Про те, що Іван Андрусяк рано чи пізно стане дитячим письменником, я знав уже давно. Щоб дійти такого висновку, зов­сім не обов’язково ретельно вивчати його творчість. Варто лиш звернути увагу на те, з яким захватом Іван розповідає про витівки своїх донечок. Він каже, що разом із ними проживає ще одне життя... Але я, звісно, і гадки не мав, що в його дитячій прозі зрине коли–небудь справжній фаустівський мотив. Аж раптом — «Вісім днів із життя Бурундука», такий собі український дитячий «Фауст»! «Бурундук» — це шкільне прізвисько Івася Бондарука, головного героя повісті. Хлопчина добрий і кмітливий. Одна біда — він пишкатенький–щокастенький, тому на фізкультурі йому хоч кричи «рятуй». Злізти вгору по канату — дзуськи, перестрибнути через «козла» — дзуськи, забити гол навіть у порожні ворота — дзуськи... І от одного разу Івась їде на вихідні в село до бабусі й знаходить там дивне–предивне куряче яєчко. Бабуся каже, що коли те яєчко сім днів носити під пахвою та ще при тому ні з ким не розмовляти, то з нього може вилупитись «антипка», тобто чортик. І потім він зробить для тебе все–все, чого тільки душа схоче. «О! — думає Івась. — Треба спробувати!» Починається історія. Чим вона закінчилась, читайте самі, а от мене вона наштовхнула на думку поговорити про нашого «рідного» українського «антипку». Тим паче, що це мій тринадцятий «урок літератури» на шпальтах «України молодої».

Вона вийшла на сцену в чудовому національному подільському вбранні, маленька й голосиста, аби собою символізувати відкриття фестивалю. Так повелося, що на «Кришталевих джерелах» щороку була своя Кришталинка. Колись — дівчинка в блискучій пишній сукні, сьогодні — маленька подоляночка. Адже фестиваль, який досі відбувався переважно в Сумах, хоча нерідко й мандрував країною, цьогоріч завітав до Вінниці. Й тут знову дружно запрацювали в дитячих руках відеокамери, диктофони, фотоапарати. Бо ж коли ще можна побачити й поспілкуватися із народним артистом України Володимиром Талашком і разом із ним переглянути кадри фільму «В бій ідуть самі старики», де він співав у хорі Леоніда Бикова. Почути побажання — девіз героя «Двох капітанів» Сані Григор’єва «Боротися й шукати, знайти і не здаватися» з уст самого виконавця цієї ролі у відомому радянському кіно, режисера Бориса Токарєва. Побачити фільм чарівної дружини Бориса, заслуженої артистки Росії, режисера Людмили Гладунко, до речі, народженої на Вінниччині. Сприйняти мудрі поради від ведучих майстер–класів, оператора Володимира Таргонського та сценариста, режисера Романа Ширмана; від поважних членів журі... Нарешті, дізнатися, що відомий російський та американський кінорежисер Родіон Нахапетов, який прилетів на «Кришталеві джерела» з Лос–Анджелеса, співає «Дивлюсь я на небо» зовсім без акценту. Втім, і не дивно з його українським корінням...

11 серпня 2012 року стало одним із днів тріумфу скупого на радості сучасного українського кіно. Мирослав Слабошпицький здобув нагороду на престижному міжнародному кінофорумі у Локарно — «Срібного леопарда» у конкурсі короткометражних та середньометражних фільмів «Леопард майбутнього», а ще — 5 тисяч швейцарських франків (до слова, фестиваль розпочав свою історію того ж серпня 1946 року, коли перезапустилася «Мостра» у Венеції). Як уже повідомляла «УМ», український глядач зможе оцінити призерську роботу «Ядерні відходи» на кінофестивалі «Молодість» та у прокаті в листопаді — як частину альманаху «Україна гудбай».

Із 9 по 26 серпня у Малій галереї Мистецького арсеналу триватиме виставка фоторобіт легендарного подружжя митців «Співпричетність. Дієго і Фріда». До експозиції увійшли раритетні фотопортрети мексиканської художниці Фріди Кало та її чоловіка, живописця–монументаліста Дієго Рівери періоду від 1910 до 1957 року. Ініціатором заходу виступило посольство Мексики до 20–ї річниці встановлення дипломатичних відносин з Україною.