Став безхатченком заради діда

Ще раз побувати у Відні дніпропетровець Ярослав Матросов мріяв з дитинства. Адже саме з цим містом у його житті пов’язані, як кажуть, і горе, і радість. Хоча спершу їх з мамою у роки війни, коли Ярославові було всього–на–всього п’ять років, доля закинула до чеського Пльзеня. У Дніпропетровську вони тоді ледь зводили кінці з кінцями, навідь голодували. І мама злистувалася зі своїм знаменитим батьком — Іваном Трубою, який за часів Української Народної Республіки (1917—1919) був губернським комісаром освіти на Катеринославщині, одним із найпомітніших діячів активної тоді у краї «Просвіти». Рятуючись від більшовицької навали, він був змушений емігрувати і відійти від політики.

Українцем відчув себе у Пльзені

Іван Труба запросив дочку з Ярославом до Пльзеня, де мешкав зі своєю другою дружиною Оксаною Василівною. Саме на чужині, вперше у житті побачивши діда, Ярослав долучився до української мови, адже мама спілкувалася з ним тільки російською. А дід, навпаки, коли внук звертався до нього мовою Пушкіна, робив вигляд, що не чує. А ще примушував Ярослава вчити напам’ять чи вірші Шевченка, чи невеликий уривок з прози Гоголя ...

— Коли я вивчав текст чи вірш, то повинен був розповісти дідові, — пригадує Ярослав Миколайович. — І за це мав нагороду на вибір — або якусь іграшку, або право дві години погуляти. Інколи й сам дід ходив зі мною на прогулянку вздовж річки, що було для мене неабиякою радістю. А ще, запам’яталося, по дорозі вчив робити свистульки з верби.

У Пльзені вони з мамою пробули зо два роки. І перший клас чеської школи Ярослав закінчив саме у цьому місті. Мама ж підзаробляла уроками російської мови. Аж доки не сталася біда. Маму арештували німці — ніби хтось доніс, що вона висловлювалася недобре про фашистський режим. Так Олена Іванівна опинилася з малим сином у віденському концтаборі.

А навесні 1945–го до столиці Австрії ввійшли радянські війська. Олена Іванівна, яка вільно володіла німецькою мовою, стала працювати у військовій комендатурі. А юний Ярослав на все життя запам’ятав свої декілька виходів до центру міста, що вразило його своєю красою. Та незабаром вони мусили повертатися з Відня на батьківщину — згідно зі сталінським наказом.

Ярослав же відтоді все життя мріяв побувати в австрійській столиці знову. Хоча одного разу був від Відня зовсім близько. На початку 80–х, коли з родиною відвідали Чехію, на зворотному шляху зупинилися у Братиславі, де з високого пагорба Ярослав зі щемом у серці вдивлявся у бік австрійської столиці. Навіть одного разу сходив до тамтешнього українського консульства, намагаючись отримати дозвіл хоча б на день побувати у Відні, але йому відмовили.

«Узяв із собою 650 євро, і більшу частину привіз назад»

Зрештою, наприкінці 2006 року Матросов зважився на відчайдушний крок — написав великого листа на ім’я бургомістра Відня Міхаеля Хеупля, до речі, соціаліста за політичними поглядами, як і Іван Труба. І несподівано отримав відповідь з порадою звернутися до консульства, де шенгенську візу видали буквально за два дні.

Але це було ще півсправи. Бо де знайти кошти на поїздку? Матросов, який практично все життя пропрацював у науково–дослідних установах, отримує скромну пенсію — трохи більше тисячі гривень. Деякі кошти у євро мав тільки від австрійського уряду як компенсацію за перебування у неволі під час війни. Зрештою, вирушив у тривалу подорож, маючи в кишені лише 650 євро. Але ще більше дивує — значну її частину він привіз назад додому, при цьому проживши в Європі півтора місяця (!).

Шлях Матросова проліг через Прагу, у якій неодноразово вже бував і в 60–х, і у 80–х. Але спершу мав визначитися з місцем, де можна переночувати. Чи не найбільше тут розраховував на церкву, де немовби таких, як він, прилаштовують... Зрештою, опинився у притулку для безхатченків, про який навіть поліцейські не чули.

— Цим притулком була величезна баржа чорного кольору,­ завдовжки 80 метрів, з круглими ілюмінаторами понад ватерлінією, яка стояла на Влтаві, — пригадує Ярослав Миколайович. — А на палубі на цілий поверх височіла дерев’яна надбудова з вікнами та дверима. Назва ж цього «готелю» була виведена на носовій частині — Неrmes, як звали заступника бурлаків, сина міфічного давньогрецького «найвищого бога» Зевса. Платив тоді за це задоволення зовсім невеликі гроші — 20 крон за ніч, тоді як, для порівняння, доба у комфортабельному празькому готелі може обійтися в 1–2 тисячі крон.

У Чехії Матросов таким чином пробув 12 днів, присвятивши час насамперед збору матеріалів, пов’язаних з його знаменитим дідом, життя і діяльність якого активно досліджує і вивчає. У Національній бібліотеці Праги, зокрема, знайшов переклади казок із німецької мови українською, які друкувалися і в Катеринославі, і у Відні, а також перший підручник з опору матеріалів, виданий Іваном Трубою українською мовою.

Звісно ж, не міг Матросов не відвідати і Подєбради, де дід викладав в Українській господарській академії, і рідний для нього Пльзень — у цьому місті, до речі, Іван Труба до самої пенсії працював інженером–конструктором на електромеханічному заводі «Шкода».

«Я використовую свій вік»

Прибувши до Відня, Ярослав Миколайович чи не найперше забажав поглянути на знамените колесо огляду, розташоване на території Віденського парку, яке востаннє бачив тільки у 1945–му. Тут теж, за вже апробованою схемою, намагався знайти притулок для безхатченків. Але це вдалося не відразу. Отож першу ніч довелося провести на віденському залізничному вокзалі, звідки о першій ночі його «попросили». Коли будинок для безхатченків усе ж знайшов — «Вінценхаус» («Віденський дім»), то буквально з ніг падав — понад усе хотів впасти і міцно заснути.

— У цій нічліжці, хочу сказати, вечерю давали дуже розкішну — з 3–4 страв, — пригадує Матросов. — А на сніданок — чай, сосиски, ще щось. Тобто наїстися можна. От тільки з ранку до вечора у цьому приміщенні перебувати не мав права і обідати мусив самостійно. То я набирав з собою хліба, води, чаю у пластмасовій пляшці і на цілий день вистачало. А потім мене і вдень стали на обіди запрошувати. Та й взагалі умови у цьому будинку для безхатченків мене вразили — зокрема, десь 50–метровий внутрішній дворик засаджений різнокольоровими квітами та їстівним виноградом, там же працює й художня майстерня, адже серед безхатченків трапляється чимало обдарованих людей.

У Відні я чимало попрацював в архівах, бібліотеках. Також знайшов будинки, де колись мешкали мій дід, давній його приятель, відомий історик та міністр закордонних справ Української Народної Республіки Дмитро Дорошенко, інспектор виправних установ Іван Рудічев. А на зворотному шляху ще й з Будапештом ознайомився.

Секрет свого виживання на чужині Матросов пояснює тим, що навчився використовувати свій вік. Адже у Європі до людей старшого покоління привчені ставитися шанобливо. Проте й дякує Богові, бо тільки, мовляв, завдяки Всевишньому український пенсіонер фактично без грошей у кишені щасливо виходив із численних непростих ситуацій, до яких потрапляв на хоч і цивілізованій, але все одно чужині.

ДОВІДКА «УМ»

Труба Іван Михайлович (9 вересня 1878, Гомель, Білорусь — 27 серпня 1950, Пльзень, Чехія). З 1907 року разом із родиною став жити у Катеринославі, де відразу поринув в активну тоді діяльність місцевої «Просвіти», письменник, педагог, викладач, інженер, видавець, засновник видавництва «Стежка додому» (Катеринослав — Відень, 1918—1922).У 1917–му обраний до катеринославської Думи від блоку соціалістів — федералістів і профспілки. Протягом 1917 — 1918 років очолював діяльність українців Катеринославщини, один з організаторів вчительського товариства у краї, за часів Української Народної Республіки з 9 серпня 1917–го до початку 1919–го — комісар освіти на Катеринославщині. Після цього повністю відходить від політичної діяльності і емігрує за кордон, залишивши у місті на Дніпрі дружину та троє дітей.