Болгарія не видається українцям таким уже заморським царством. Але, як то було і за радянських часів, порівняно з нашим Кримом сервіс на болгарських курортах — на порядок кращий. Майже всі пляжі, які займають понад 370 кілометрів берегової лінії, — муніципальні й безкоштовні. Відпочивальники, за бажанням, сплачують лише за шезлонги і парасольки — 5 левів (25 гривень). Утім більшість туристів засмагає на власних покривалах. Пісок щовечора просівають спеціальні машини.
На пляжах чути молдавську, російську, білоруську мову. І, звичайно, українську. Адже Болгарія — найпопулярніше місце відпочинку буковинців. Автобусом із Чернівців сюди їхати в середньому 18 годин, тоді як із Києва — до тридцяти.
Курортів на чорноморському узбережжі Болгарії чимало, тож обирати є з чого. Тим, хто хоче відчути подих античності, можна порадити рибальське містечко Созопол, засноване ще у 610 році до н. е. греками. Старий Созопол розташований на півострові, а Новий — «на материку», і це, як кажуть в Одесі, «дві великі різниці».
Вуличні парадокси
Для авторки цих рядків знайомство з курортом розпочалося з Нового міста, де розташовано більшість готелів, зазвичай дво– чи триповерхових. Майже всі будівлі різні за архітектурою, навряд чи на одній вулиці знайдеш однакові. Та, роздивляючись будинки, роззявляти рот не варто. Авто в Созополі припарковують просто на тротуарах, тож мимоволі доводиться йти по проїжджій частині, де з вітерцем проносяться мотоциклісти.
Особливість болгарських міст і містечок, яка одразу впадає у вічі, — розклеєні на стовбурах дерев, стовпах, стінах будинків аркуші паперу з портретами в траурним рамках і словами скорботи. Перше враження, відверто кажучи, моторошне. Так у цій країні поминають померлих: портрети небіжчиків вивішують, щоб перехожі пробачили їм гріхи.
Ще одна незвична для більшості іноземних туристів місцева особливість нерідко призводить до непорозумінь. Повертаючись до готелю, я вирішила перепитати дорогу у літньої болгарки, що сиділа біля одного будинку й продавала персики зі свого саду. Назвавши вулицю, запитую, чи правильно йду. Жінка заперечливо похитала головою. Але, побачивши, що я рушила у протилежний бік, поправила, показавши напрямок рукою.
Збираючись до Болгарії, я читала, що звичний для нас ствердний кивок голови у цій країні означає «ні», а заперечне похитування — «так». Однак на практиці перший іспит не склала...
Такі курйози, як пізніше розповідали мені нові знайомі–земляки, траплялися з ними досить часто. Хоча, як правило, нас тут добре розуміють і ставляться душевно. Якщо звернутися до місцевих мешканців зі словами «моля» («будь ласка») і «благодаря» («дякую»), вони одразу розквітають щирими усмішками.
Житло і кухня
Відпочинок у Болгарії порівняно недорогий: у розпал сезону номер із телевізором та холодильником обійдеться у 50—55 левів за добу (1 лев — 5 гривень). Із середини вересня ціни падають до 40 левів. Повсюди в готелях є безкоштовний wi–fi (бездротовий інтернет).
У готелях відпочивальники замовляють, як правило, лише сніданок — шведський стіл. Обідають туристи переважно у кафе та ресторанах, де ціни майже однакові. Втім, чим далі від моря, тим дешевше. На 10 левів можна наїстися від пуза. Десятивідсоткову надбавку за обслуговування, як це прийнято у Криму, не беруть, але й від чайових не відмовляються.
Більшість продуктів — болгарського виробництва. У меню пропонують до ста страв, зазвичай є переклад назв та інгредієнтів російською мовою. Порції досить великі, тому салат, скажімо, сміливо можна замовляти один на двох. Найпопулярніший — славнозвісний шопський салат із помідорами, огірками і бринзою. Із супів найчастіше замовляють чорбу — густий гарячий суп із квасолею, і таратор — холодну окрошку з кислого йогурту зі свіжими огірками, укропом і волоськими горіхами. Вибираючи другі страви, наші співвітчизники в основному зупиняються на кебабчета — смажених ковбасках, і кавармі — м’ясному рулеті.
Болгарська горілка ракія, яку виготовляють із винограду, слив і абрикосів — напій «на любителя». А от дрібну рибку під пиво, яку тут називають «цаца», всі оцінили зі знаком «плюс».
Фруктів і овочів, лотки з якими виставлені чи не через кожні триста метрів, удосталь. Особливо смачні персики, абрикоси і виноград. Кілограм на наші гроші коштує 10–12 гривень. У стільки ж обійдеться й качан царевиці, тобто кукурудзи. Але вона того не варта — смак якийсь «штучний».
Таємниці старого міста
Коли пляжне життя трохи набиває оскомину, саме час відвідати Старий Созопол, місточком до якого є парк із відкритим зеленим театром, що вже настроює на романтичну хвилю. Далі — немов опиняєшся в іншому вимірі й переносишся в інше століття. На скелястому мисі, який видається далеко в море, один до одного притулилися будиночки, утворивши мереживо вузеньких вуличок. Є навіть вулиця із суцільних сходів.
Роздивляючись будинки, помічаєш архітектурну строкатість: один поверх може бути дерев’яним, інші — цегляними або з каменю.
Неначе заграючи, між стінами, впритул до розташованих будиночків і кафешок, постійно вигулькує море. А маленькі каплички, які тут називають паракліс, виникають у найнесподіваніших місцях: на крутій скелі над морем, за рогом вулиці, поруч із маленьким дитячим майданчиком. Усі вони відчинені: кожен може зайти помолитися поставити свічку.
На завершення екскурсії варто відвідати картинну галерею, де поринаєш у світ живопису, а також археологічний музей, в якому зібрано колекцію грецьких ваз.
Та, що танцює на жаринах
Найпопулярнішою етнографічною екскурсією серед туристів, які приїздять у Созопол, є поїздка в село Бата з його національним колоритом. На порозі ресторану–музею гостей зустрічають хлібом і сіллю, пропонують приміряти національне вбрання, потім учать ліпити глечики. За щедро накритим столом із незмінним шопським салатом кожному наливають по 100 грамів ракії. А от вином пригощають із бочки, причому — без ліміту. В цей час туристів розважають народні ансамблі. Охочих потанцювати запрошують у коло. Наші навіть примудрялися давати гопака під гучні оплески захмелілої публіки.
Та кульмінація дійства — це знаменитий танець нестинарки: босонога дівчина рухається по розжарених вуглинах, тримаючи в руках ікону святого Костянтина і Єлени , що вважаються покровителями нестинарок. Цей древній магічний ритуал пов’язаний із вірою в цілющу силу вогню й нібито проганяє хвороби.
Поки учасники нашої екскурсії зачаровано спостерігали за дійством, нестинарка Марче зненацька вихопила з натовпу хлопчика років п’яти, підняла його і пройшлася по розжареному вугіллю. Мама дитини ще не встигла перелякатися, як жінка поставила малюка на місце. Андрійко і не думав рюмсати, навпаки, усміхався, з цікавістю поглядаючи, що буде далі.
«Я відчула, що він хворий», — пізніше пояснила Марче, босі ступні якої після прогулянки по жаринах лише трохи порожевіли. Але на всі розпитування вдаватися в подробиці відмовилася, сказавши лише, що за фахом вона — хімік. Двоє хлопців–підлітків, натхненні танком нестинарки, вирішили й собі босоніж пройтися по жаринах. Але одразу з вереском відскочили — вогонь підкорюється лише «своїм».