Як «розряджали» рядового Грабовенка

Про цю «вибухонебезпечну» хірургічну історію зі щасливим кінцем у серпні 1986–го першою розповіла союзна «Комсомолка». Їй, як і московським «Литературной газете» та «Огоньку», з благословення Кремля перед початком горбачовської перебудови для контрольованого «випускання пари» дозволялося значно більше, ніж решті ЗМІ.

Власне, успішно здійснена підполковником медичної служби Юрієм Воробйовим операція, яка в будь–який момент могла поставити фатальну крапку в житті всіх її учасників, тягнула на світову сенсацію. Випадок, справді, був унікальний для планетарної медицини: з тіла радянського воїна Віталія Грабовенка вдалося «вийняти» гранату кумулятивної дії (довжина — 11 см, діаметр — 3 см), яка перебувала на бойовому взводі. Та форс–мажор у Душанбинському військовому шпиталі прикордонних військ був пов’язаний iз надто чутливою для тодішньої глобальної політики темою — тривалим радянським вторгненням в Афганістан. Тому про цей подвиг військових медиків згадували недовго.

Рятівні рейси з центральноазійського «пекла»

Щоправда, Юрія Воробйова як головну дійову особу цієї особливої хірургічної операції нагородили орденом Бойового червоного прапора й перевели в підмосковну військову клініку (нині — головний госпіталь ФСБ Росії в Голіцино). Побіжно в тодішній пресі та документальному фільмі згадувалися імена ще кількох учасників вимушеного смертельно небезпечного експерименту. Та за кадром залишилося двоє людей, на долю яких випав теж переповнений небезпекою етап транспортування «зарядженого» гранатою Віталія Грабовенка до операційного столу. З одним із них, прикарпатцем Іваном Лоничем, через 26 років після тих подій доля несподівано звела кореспондента «УМ».

Пан Іван нині мешкає у своєму рідному покутському селі Семенівка. Земляки вдруге поспіль довірили йому пост сільського голови. Познайомившись із гостинними тутешніми людьми та оглянувши на березі Дністра залишки колись потужного Раковецького замку, я вже збирався попрощатися, як під завісу відрядження пригадали про вже далекі афганські події. Ось тоді й з’ясувалося, що мій новий знайомий виконував особливу медичну місію в тому центральноазійському «пеклі» й брав участь у порятунку рядового Віталія Грабовенка.

Івана Лонича призвали в армію після закінчення Одеського медучилища. Військова фортуна в особі воєнкома скерувала служити в найгарячішу тогочасну точку на планеті. Хоча база — військовий шпиталь — дислокувалася в Душанбе, новобранець–медик почав регулярно літати на територію Афганістану, здебільшого напередодні стратегічних бойових операцій, у складі групи евакуації польового хірургічного відділення. Жорстокі бої з душманами примножували число жертв так званого обмеженого контингенту радянських військ. Важкопораненими опікувався фельдшер Лонич, супроводжуючи їх гелікоптером переважно з району Тулукан до Душанбинського шпиталю.

Невисокий на зріст, в повному бойовому екіпіруванні, включаючи зброю, він в екстремальних умовах не розлучався ще й з десантною медичною сумкою вагою 30 кілограмів. Урятував життя десяткам бійців, багатьом — не зміг. «Під час однієї масштабної операції моджахеди збили стінгером перший наш гелікоптер і підбили другий, в якому перебував я, — пригадує мій співрозмовник. — При вимушеному приземленні в кабіну гелікоптера ще й влучила граната, вибухом якої бортмеханіку відірвало ногу, а мене легко поранило. А далі під прицільним вогнем ворога довелося витягувати з поля бою не тільки важкопоранених, а й збирати розкидані вибухами фрагменти людських тіл».

Афганський синдром після демобілізації ще довго нагадував про себе. «Після служби я повернувся додому і на перших порах важко призвичаювався до мирного життя, — зізнається сержант запасу Іван Лонич. — Якось підгортав на городі з родичами картоплю і, почувши вибухоподібний вихлоп при подоланні літаком надзвукового бар’єра, я мимоволі впав у ріллю. Іншого разу, побачивши на пагорбі силуети кількох людей, ловив себе на думці, що треба братися за гранатомет».

Куля — дурисвітка, хірург — молодець

Хоча на території Афганістану він перебував не постійно, та згубні наслідки тієї війни бачив щоденно, позаяк мав справу з важкопораненими, котрі балансували на ґрані життя і смерті. Та випадок з Віталієм Грабовенком не можна порівняти ні з чим, хоча його фінальна сцена відбувалася не під артилерійсько–мінометну канонаду, а в наелектризованій тиші військового шпиталю. Слово Івану Лоничу — свідку й учаснику тієї екстранеординарної події: «Рядового Грабовенка разом із групою поранених я транспортував з Афганістану в Душанбе. Рейс затримували через нельотну погоду. Про смертоносний заряд, що засів у тілі Віталія, тоді ніхто навіть гадки не мав. Хоча й сам факт поранення теж видався курйозний. Віталій служив помічником гранатометника станкового протитанкового гранатомета. Якось після завершення бою «очманіла» куля влучила в металеву стрічку з набоями. Один із них — циліндрична граната, зрекошетивши об ріжок автомата, вп’явся у Віталієві груди. З діагнозом «Осколкове поранення м’яких тканин живота та забій правої частини грудної клітки» ми доставили його в госпіталь.

Уже не пригадую, хто саме перший помітив на рентгенівському знімку не згусток крові, як вважалося доти, а гранату кумулятивної дії з радіусом розриву 14 метрів, але це умить підняло всіх на ноги. Віталія, котрий вільно ходив госпітальною територією і вже пробував грати в теніс, негайно помістили в окрему палату. Пацієнтів із сусідніх кімнат перевели у найбільш віддалені приміщення. Оперувати рядового Грабовенка треба було невідкладно. Взяти в руки скальпель відразу погодився сам начальник госпіталю — 38–річний Юрій Воробйов. Допомагати йому добровільно з офіцерів–медиків зголосився лише лейтенант–травматолог Доронін.

Тоді постала проблема транспортування незвичайного пацієнта до операційного столу. На засідання комісії, яка з військовослужбовців формувала групу, що візьметься за цю складну справу, запросили й мене — єдиного представника молодшого командного складу. Запитали, чи погодився б узяти участь. Не було ні наказу, ні найменшого тиску з боку командирів. Навпаки, вони ще раз попередили про реальний ризик, не виключаючи й фатального вибуху, та я відразу сказав: «Так». Моїм «транспортним» напарником погодився бути лікар–лор Єгоров. Наше завдання полягало в тому, аби «завантажити» Віталія на спеціально обладнаний візок, перевезти з ізольованої палати до перев’язочної, де й мало відбутися оперативне втручання. В розташованій поруч операційній на випадок НП перебувала друга бригада хірургів.

Нас із Єгоровим одягнули у важкі саперні бронежилети й наділи надміцні пластикові шоломи, які тоді ще не набули масового поширення. Перед початком операції провели тренування, розраховуючи все до секунди, якщо станеться найгірше. З третього «операційного» поверху всіх евакуювали. На подвір’ї госпіталю, оточеного посиленою вартою, напоготові чекали машини швидкої допомоги, аби при потребі домчати нас до резервних лікувальних закладів.

Ми з Єгоровим, надзвичайно обережно рухаючи візок, благополучно доставили Віталія до місця операції (перед тим йому ввели наркоз), де нас уже чекав також одягнутий у саперний спецзахист начальник госпіталю та його асистент Доронін, а за броньованим склом, знятим iз гелікоптера, — анестезіолог. Коли ми поклали Віталія на операційний стіл, Воробйов попросив, аби я відвів убік руку пораненого і, там прив’язавши, зафіксував її. На цьому наша місія завершилася.

Слава Богу, операція пройшла успішно. Хірург за допомогою скальпеля та спеціально виготовленого напередодні затискача із захисним металевим ковпаком, що нагадував чашеподібну гарду шпаги, витягнув гранату. Близько полудня 15 серпня 1986 року офіцери–сапери винесли небезпечний заряд, обкладений мішечками з піском, на носилках і підірвали. Так завершилося це важке випробування. До речі, Віталію того дня якраз виповнилося 20 років. Справді — подвійний день народження».

А ТИМ ЧАСОМ...

Чверть століття потому

— Пане Іване, мабуть, за час, що минув відтоді, гострота відчуттів дещо притупилася. Та невже ви тоді в Душанбинському шпиталі не усвідомлювали, що кожен наступний крок із візком у напрямку операційної міг бути останнім?

— Напевне, коли давав згоду, не цілком усвідомлював можливі наслідки. Звісно, я розумів, що наражаюся на реальну небезпеку, та вважав себе справжнім військовим медиком: весь час мав справу з пораненими й тією чи іншою мірою звик ризикувати. Чи відчував страх, коли везли Віталія на операцію? Так, відчував. Це нормальна реакція організму на зовнішні загрози. Хто каже, що нічогісінько не боїться, лукавить або має якісь відхилення від норми. Реально я відчув страх, коли начальник госпіталю мовив фразу: «Відведи вбік руку Віталія і прив’яжи її». Миттєво спрацювала свідомість: голова моя захищена шоломом, тіло — бронежилетом, а шия — нічим. І тоді, ніби в прискореній кінохроніці, переді мною промайнуло все життя. Я інстинктивно притиснув підборіддя до грудей і так тримав його, поки не опинився в безпечній зоні.

— Із Віталієм Грабовенком після служби в армії не зустрічалися?

— Зустрічався. І з Юрієм Воробйовим — також. Це була моя ініціатива. Той випадок пригадувався мені час від часу: чи живий–здоровий Віталій, де мешкає і як йому ведеться? Десять років тому, в 2002–му я написав листа Ользі Герасим’юк, котра тоді вела «Без табу», аби мені допомогли знайти цього хлопця. Невдовзі зателефонували телевізійники з Києва, повідомили, що знайшли Віталія і просили моєї згоди на участь у зйомках телепередачі. Звісно, погодився. Так ми зустрілися через 16 років. Мене першого запросили в студію, потім зайшов Юрій Воробйов, а вже за ним — Віталій. Згадували ті драматичні події серпня 1986–го, розповідали про своє нинішнє життя–буття. А пізно ввечері роз’їхалися хто куди: Віталій — додому в Чернігів, Воробйова запросив у гості його київський товариш, а я подався ночувати в Бровари, де мешкала сестра моєї дружини. Більше не зустрічалися. У кожного, вочевидь — свої клопоти.