останню чергу. Александер Ґранах — із цієї плеяди. Його цьогорічній «появі» в українському культурному просторі треба завдячити відомій івано–франківській поетесі й перекладачу Галині Петросаняк.
— Пані Галино, а вам самій коли і як пощастило відкрити письменника Александера Ґранаха?
— Цілком несподівано. Кілька років тому я супроводжувала німецьких туристів, котрі знайомилися з визначними місцями Прикарпаття. Вони й подарували мені автобіографічний роман Ґранаха «Ось іде людина», в оригіналі написаний німецькою мовою, пояснивши, що ця книга в них на батьківщині має шалений успіх. Коли почала читати, відразу зрозуміла, що обов’язково мушу перекласти його українською. І взялася за роботу. Звісно, бракувало часу, доводилося займатися безліччю інших справ, які видавалися нагальнішими, та сторінка за сторінкою, зрештою, наблизилася до завершення. Книга нещодавно побачила світ у київському «Видавництві Жупанського».
— Автор роману «Ось іде людина» безперечно належить до визнаних світом акторів, проте він — представник іншої культури. З Україною його пов’язує лише місце народження?
— Ні–ні, це — український письменник за своєю ментальністю. Його українськість виявляється у способі мислення, в гуморі, ставленні до землі, на якій народився і виріс. Про Галичину він не забував ніколи. Є записи українських пісень, які Александер любив і співав уже в часи визнання. Добра половина його автобіографічного роману присвячена саме Галичині. Автор детально описує сільський побут у Вербівцях, а також життя у кількох галицьких містах, в яких йому довелося побувати, події Першої світової війни, зокрема участь у ній вояків Коломийського полку. Це чудовий історичний документ із дотепним відображенням тогочасних реалій, взаємин між представниками різних етносів, передусім — українського та єврейського.
— Цікаво, і що ж він пише, адже на початку ХХ століття, як відомо з історії, ці взаємини не завжди були безхмарними.
— У Вербівцях, де в 1890 році дев’ятою дитиною в сім’ї народився Єсайя Ґранах (це його справжнє ім’я), між ста п’ятдесяти українських родин, як він пише в романі, жило чотири єврейські. Усі селяни займалися землеробством. Євреї також. Крім того, вони мали ще невеличкі крамниці, а один із них тримав шинок, орендований у пана. Хоча між місцевими парубками — і в цьому немає нічого дивного — час від часу виникали сутички, особливо після відвідин шинку, вербівчани загалом жили дружно, без нагнітання міжнаціональних конфліктів. На підтвердження мушу процитувати Ґранаха, бо переконливіше навряд чи скажеш: «Стосунки у нас із Федорківими (українська родина. — Авт.) були дуже тісні. Ми мешкали по сусідству, а тато і Юзь Федорків були прикладом дружби. Та й на кожного з нас припадало по другові–ровесникові. Мама народжувала у той самий час, що і Юзиха, і діти повзали в обох хатах, часом ділилися одним шматком, а зовсім малі смоктали груди обох жінок».
— Акторські здібності в Ґранаха прокинулися рано? Як він про це згадує?
— Із малих літ Єсайя виявив схильність до пригод і мандрів — 12–річним підлітком він утік із батьківської оселі. Працював помічником пекарів у Заліщиках і Станіславі. Через два роки перебрався до Львова і там уперше відвідав єврейський театр. Сцена так його зачарувала, що вже тоді ніким іншим, крім актора, себе не уявляв. Ще через два роки опинився аж у Берліні. Тут він, зрештою, здійснив свою мрію, вступивши до знаменитої школи театрального мистецтва Макса Райнгарда. Заради театру Єсайя бездоганно оволодів німецькою мовою, змінив ім’я на Александер і зважився на складну операцію, аби зробити стрункішими свої здорові, але трохи криві від природи ноги.
Із початком Першої світової війни його як громадянина Австро–Угорської імперії, мобілізували на фронт захищати інтереси цісаря. Потрапив в італійський полон, проте й там не засидівся — організував вдалу втечу через Альпи в Швейцарію. Після війни розпочалася його справжня театральна кар’єра в Мюнхені, а невдовзі — в Берлінському театрі Лессінга. У Німеччині він отримав і перший досвід зйомок у кіно, починаючи з німого. Власне, цим періодом і завершується автобіографічний роман.
— Він не збирався писати продовження, адже далі в житті і творчості Ґранаха–актора відбулися грандіозні зміни? У біографічних довідках навіть ідеться про його короткочасне перебування в СРСР й участь у двох радянських кінофільмах.
— Як відомо, після приходу до влади націонал–соціалістів на чолі з Гітлером у Німеччині посилилися гоніння на євреїв. У 1934–му Ґранах переїхав до Радянського Союзу, де справді зіграв дві провідні ролі в кіно — циганського вожака Данила в «Останньому таборі» та лідера болгарського комуністичного руху Георгія Дімітрова («Борці»). Через два роки його заарештували в Києві за звинуваченням у шпигунстві й посадили у в’язницю. Від ГУЛАГу Александера врятував Леон Фейтвангер, який особисто звернувся з проханням про його звільнення до Сталіна.
Після короткого перебування в Швейцарії весною 1938–го Ґранах емігрував до США. Тут, вивчивши англійську мову, він починав працювати в Голлівуді. Завдяки ролі агента КДБ Копальського у відомому фільмі «Ніночка» (1939) виходець із Вербівців став знаменитістю світового масштабу. Загалом він знявся у 53 кінострічках. Прожив Александер недовге життя — помер 1945 року в Нью–Йорку після операції з видалення апендикса.
— Чим пояснюються його акторські успіхи?
— Як на мій погляд, піднятися щаблями визнання від сина убогих галицьких євреїв до майстра театру і кіно у світовому вимірі йому не в останню чергу допоміг досвід чужинця, який не відмежовується від незвичного середовища, а опановує його, робить своїм. Зі сторінок автобіографічного роману, зі спогадів сучасників Александер Ґранах постає як приваблива, дотепна і чарівна людина, що вміє легко знаходити друзів і налагоджувати взаємини. А непересічний досвід дитинства в Галичині вочевидь надав масштабності його грі в театрі й кіно.
Українська поетеса, перекладач, літературознавець, кандидат філологічних наук. Народилася 1969 року в гірському селі Черемошна на Гуцульщині. Авторка кількох збірок поезій, перекладених французькою, німецькою, польською, англійською, російською та білоруською мовами.
Серед її перекладів — твори, написані чеською та німецькою мовами, зокрема європейський бестселер Петера Зілагі «Остання «Вікножерафа». Лауреат премій літературного угруповання Бу–Ба–Бу за найкращий вірш року та імені Губерта Бурди, що присвоюється у Німеччині східноєвропейським лірикам. Живе і працює в Івано–Франківську.
Вербівці
Невелике, більш як із 600–літньою історією село, де нині мешкає менше тисячі осіб, розташоване у степовій Придністровській зоні майже на півдорозі між містами Городенка та Коломия. Крім Александера Ґранаха, у Вербівцях народилися знаменитий оперний співак Михайло Голинський (брав активну участь у становленні державних оперних театрів у Харкові, Києві й Одесі в двадцяті роки минулого століття, емігрував до Канади, де й помер у 1973–му) та відомий сучасний український письменник, лауреат Шевченківської премії Михайло Андрусяк.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
