«Що, голих баб малюєте? — Малюємо...»

Ставлення до еротичної тематики в мистецтві завжди було неоднозначним. Хоча спільний вердикт як прихильників, так і противників оголеної натури завжди звучав так: якщо це талановито — має право на життя. 73–річний художник Юрій Логвин малює оголену натуру з 15 років. І вважає, що поштовхом до цього стали принципи життя, яким його навчали мама і бабуся.

«Малюнок — просто малюнок. А фото — компромат»

— Юрію Григоровичу, як вдавалося малювати «ню» в повоєнні часи, адже тема еротики у СРСР перебувала під негласною забороною?

— Усі мої моделі для «ню» йшли на величезний ризик. Але, не зважаючи ні на що, багатьох дівчат заворожувала спокуса мати малюнок оголеної себе. Малюнок — це завжди просто малюнок. А от фото — компромат. Тоді, більше 60 років тому, в людей була зов­сiм інша психологія. Малювання оголеної натури, навіть не в інституті, а так, приватно... — ви й уявити собі не можете, чим це могло оберну­тися!

— Однак це вам не заважало — першу оголену модель ви зобразили ще в 15 років. А як же моральні цінності і заклики до доброчесності?

— У тому то й річ, що саме завдяки моральним цінностям усе це й відбулося... Поясню. У нашій сім’ї книга завжди була найдорожчою річчю. Війна. Ми з мамою і бабусею в окупації. Бігаємо, як цигани, з однієї хати в другу. Бабуся з мамою буквально наймитують, чи в школі чи іншій установі, але що вони завжди тягають iз собою — книги, ще батькові, які він купив у 30–х роках у Москві: чотири томи «Мастера искусства об искусстве». Це листування та думки видатних діячів європейського мистецтва, починаючи від Пауло Уччелло і Леонардо да Вінчі і закінчуючи вже ХХ століттям, думками Пікассо, Майоля та ін.

У цих книгах було багато чорно–білих репродукцій, особливо періоду Відродження: оголені моделі Джорджоне, Ціціана, Дюрера. Тому, як кажуть, жіноча оголеність увійшла в мою підсвідомість природно, без якихось збочень. Крім того, коли я малював, для мене було важливим саме точно намалювати оголену жінку, а не просто подивитися. А це ж різні речі.

— Чи доводилося вам виступати експертом з оголеної натури?

— Було й таке. Наприклад, одна пригода трапилася у 1959 році. Тоді я частенько ходив малювати і разом підкачував м’язи у столичному Будинку фізкультури. Часто туди приходили тренуватися і молодики з міліції. Якось, побачивши, що я щось малюю, підійшов один iз них, довго розпитував, хто я і звідки, а потім попросив мене як фахівця проконсультувати. Виявилося, затримали «діячів», які розповсюджували в електричках порнографічні фото. Були сумніви, чи справді всі фото — порнографія? Там, пригадую, була чималенька пачка знімків дуже поганої якостi! Серед них більшість репродукцій саме класичного мистецтва. Наприклад, «Сплячої Венери» Джорджоне, «Венери з дзеркалом» Веласкеса. Поодиноко траплялися й дореволюційні світлини. На них цілувалися напівоголені дівчата або просто стояли в еротичних позах. Ну яка ж тут порно­графія?

«Нас усіх привчали, що треба любити лише батьківщину, партію та вождів...»

— Мабуть, були й такі, хто сумнівався, що у СРСР можна легально писати оголену натуру?

— Це було чи не найголовнішим питанням у розмовах. Пригадую початок 60–х, я на практиці — їжджу Україною. Оскільки дуже любив малюнок сам по собі, малював практично все і скрізь. І от тільки починаю малювати, як якийсь там канцелярист відразу ж запитує мене: «Що, там, в інституті, голих баб малюєте?» «Малюємо», — відповідаю... «Брешеш...» І все. Тільки от одне слово–неприйняття.

Тоді більшість чоловіків могли прожити життя зі своєю жінкою і при цьому ніколи голою так і не бачили. Дружини їхні завжди спали або в комбінації, або в панталонах чи фіолетових трико з начосом та грубо зшитому бюстгальтері, що застібався на шість ґудзиків на спині. Нас так виховувало суспільство. Про що тут і говорити, тема сексу чи еротики в СРСР була закрита взагалі! Нас усіх привчали, що треба любити лише батьківщину, партію та вождів, бо це — наше найдорожче.

Ми, простий люд, повинні були сидіти тихо, сексом, даруйте, займатися хіба в кулачок, натомість усю свою енергію витрачати винятково на побудову великих звершень наших вождів. Адже вожді — вони ж небожителі, які з жінками не мають жодних справ, і все таке. Хочу наголосити, для народу це справді були люди–безсрібники, як матеріально так і духовно безгрішні.

— Коли ви дізналися, що все не так? Чи не від того самого чекіста, якого ви описуєте у своїй автобіографічній новелі «Секрет маркізи» і який привідкрив для вас завісу «еротичного естетизму» верхівки?

— Почалося все з того, що в 1971 році я потрапив до Москви на Вищі літературні курси. (А до того, в 1970–му, намагався вступити на сценарні курси, якими керував один iз найвидатніших енкаведистів Маклярський. На Україну тоді була квота — дві стипендії... Я не знаю, хто, крім Василя Стуса, був моїм конкурентом, бо їхні сценарії не пройшли навіть першого туру. А Василя Стуса ще в Києві пригальмували. Він сам мене спинив на Хрещатику десь на початку вересня і розповів про це. Отож поїхав я один на два місяці... Куратор курсу, жінка одного підполковника ГБ, якось довірливо сказала: «Нє показалісь ви ні Єрмашу, ні Маклярскому... Рєшілі, что с вамі будут проблєми... » Отак той набір сценаристів був без українців, але спілка гроші на курси виділяла...)

Взагалі Маклярський зрідка заходив обідати в ЦДЛ. Але інші клерки з його курсів мали прикріплення на комплексні обіди. Того дня я лишився не тільки один за столиком, а й у цілому ряду. Нікуди не поспішав і з насолодою смакував кожен ковток кави. Якоїсь миті переді мною просто нізвідки постав чоловік. Злегка вклоняючись, запитав–ствердив: «Юрій Григорович? Дуже радий iз вами познайомитися! Мене звати Олександром Аврамовічем». Я, зненацька заскочений, у тон йому, мимоволі мавпуючи, перепитав: «Олександром Абрамовічем?» Він заперечив і розповів, що він — українець, мій земляк. Сказав, що йому подобаються мої гравюри, і запросив мене до себе, аби показати власні любительські етюди в його кабінеті.

— І як вам його етюди, сподобалися?

— Вони, а більшість із них були краєвиди, висіли на стінах усюди. Після цього ми з ним зустрічалися на обіді вже як добрі друзі. Він, хоча нібито й товаришували, особливо про мої справи не розпитував... Якось він написав хороший етюд: тендітне травневе листя на чорно–смоляному гіллі вільхи. Мені й мотив, і виконання справді сподобалися, про що, обґрунтувавши, і сказав, що етюд — справжня удача. Олександру Оврамовичу це дуже сподобалося, і він вдоволено всміхнувся, запитавши, над чим я зараз працюю. Я відповів, що змальовую дівчат нашої країни. Він захотів подивитися. Оскільки в мене дещо було з собою, підніс йому аркуші зі своїми екзотичними «ню».

— Такий неспокійний час і... оголена натура. Перевірку вам не влаштував?

— Неквапно переглядаючи аркушики з оголеними азіатками, на якомусь одному дуже вже чуттєво щось проказав по–литовському. Однак я ніяк не відреагував, бо не знав мови (сміється). Це, як потім з’ясується, і була «провєрка на вшивость» щодо моїх «балтійських коренів». Певно, він сказав щось таке, що, коли б я знав литовську, то обов’язково мав би якось зреагувати. Ну хоч найменшим якимось знаком, порухом чи виразом очей. Він дуже довго їх роздивлявся: деякі відставляв на витягнуту руку, деякі розглядав зблизька. Роздивляючись один, сказав якось замислено–патетично: «Ваші малюнки нагадують мені малюнки з однієї трофейної книги». Саме тоді він розповів мені: якось від партизанiв прийшла радіограма, що ліквідували двох штабістів і захопили портфель iз картами і паперами. І ще в тому портфелі була книга в дорогій сап’яновій палітурці із золотим тисненням. Доповівши про це, згори отримав наказ відправити по той трофей літаком — точно не пригадую, сім чи вісім — десантників. Тоді якось мій новий знайомий обмовився, що при десантуванні одного точно загубили, та іншi партизанів і потрібний «цінний вантаж» усе ж знайшли швидко і доправили, куди слід. Після чого одразу ж прибув фельдкур’єр і забрав книгу. Я, пригадую, ще шоковано перепитав: «А портфель?! А карти, а документи?!». Натомість мій співрозмовник по­смоктав цибух, солодко затягся і пильно подивився мені просто в обличчя. Чомусь мені здалося, що це був погляд вартового, який перевіряє перепустки: «Нагорі німецькі карти були ні до чого...» Так резюмував він. Сам я весь цей час думав, що кому іще, крім Берії, було потрібне це видання з голими бабами? Вже прощаючись, Олександр Оврамович усе ж таки озвучив назву книги: «На титульному аркуші, я запам’ятав, було слово «маркіза». Розкішна книга. От що дивно: непристойні малюнки, а враження дуже солідне».

«Маркіза» з продовженням

— Усе–таки загадку бувалого чекіста ви розгадали. Про це я прочитала вже у вашій новелі «Секрет маркізи»...

— Виходить так, якщо ти маєш інтерес до якоїсь справи у житті, то рано чи пізно на шляху з’являються такі цікаві моменти, які або твою цікавість підсилюють, або навпаки — охолоджують її.

У тому, що саме для Лаврентія Павловича Берії старалися і народні месники, і вишколені диверсанти, я був переконаний... Минув час, і якось мій добрий знайомий повів мене в гості до відомого київського колекціонера Давида Сігалова. В нього була колосальна колекція, яку тоді, в 70–ті роки, оцінювали десь у 275 тисяч радянських рублів. У його зібранні були, наприклад, портрети Кустоні, Лансере з його ілюстраціями, а Бенуа, а Бахс тощо. Сігалов, побачивши мій інтерес до малюнків Сомова, який прекрасно змальовував еротичні сцени, витяг із шафи книгу в зеленій палітурці: «Це книга «Маркізи». Ви не бачили раніше? Вона видавалася німецькою і французькою мовами. А малюнки у двох варіантах. Одні відвертi, інші — закамуфльовані». Тільки тоді я зрозумів, що та трофейна «Маркіза» і стала багатою сап’яновою кузеною цієї охайної книжечки. Тепер я вже мав уявлення, по що контора Лаврентія Павловича посилала літак за лінію фронту і поклала кількох бравих десантників...

Ще трохи пізніше, прочитавши книгу Андрія Судоплатова, натрапив на цитату зі спогадів Олександра Орлова, майора НКВС, про таємне доручення Паукера, особистого перукаря і охоронця Сталіна. Ішлося про те, що, коли з Праги приїхав чехословацький резидент НКВС Смірнов (Глинський), його запросили зайти до Паукера, який буквально ошелешив свого співрозмовника, вийнявши з сейфа альбом iз порнографічними малюнками. Згори було дано наказ скупити у російських емігрантів Чехословаччини по можливості «всі твори С.».

Згодом я співставив ще деякі факти і зрозумів: книгу Маркізи з ілюстраціями Сомова і альбом порнографічних малюнків, виконаних «відомим дореволюційним художником С.», шукали для самого Сталіна.

— Власне, чимало з тих, хто обіймав тоді високі посади, грішили сумнівними вчинками й пристрастями...

— У багатьох членів тодішньої влади були так звані слизькі недоліки в біографії. Наприклад, дружина найкривавішого карлика в історії, генерального комісара ГБ Миколи Єжова, з яким не зрівняється ніякий кат навіть iз маодзедунівської команди, була німфоманкою. Натомість Лубянка, під керівництвом того ж таки Єжова, займалася вихованням сексуальних агентів: якщо гарний хлопець, то його обов’язково вербували в «соколи», натомість сексуальні дівчата ставали «ластівками». А згадайте, Генріха Ягоду заарештували і розстріляли. Передусім за марнотратство, адже за 9 місяців, коли він обіймав посаду народного комісара, витратив, як зазначено в протоколі, 3 млн. 718 тисяч 500 рублів державних коштів на своє утримання, а також своїх наближених (з січня 1936 по жовтень цього ж року).

Водночас при обшуку у Ягоди було знайдено колекцію з 11 порнографічних фільмів. У Радянському Союзі про такі фільми, про те, що вони взагалі існують, ніхто не знав. Навіть там, нагорі, у ЦК. Хіба кілька кур’єрів, які працювали на Ягоду і Френкеля за кордоном. Ця тема була закрита, інформації не було ніде, а тут — така колекція!

Валентина ОЛІЙНИК

ДОВIДКА «УМ»

Юрiй Логвин

1939 р. — народився у Кременчуці на Полтавщині.

1965 р. — закінчив Київський державний художній інститут.

1973 р. — закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. О. Горького у Москві.

Із 1970 р. — член Спілки письменників СРСР, автор 18 книг.

Із 1977 р. — член Спілки художників СРСР.