«Зигзагом» по колах пекла

За 43 роки роботи Станіслава Гончаренка на рідному підприємстві змінювалися тільки назви останнього та його посади. У травні 1969–го, себто менш ніж через півтора року після закінчення вишу (!), став головним інженером Полтавського виробничого управління водопровідно–комунального господарства, де працювало понад 800 осіб, а з грудня 1973–го очолив його. Саме тоді споруджували найпотужніші об’єкти, на яких він днював і ночував. Посаду керівника довелося залишити у травні 1980 року, коли його хотіли зробити цапом–відбувайлом за спалах кишкової інфекції в обласному центрі. Майже півроку їздив тоді у Харків до прокурорських слідчих, які не приховували: «світить» йому років 10–12 за колючим дротом. Зрештою, справжніх винуватців поширення інфекції знайшли. Правда, «помилочка» обійшлася йому підірваним здоров’ям. Та що більш ніж через 30 років подібний удар нижче пояса одержить від своїх колег, не міг уявити навіть у найжахливішому сні.

До мізків — через унітаз

Тим паче, що весь цей час працював на інженерних посадах у лабораторії контрольно–вимірювальних приладів і автоматики «Полтававодоканалу», де його по–справжньому захоплювала раціоналізаторсько–винахідницька робота. Пропозицій, які «розшивали» найскладніші технічні проблеми, на його рахунку не один десяток. З огляду на це керівник підприємства особисто просив підлеглих не завантажувати досвідченого фахівця пенсійного віку рутинною роботою. Тож добре пам’ятає, як з десяток років тому, коли загальний борг населення сягнув понад 17 мільйонів гривень, тодішній гендиректор Валерій Ченчевий кинув у колективі клич: хто придумає пристрій для перекриття подачі води у квартири боржників, одержить солідну премію.

Невдовзі по консультації з цього приводу до інженера Гончаренка прийшло кілька колег. То були майбутні винахідники відомого тепер «Спрута». Свої поради їм дав, але працювати над розробкою відмовився. Не лише тому, що запускати, а потім витягати «щупальця» того «Спрута» доводиться 5—6 годин, та й дістають вони вузькі «зарослі» труби зазвичай не вище другого поверху. Зрештою, їх треба розрізати і знову заварювати у підвалах, які залишаються головними «розсадниками» антисанітарії, а значить, і збудників інфекцій. Тож навіть після гучного «піару» згаданого «Спрута», який запатентували у 2003 році, Станіслав Гончаренко продовжував працювати над створенням надійнішого й ефективнішого пристрою.

І врешті–решт видав «на–гора» свій «Зигзаг», себто «заглушку інженера Гончаренка» — унікальний пристрій для перекриття «каналізаційної» труби окремої квартири. Цим своєрідним «зондом» із трьома відеокамерами за лічені хвилини блокується водовідведення (без нього неможливо користуватися навіть унітазом) з помешкання боржника. Запускають же «Зигзаг» не з підвалу, а з горища чи технічного поверху, що гарантує санітарну безпеку. При цьому значно ширша «каналізаційна» труба дозволяє «зайти» на будь–який поверх. Такий технічний «прорив» зумовив іще гучніший «піар» тодішніх керівників «Полтававодоканалу» (про інженера Гончаренка спочатку навіть не згадували). А найголовніше — дозволив розрубати гордіїв вузол, здавалося, «безнадійних» боргів населення.

Повернуті мільярди

За півтора року вони скоротилися на 12,5 мільйона гривень! Озброєні диво–пристороєм бригади «Полтававодоканалу» почали запрошувати (звісно, не безкоштовно) в інші міста. Трохи пізніше фахівці говоритимуть про 6 мільярдів гривень, повернутих нашим водоканалам завдяки згаданим полтавським винаходам, і про те, що останні фактично врятували їх від фінансового колапсу. А після появи «Зигзагу» в Полтаву приїхав представник столичного НДІ, щоб запропонувати Гончаренку продати право на свій винахід за мільйон гривень. Коли про цю пропозицію інженер повідомив гендиректору, останній, щоб «відшити» подібних покупців, запросив юристів для офіційного оформлення відносин із винахідниками (через відсутність коштів на недешеве патентування інженер «записав» у співавтори винаходу двох керівників підприємства).

Згідно з договором від 1 вересня 2006 року, свої майнові права на об’єкт інтелектуальної власності — пристрій для діагностики та блокування потоку рідини або газу низького тиску в трубопроводах — винахідники передавали підприємству за відповідну винагороду. Зокрема, Станіславу Гончаренку «Полтававодоканал» зобов’язувався протягом 10 років щомісячно виплачувати по 7500 гривень. До минулорічної весни такі виплати здійснювалися, хоча реально «на руки» винахідник одержував по 5 тисяч. Доки у квітні 2011–го підприємство, яке на той час очолював уже інший керівник — Андрій Іванішин, не надіслало йому «додатковий договір». Згідно з ним, водоканал фактично відмовлявся від своїх попередніх зобов’язань і пого­джувався лише на «фінальну» одноразову виплату в сумі 5000 грн. Якщо її поділити на «залишок» обумовленої десятирічки, то виходило: щомісяця винахіднику «капатиме» аж по... 50 гривень.

Такого знущання Станіслав Гончаренко терпіти не став, тож майже одночасно iз заявою про звільнення з роботи подав позов до суду. А невдовзі збагнув, що вчорашні колеги намагалися загнати його в юридичну пастку. Разом із місячною сумою боргу вони надіслали пропоновані для «остаточного» розрахунку 5 тис. грн. Оскільки чітких «розшифрувань» стосовно призначень платежу не було, пан Станіслав, зрозуміло, одержав за банківською карткою всю суму. Тож у райсуді юрист водоканалу переконував усіх у тому, що сам факт одержання позивачем тих грошей засвідчує його... цілковиту згоду з умовами додаткового договору. Хоча в єдиному справжньому­ договорі чорним по білому записано: зміни до нього можливі тільки за письмовою (!) згодою обох сторін.

«Зі мною повелися просто підло»

З огляду на це 13 лютого ц. р. Апеляційний суд області вирішив стягнути з «Полтававодоканалу» на користь винахідника борг за період із червня по листопад 2011 року в розмірі 37,5 тисячi гривень і пеню на суму 4590 грн. Рішення набуло чинності, тож, здавалося, пану Гончаренку залишається тільки «підставляти кишеню» під зароблені власною головою гроші. Насправді ж йому й досі не «капнуло» жодної присудженої копійки. Виконавча служба лише посилається на наявність у комунального підприємства величезних боргів перед іншими кредиторами.

— Вважаю, що зі мною повелися просто підло, — переконаний Станіслав Гончаренко. — Не лише тому, що спочатку прислали так званий «додатковий договір» поштою без будь–яких попере­джень, а потім ламали комедію в суді. Ще образливіше, коли посадовці водоканалу почали привселюдно «сумніватися» у цінності мого винаходу: мовляв, він себе вже й «окупити» не зможе, і застосовують його рідше... Водночас констатують зовсім­ інше. За словами заступника гендиректора, тільки за лютий 2012 року в Полтаві за допомогою «Спрута» і «Зигзага» відключили 139 споживачів, загальний борг яких становив 150 тис. грн.. У квітні ц. р. керівник підприємства говорив про такі відключення в обласному центрі щомісяця «приблизно 200 споживачів» і про те, що тепер «сплата населенням послуг водоканалу становить 97–98 відсотків». Хіба не завдяки тому, що до злісних боржників виїжджають 4 бригади, «озброєні» переважно «Зигзагами»? А ще з його допомогою заробляють кошти і в інших містах України. Хоча там, де побували полтавці, зазвичай через місяць–два з’являвся свій аналог цього пристрою. Знаю й про «ліві» схеми продажу трохи «перелицьованого» пристрою через ту ж Росію.

«Українська мрія» інженера Гончаренка

Отже, на «позичених» у винахідника ідеях хтось заробляє непогані гроші. При цьому Станіслава Вікторовича намагаються виставити таким собі рвачем і сутяжником, який дбає тільки про власну кишеню. Та, якби «рвацькі» інтереси справді превалювали, винахідник міг замінити у своєму пристрої одну деталь і давно продати його згаданим столичним «дядькам» за пропонований ними мільйон гривень. Він же, наголосимо, передав усі права на нього КП, сподіваючись на обумовлену договором винагороду, яку тепер змушений «відсуджувати» через приниження. До речі, пан Станіслав власноруч виготовив для підприємства не один, а 8 таких «Зигзагів». Причому «клепав» їх в основному дома. Адже праця винахідника не обмежується робочим часом і службовим кабінетом. Нерідко, пригадує, прокидався о другій ночі й зі ще «гарячою» ідеєю ставав до верстата...

Не рахувався з часом і тоді, коли гендиректор підприємства, нарікаючи на дорожнечу імпортних, поставив перед ним завдання якнайшвидше сконструювати і виготовити полтавський тепловий насос — ще один предмет гордості та «безрозмірного» всеукраїнського «піару» колишніх керівників підприємства. Його, пригадує, «народили» разом із колегою–інженером. Та навіть захищеного пізніше патенту на той винахід Станіславу Гончаренку не показали (подейкують, його забрали з собою до столиці «вищестоящі»). А він не одержав за цей винахід жодної копійки. То чи справді «оббирає» винахідник рідне підприємство? І, зрештою, чи логічно підприємству, яке має величезні борги через «драконівські» тарифи на електроенергію, «відіграватися» на винахіднику, котрий чи не найбільше посприяв скороченню його боргів?

Сьогодні він наголошує: готовий у рамках договору одержувати за свій винахід «середню» ставку інженера водоканалу в розмірі 2,5 тис. грн., а решту коштів перераховувати на благодійність. «Мені ж багато не треба, — каже 71–річний чоловік. — Хочу тільки, щоб дружина, колишня викладачка ВНЗ із сьогоднішньою пенсією у тисячу гривень, не страждала від безгрошів’я і тоді, коли мене не стане». Така вона, «українська мрія» інженера і винахідника від Бога Станіслава Гончаренка. Скільки ще кіл пекла треба йому пройти, щоб вона стала реальністю?

КОМЕНТАР З ПРИВОДУ

Що думають з цього приводу самі боржники?

У розмові з «УМ» новий, уже третій з часу народження «Зигзагу» гендиректор «Полтававодоканалу», Олег Кретович нагадав про майже 70–мільйонний загальний борг підприємства насамперед перед обл­енерго. За таких умов доводиться, мовляв, суттєво скорочувати всі витрати, у тому числі й на винагороди винахідникам. «Нещодавно запросив Станіслава Вікторовича на дружню розмову, та заспокоїти, на жаль, не зміг, — зазначив пан Олег. — Вам же поясню, що той винахід був зроблений ним у робочий час, із використанням матеріальних ресурсів підприємства. До того ж тодішній гендиректор обіцяв за нього 100 тис. грн., а пан Гончаренко за 4 роки виплат одержав від «Полтававодоканалу» 240 тис. грн.. Тому, на мою думку, свої зобов’язання перед винахідником наше підприємство виконало. Договір із ним на 10 років? Так, його укладали, але ж там є юридичні нюанси... Тож будемо судитися й далі. До речі, у нас і зараз працюють два винахідники, від яких ось уже півроку не бачу ніякої віддачі».