Публіка прийшла вклонитися

Театр імені Івана Франка звик до черг і ажіотажу. Народного артиста України Богдана Ступку не здивуєш оберемками квітів — його обожнювали у Києві, Москві, Львові, Нью–Йорку — скрізь, де він тільки виходив і починав казати текст ролі. Але такої кількості квітів, як українці принесли до труни головного актора України, художнього керівника Театру імені Франка, не бачила жодна зірка. Оберемками і попонами виносили їх через службовий вхід, а люди все несли і несли нові, побожно кладучи біля підніжжя сцени. У спальному районі Позняки, купуючи близько 11–ї ранку парну кількість гладіолусів, я почула від продавчині: «Ви до Ступки? У мене сьогодні цілий ранок купують для нього квіти». В метро ближче до станції «Хрещатик» люди з квітами були дороговказом до театру. Молода жінка з червоними трояндами в руках, вибачаючись, попросила провести до місця прощання. Ми познайомились, Маша приїхала з Івано–Франківська у справах і не змогла не попрощатися з великим актором. Одна черга шанувальників Богдана Ступки починалася на Городецького навпроти виходу з метро, інша — з вулиці Заньковецької. У натовпі — обличчя відомих режисерів, акторів, письменників і звичайних театралів, шанувальників акторського таланту Богдана Сильвестровича. Повертаються із заплаканими очима від театру Роман Балаян і вдова Сергія Параджанова Світлана Щербатюк , на службовому вході, де через рамку пропускають журналістів та урядовців, намагаються пройти кінорежисер Сергій Буковський із польськими кінематографістами і вдовою Івана Миколайчука Марією, біля входу бачу Ольгу Сумську.

Глядацьку залу, яку Ступка щоразу заповнював вібраціями свого голосу й енергією своєї душі, наповнював своєю присутністю, навіть якщо сидів за склом у кабіні звукорежисера, звільнили від крісел, на закриту оркестрову яму безкінечна ріка людей викидала квіти. Ступка був на сцені. На портреті — живий і великий. У труні — змучений і змалілий. Як завжди, поруч сім’я — дружина Лариса, син Остап із дружиною Іриною, старший онук Дмитро. На чорному заднику сцени — зорі у вигляді карти України, що переходить у Чумацький шлях, і одна найбільша зірка. Напевне, та, на яку переселилася душа великого актора. І рефреном лунає мелодія романсу «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Колеги з різних театрів, поклонившись, стають у почесну варту з траурною пов’язкою. Солдати з почесного караулу карбують крок. Біля тіла великого Ступки об’єдналися партії і театри, кіно і телебачення, влада і народ. Хоч у цьому випадку держава в особі Президента Віктора Януковича вчинила по совісті по відношенню до генія: коли стало відомо про хворобу актора, в січні 2011 року уряд оплатив дорогу операцію і лікування актора в Мюнхені, так само держава взяла на себе витрати на похорон Героя України Богдана Ступки. Три президенти України — Леонід Кучма, Віктор Ющенко і Віктор Янукович — прийшли попрощатися з тим, хто уособлював на сцені й екрані український характер і українську долю. Президенти Росії і Білорусі Володимир Путін та Олександр Лукашенко висловили співчуття з приводу смерті актора.

Цю величну багатогодинну сцену прощання народу зі своїм великим актором фіксували всі телеканали України і центральні канали Росії. Камери «Укркінохроніки» знімали також відспівування актора в церкві Святого Миколая на Аскольдовій могилі, чотири години прощання в театрі ім. Івана Франка, похорон на Байковому кладовищі. «Богдан років 25 тому подарував мені свою фотографію з кінопроб, вона стояла в мене на кухні, і кожного ранку я з ним здоровалася, — каже головний редактор редакції «Літопис» Олена Завгородня. — Коли я дізналася, що Ступка помер, одразу подзвонила на студію, щоб дали камеру. І, знаєте, там ще трохи думали.... Богдан Ступка помер, а іншого, хоча б приблизно такого за рівнем таланту і масштабом особистості, я і близько не бачу. Навіть приміряти не хочеться цю величину — ні на кого». Відомий фотограф Василь Артюшенко розповідає: «Три місяці тому, коли відкривали малу сцену театру Франка, я дивувався молодим колегам, які поклацали три рази, зробили кілька карточок і байдуже пішли далі на завдання. Я щасливий, що встиг тоді назнімати Богдана Сильвестровича, це були останні знімки великої людини. Ти помічаєш, як усе дрібнішає в сучасному житті — і актори, й журналісти!»

Три години, відведені на прощання з актором, добігали кінця, і ті, хто не встигав попрощатися, зчинили ґвалт біля входу. Починалися істерика і паніка, тож прощання продовжили на годину, і всі бажаючі востаннє вклонилися великому актору. Труну з тілом покійного винесли з театру під оплески і вигуки «Браво», а дорогу до катафалка вірні глядачі закидали квітами. На Байковому цвинтарі прощалися з промовами.

...Зі скверу пішли люди. Відчуття пустки і втрати тепер довго витатиме навколо Театру. І хто пояснить, звідки у дорослих людей з’являється відчуття осиротілості, коли помирає людина, яка просто грала свої ролі? Великі щоразу забирають цю таємницю з собою.