«Стоятимемо за мову до останнього!»

Хоч би що собі думали політики, а прості люди не хочуть миритися з ухваленням одіозного закону Колесніченка—Ківалова. Активісти в Києві та інших містах зібрали вже понад 700 тисяч голосів проти «мовного законопроекту». Про це «УМ» учора розповіли учасники ланцюгової безстрокової акції протесту, яка відбувається все там же — перед Українським домом.

«Я написала в заяві, що стоятиму тут до кінця, до перемоги, але не знаю, чи вистачить у мене здоров’я», — каже Леся Дідик, викладач українознавства. Вона не вживає нічого, крім води, вже тиждень. Жінки, що сидять поруч, проклинають Володимира Литвина, який підписав ухвалений з очевидними порушеннями закон. «Він же міг лягти у лікарню на місяць, щоб тільки не виходити на цю сесію. Але, видно, його залякали», — каже одна. «Та продався він, хіба не ясно!» — емоційно заперечує інша. «Я надіявся на Литвина, — каже Михайло Підгуляк з Івано–Франківщини, — але він насміявся над нами, тож піде в небуття, як і Мороз».

58–річний пан Підгуляк голодує вже сьому добу. Замість того, щоб посидіти за святковим столом зі своїми дітьми та внуками, на свій день народження пан Михайло виїхав до Києва. Питаю, чи не важко сидіти на спеці на кам’яних сходах. «Я заради свого народу готовий тут померти, — відповідає спокійно. — Тільки не хочу кровопролиття, надіюся, що вирішиться і без революцій, хоча народу вже несила терпіти». Пан Михайло переконаний: закон про мови ухвалили на догоду чиїмось бізнес–інтересам, а також для того, щоб пересварити україномовних та російськомовних українців. «У мене є російськомовні друзі, ми з ними ходимо і на каву, і на пиво. Нам немає чого сваритися, бо вони теж бажають, щоб у цієї держави було майбутнє. Вони мене підтримують, дякують, що я тут представляю і їхні інтереси», — розповів голодуючий.

Леоніда Тертишного з Черкащини послала на акцію протесту... його покійна матір. «Приснилася мені мама, отак, як вас бачу, стояла переді мною. Сказала мені: «Синку, чого вдома сидиш, коли нищать українську мову, якій я 40 років свого життя присвятила?» Вона у мене вчителькою української мови й літератури працювала, і вже 12 років як померла. То я зібрався і відразу поїхав до Києва», — розповів свою історію пан Леонід. Він голодував 10 діб, зараз через стан здоров’я тимчасово припинив виснажувати себе. «Але якщо нікому буде підхопити цей прапор, я знову почну голодування», — каже він.

«Та вже завтра тут буде мінімум 50 чоловік, — вступає у розмову Юрій Тимошенко з Коломиї, — просто люди почули, що акцію припинено, тож відклали свій приїзд сюди. Але тепер знову приїдуть. Ми не дамо загасити цей вогник. Мо’ з нього розгориться щось». Пан Юрій також оголосив безстрокове голодування.

Якась дівчина дістає з сумки яблуко. Юрій просить її відійти, щоб не спокушати голодуючих та не провокувати дурних чуток, нібито люди лише вдають, що голодують, а насправді десь собі підхарчовуються.

«Ці дні тут — найяскравіша сторінка мого життя за останні 20 років, — ділиться враженнями пан Юрій, — жодні муки голоду не зрівняються зі щастям бачити тут таких хороших, достойних людей. Нас багато. Поруч iз нами голодують професор з Америки Мирослав Траган та майор iз Вінниччини Леонід Бровченко. Народні депутати звідси пішли, бо ми не хочемо агітувати за їхні партії. Хоча нещодавно приходив до нас Тягнибок. Казав, що не схвалює наші методи, але дуже поважає цю позицію. Висловив свою подяку. Ми вирішили, як ото таран, бити в одну точку. Ми не задоволені соціальним забезпеченням, поширенням корупції в державі, але протестуємо проти єдиного — проти введення закону, який в Україні поставить українську мову, мову мого народу, на межу виживання».