Літо — пора відпочинку. Багато хто, обмірковуючи цю аксіому, збирає кошти, щоб вирушити на море, на відомі курорти, а як пощастить, — і за кордон. Але шанувальники активного відпочинку все частіше звертають увагу на українські терени, а туристичні фірми — активніше пропагують вітчизняний екологічний, етнографічний і навіть кулінарний туризм.
На жаль, Полісся для туристів поки що терра інкогніта. А дарма — і на Поліссі є унікальні місця для відпочинку та позитивних вражень: і від природи, і від історичних та культурних пам’яток, і від унікальних фольклорних артефактів, і від гостинності краян. Переконати у цьому вирішили активісти Благодійного фонду Василя Яніцького «Наш край», який останнім часом активно пропагує історичні, культурні, етнографічні та природно–рекреаційні цікавинки рівненського Полісся. А для цього запросили журналістів всеукраїнських та регіональних видань у дводенний сплав на байдарках річкою Горинь. За останні двадцять років такий сплав на Дубровиччині відбувся вперше.
«Ну що, помолимося, і — з Богом!» — слова директора благодійного фонду «Наш край» Віталія Загайного підтверджують, що кількагодинне споглядання процесу збирання байдарок завершене, і захоплива подорож прадавньою Горинню розпочалася. Байдарки пропливають під Бережницьким мостом, що розділяє Дубровицький і Сарненський райони і, вишикувавшись вервечкою, рушають у путь. Настрій у всіх піднесений — майорять білі прапори з лелеками, жарти, сміх лунають над вечоровою рікою. Але з часом усе стихає: Горинь зачаровує, налаштовує на ліричну хвилю. Хочеться співати, молитися або просто дивитися на цю красу і мовчати.
Так почався дводенний сплав Горинню, покликаний відкрити журналістам перспективи розвитку активного туризму в краї. Крім екологічної та туристичної складової, сплав мав іще одну мету: познайомити з історичними та культурними пам’ятками, якими так багате Полісся. Маршрут сплаву проліг від Бережниці із запливами у Кураш та Дубровицю, до місця, де Случ впадає у Горинь, а сама культурологічна подорож завершилася у літописному Висоцьку.
Вибір цих населених пунктів був не випадковим. Усі вони пов’язані з іменами князів Гольшанських, з яких походять і фундаторка створення Пересопницького Євангелія Анастасія Гольшанська–Заславська, і її сестра, свята праведна Діва Улянія, пам’ять про яку церква вшановує 19 липня. Цей рід, який володів Дубровиччиною, був свого часу одним із найшановніших у великому князівстві Литовському. Гольшанські–Дубровицькі належали до так званих «княжат головних», були київськими намісниками в краї. Свої заслуги вони підтверджували у численних військових походах (за однією з версій, Гольшанські брали участь ще в Грюнвальдській битві під проводом Данила Галицького). А батько Улянії та Анастасії Юрій Гольшанський лишився в історії не лише як борець проти татарського поневолення, а й як фундатор багатьох церков.
З іменем Юрія Гольшанського пов’язана й історія кураської церкви Преображення Господнього, яку вважають однією з найстаріших дерев’яних церков на Поліссі. За однією з версій, князь Юрій збудував її ще на початку XVI століття. «На жаль, жодних документів про це не збереглося. Хоча я зустрічав твердження, що наша церква згадується як діюча уже в 1513 році, — говорить місцевий священик отець Василь. — Я колись відправив до Києва шматки деревини з проханням визначити вік дерева. Але вони десь у тих інститутах загубилися».
За легендою, і сама назва Кураш пов’язана з Гольшанськими — на думку волинського історика Володимира Рожка, тут був мисливський будиночок князя, де часто влаштовували полювання, «кураж». Самому ж Курашу більше тисячі років — польські історики другої половини XIX ст. припускали, що це поселення на порозі нашої історії було столицею дулібів.
Столицею князівства Гольшанських була Дубровиця, яка 2005 року відзначила своє 1000–ліття. Тоді ж у місті було встановлено два пам’ятники — Анастасії Гольшанській та Улянії. Крім них, увагу привертають три історичні пам’ятки: церкви Різдва Богородиці та Свято–Миколаївська і костел Івана Хрестителя.
Останній особливо вразив учасників сплаву. Вразив своєю величчю, унікальністю архітектури і… якоюсь незахищеністю. Уже більше десятка років у храмі тече дах, загрожуючи стінам, ліпнині, дерев’яним різьбленим панно. Нещодавно настоятель храму отець Владислав силами громади перекрив ліву, найбільш аварійну, частину даху. Але до остаточного вирішення проблеми далеко. «У 2005 році, до 1000–ліття Дубровиці, Кабмін виділив 360 тисяч гривень для реконструкції храму. Але гроші надійшли лише в середині грудня. Ми фізично не могли б до кінця року виконати всі роботи на таку суму, і гроші повернулися. Відтоді держава нам нічого не дає», — говорить міський голова Адам Кузьмич. «Ми зможемо відродити храм, лише об’єднавши сили місцевої та релігійної громади. Зберегти костел для нащадків — справа честі для нас», — переконаний отець Владислав.
Побували гості й у склепі під костелом. Після 1939 року тут була в’язниця НКВС. «Тут працювали «трійки», тут розстрілювали людей, тут їх тримали. Більше п’яти днів не тримали — люди не витримували. Помирали від задухи, від голоду, від розпачу. Мою бабусю завели туди ногами, а назад відвезли вже на возі», — говорить Адам Кузьмич.
У 2005–му році тисячолiття відзначив і древній Висоцьк. Саме тут і був замок князів Гольшанських, про що свідчить яр на місці давнього рову та місцевість Замковище. А недалечко від берега Горині є розкопки давньоруського городища. Є в селі і свій Краєзнавчий музей, де зберігається інформація про багатьох жителів села. Власне, до 1959 року Висоцьк був райцентром, та й досі височани мріють про те, щоб повернути собі статус міста. «У нас ще до початку ХХ століття існував поділ на шляхтичів та міщан», — розповідає місцевий краєзнавець Григорій Яцута.
Але найбільшою окрасою Висоцька є його природа. На території Висоцького держлісгоспу є природні заказники та унікальні лісові озера: Сомине, Велике Почаївське та Мале Почаївське. «Потенціал у нашого краю величезний, природа тут збереглася в первозданному стані. Наші озера мають цілющу гліцеринову воду, яка оздоровлює. До нас люди їдуть з Києва, зі Львова, відпочити на тиждень–другий. Якщо вкласти гроші у розвиток інфраструктури, буде добрий ефект», — говорить директор держлісгоспу Віталій Сухович.
Під час подорожі було чимало і кумедних, і цікавих, а часом і небезпечних ситуацій, які надовго збережуться в пам’яті. Час від часу нам зустрічалися корови, які ледь не по шию у воді рятувалися від спеки. «Мабуть, оберігають молоко, щоб не скисло», — жартували журналісти. А одного разу дорогу байдарці перетнула річкова видра. Коли видра вибралася на берег, усі побачили в неї в зубах щойно спійманого рака.
Були і справді небезпечні ситуації: першого дня уже майже в темряві дорогу перетнув понтонний міст. Коли байдарка наблизилася до нього, течія почала затягувати човен під міст. Довелося вибиратися на берег і облаштовувати наметове містечко.
Але найяскравіше враження в учасників акції залишила первозданна природа Полісся. «Мені здається, що те, що ми побачили — це лише частинка великого айсберга, і з часом Полісся відкриється, і не тільки для українського туриста», — переконана учасниця сплаву, журналістка «Українського тижня» Олена Максименко.
«Організовуючи цей сплав, ми прагнули показати людям від пера, які є авторитетами у своїй галузі, яких читають і яким довіряють тисячі читачів, історичні, культурні й туристичні принади Полісся. Думаю, нам це вдалося, — говорить директор фонду «Наш край» Віталій Загайний. — Я переконаний, що туризм — це одна з тих галузей, які можуть сприяти активізації інтересу до Полісся, а в перспективі — і створенню робочих місць, що для нас дуже актуально. Перший крок у цьому напрямі ми вже зробили».
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
