Дресирування снів

Наприкінці минулого року несподівано вийшло друге видання збірки Сергія Жадана «Ефіопія» (Х.: Фоліо). Дивина в тому, що книжка з’явилася бюджетним коштом за програмою «Українська книга», раніше знаною як «Випуск соціально значущих видань». Наповнення бібліотек поезією (як і прозою також) не є пріоритетом цієї держпрограми. Тож одразу виникають запитання: чому з усієї сучасної поезії — саме Жадан? І чи він один здатний представляти у масових книгозбірнях усю нинішню українську літературу? Але хай би як там було, наявність творів С.Жадана у публічних бібліотеках — добре. А ще чиновники несамохіть визнали, що цей письменник таки належить до «соціально значущих».

Довший час критики говорили про Сергія Жадана як репрезентанта молодіжного мовно–дозвіллєвого середовища. І вперто не помічали, що його тексти відбивають не лише поверхневі реакції покоління, що усвідомило себе під час розпаду Радянського Союзу, а й тестують життєву філософію молоді, полишеної вітчизняною історією напризволяще. В цьому сенсі Жадана цілком можна вважати за такого собі літературного соціолога або історика повсякдення — набагато глибшого, ніж будь–хто з його колег–однолітків.

Лише торік проникливий критик Ярослав Поліщук завважив, що Сергій Жадан не просто малює картинки з натури, а «прагне узгодити кондицію сучасного інформаційного та ґлобалізованого суспільства зі світовідчуванням молодої української людини». Що радикальна криза суспільства мала руйнівний вплив на молодь, і «чи варто після цього дивуватися травматичній, хворій, деморалізованій свідомості людей, що населяють ці міста?». Помітив критик і те, що письменник став чи не з патологоанатомічною доскіпливістю розбиратися «у самій істоті людини, що схильна до моральної деградації й індиферентності». (Ярослав Поліщук. РЕ–візії пам’яті: літературна критика. — Луцьк: Твердиня, 2011).

Під цими оглядами «Ефіопія» — річ межова. У більшості віршів, як і раніше, бринить типове для поета відлуння залишків хлопчачого аж десь у підсвідомості. Тепер — вже на стадії відмирання комплексу інфантильності, що його законсервували двадцять років тому раптово–докорінно змінені координати буття (кодовий образ моряка без корабля). «Життя — процес взагалі підступний», — висновок теж не новий. Але нині проста констатація уже не задовольняє автора. У поетичній книжці з’являється прозовий додаток «коментарів» (за кількістю знаків, либонь, не менший за віршований блок). І вони не так адресовані читачеві, як виконують функцію психоаналітичного сеансу, аби розтлумачити собі самому сенс власних затуманених поетичних видінь. Звідки й куди прямує підліток у тобі, вже сорокарічному? Чому діаметрально розійшлися шляхи колишніх юних однодумців? Що перестало вабити у раніше культовому для цілого покоління понятті «революція»?

Очевидно, без прози тут не відповісти. Ще 2003 року в журналі «Книжковий клуб плюс» можна було прочитати, що «верлібровиливи набувають загрозливих розмірів, цілком природним видається перехід Жадана у прозописання». І хоч відтоді написано кілька повістей, чимало оповідань та есе й цілий роман, однозначного переходу не сталося — відбувається безперервний паралельний процес тестування логікою прози химерних образів, заримованих у вірші підсвідомістю. Між двома «Ефіопіями» таким самокоментарем став роман «Ворошиловград» (Х.: Фоліо, 2011).

«Ворошиловград» принципово різниться від усіх раніших Жаданових текстів. Якщо в оповіданнях–повістях автор мав повний контроль над персонажами й подіями, то тут, відтворюючи плин Часу і його сліди на психіці героїв, письменник (як і кожний романіст) стикається зі «спротивом матеріалу». «Потрапляючи в невідомі місця, проникаючи за лаштунки власного досвіду», персонажі перестають коритися волі власного творця. Було лишень висмикнути свого героя з автоматичної коловерті «комфортних» міських буднів, змусити його «ночувати в будівельному вагончику, обладнаному згідно з усіма вимогами фен–шуя» і дати «три місяці доброго сну, гарного апетиту й сентиментального настрою» — і він уже зовсім інша людина, ніж та, що її уявляв прозаїк, сідаючи за роман. Так само повстають проти авторського замислу решта персонажів, стаючи іншими (змінюється навіть колишній зек Коча, що «пару років марно намагався взятись за розум»).

«Ворошиловград» — не забавні історії, оповідувані Жаданом досі. Це, коли хочете, вуаєризм, спроба підглядання за мимовільними змінами психіки під тиском часу. Справді, що аж так сильно вплинуло на головного героя, що він змінює ціннісні орієнтири на протилежні? На початку роману персонаж їде у змушене відрядження з твердим наміром швидко «порішати питання» й повернутися за день–два. А наприкінці — «повертатись за великим рахунком не було куди — куди можна повернутись із нірвани, самі подумайте».

Час — феномен невидимий. Тим глибше деформує тебе, чим довше перебуваєш на певній території. «Ворошиловградський» герой потрапляє на «територію алкогольної залежності», де зустрічаються цигани, радянські мутанти так само циганського способу життя, «красиві погані жінки»; усе — посеред «тривожної й безлюдної місцевості, наскрізь видавленої тракторними протекторами; чорна суха земля, низькі небеса, розгорнуті, мов карти військових дій; гаражі, поставлені, як церкви, головою на схід». Тобто, упізнавані кінодекорації Еміра Кустуріци. На думку С.Жадана, східноукраїнські терени (поза мегаполісами) нічим від них не відрізняються. Той самий абсурд цивілізаційних задвірків.

Наприкінці роману, коли і автор, і персонажі дещо втомилися фіксувати непояснювані прояви абсурду, читаємо: «Життя — річ узагалі малозрозуміла. Ніколи не знаєш, що ховається під поверхнею. Так ніби все знаєш, все бачив, а як воно було насправді — навіть уявити не можеш». З фінальних сторінок «Ворошиловграду» прозирають краєвиди, перед якими думка безсильна: «Тут, за останніми парканами, варто від’їхати триста метрів від залізничного насипу, закінчуються всі твої уявлення про війну, і про Європу, і про ландшафт як такий, тому що далі починається безкрая порожнеча — без змісту, форми й підтексту, справжня наскрізна порожнеча, в якій навіть зачепитись немає за що». Це — територія кошмарного сну. Для Жадана сталкером у цій зоні є його поезія. Як–от нова збірка «Вогнепальні й ножові» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012).

Маємо, вважай, недоговорений «Ворошиловград», — лише ритмічною мовою «натяків і прозрінь». Тут, у прикінцевому розділі «Коментарі» (як і в «Ефіопії») є пояснення чергового переходу автора з прози у поезію: «Хаос і впорядкованість (як у романі) мають здатність зникати, поступаючись місцем порожнечі й тіням». Тіні в порожнечі — атрибути сну, природу якого С.Жадан форматує в есе для книжки «Сновиди. Сни українських письменників» (К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 2010): «Усі ці постаті, що проходили повз мене, увесь цей сміх і шепіт, до яких я дослухався, існували ніби окремо від мене, жодним чином зі мною не перетинаючись й ігноруючи всі мої спроби порозумітись». Але спроб назвати, омовити «невичерпність і невимовність» поет–прозаїк не полишає в жодному творі. Хоч сам процес — малоприємний: «Зіткнувшись з речами, яким не можеш дати пояснення, ти ніби потрапляєш до глухого кута, від чого відразу ж пробуджується паніка та невпевненість». Обидва пробуджені стани — домінантні у Жадановій творчості останнього десятиліття.

Більшість віршів у «Вогнепальних й ножових» мають сюжет, що загалом не притаманно ліриці. Проте це таки одкровення підсвідомості, а не усвідомлені конструкти (що часом дуже нагадує банально–загадкові «сюжети» Шевченка). Сюжети ж породжують різноманітних персонажів. Тут і далекі «нащадки» героїв Андрія Платонова, чия «безпосередня участь у житті» коливається між бажанням «позбутися всіх обов’язків» та постійним живленням від «колективної радості криміналу». Поруч — потомлені проповідники, що без сентиментів оглядають свою паству: «Які пророки? Вони не вірять навіть синоптикам». І що далі? «Куди їх вести такими стрункими лавами? / Їм так легко сьогодні мстити, палити й вішати, / оскільки відповідати завжди буде той, кого вони всі тут славили». Краєм ока читач помічає політиків, що «прослизають у наші життя, виносячи з них спокій і впевненість… Вони перекуповували нашу пам’ять, всю нашу нерухомість, скажімо, наше нерухоме небо». А онде — й фанатичні продукти такої маніпуляції: «Божевільні із палаючими газетами в руках». Словом, широкий ви­бір дійових осіб насиченого жахіття.

У згаданому есе про сновидіння С.Жадан називає їх «спокусливою можливістю заступити за межу дозволеного, зробити всього лише маленький крок углиб тієї сутіні, що була увесь час поруч». Відтворити сновидіння у поезії у Жадана виходить щораз краще. А от відділити сновидні причини від наслідків у прозі — цієї межі він поки що не насмілився переступити. Не насмілився облишити Кустуріцу й порівнятися з Кафкою. Здається, поки що. Бо формулює свою дорожну карту гранично чітко: «Сновидіння — це те, що ти завжди можеш собі пригадати, хоч і не завжди хочеш. Оскільки хто знає, що там — на самому споді».

ЛІДЕРИ ЛІТА: «КРАСНЕ ПИСЬМЕНСТВО»

Відбулася літня експертна сесія Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року’2012» – оцінено піврічний видавничий репертуар. Починаємо публікувати результати – Лідерів літа. Оскільки остаточні місця визначаться по оцінюванні усього річного асортименту в грудні, нині подаємо по сім найцікавіших книжок у кожній підномінації за абеткою.

Сучасна українська проза / есеїстика / драматургія

Любко ДЕРЕШ. Голова Якова. – Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 240 с.(п)

Володимир ДІБРОВА. Чайні замальовки. – К.: Пульсари, 196 с.(п)

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. Криничар. – Мукачеве: Карпатська вежа,332 с.(о)

Марина та Сергій ДЯЧЕНКИ. Самум. – Х.: Фоліо, 316 с.(п)

Андрій КУРКОВ. Львівська гастроль Джимі Хендрікса. – Х.: Фоліо, 448 с.(п)

Ірен РОЗДОБУДЬКО. Якби. – Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 256 с.(п)

Валерій ШЕВЧУК. Три листки за вікном. Сер. «Перлини сучасної літератури». – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 702 с.(п)

Жанрова література (детектив / пригоди / фантастика / любовний роман / історичний роман / молодіжна проза / автобіографії)

Михайло БРИНИХ. Хліб із хрящами. – К.: Ярославів Вал, 150 с.(п)

Григорій ГУСЕЙНОВ. Повернення в Портленд. – К.: Ярославів Вал, 368 с.(п)

Люко ДАШВАР. Биті є. Макс. Сер. «Зірки української прози». – Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 288 с.(п)

Владислав ІВЧЕНКО, Юрій КАМАЄВ. Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори. Сер. «Лавреати «Коронації слова». – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 352 с.(п)

Василь КОЖЕЛЯНКО. Діти застою. – Чернівці: Книги–ХХІ, 328 с.

Володимир ЛИС. Іван і Чорна Пантера. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 320 с.(п)

Андрій ЛЮБКА. Кілер. Сер. «Сучасна українська проза». – Л.: Піраміда, 116 с.(п)

Зарубіжна проза / есеїстика / драматургія

Рей БРЕДБЕРІ. Твори в 3 книгах. Сер. «Горизонти фантастики». – Тернопіль: Богдан, 328+208+296 с.(п)

Умберто ЕКО. Празький цвинтар. Сер. «Карта світу». – Х.: Фоліо

Анна-Лєна ЛАУРЕН. У горах всі рівні. Сер. «Приватна колекція». – Л.: Піраміда, 152 с.(п)

Жан Марі Гюстав ЛЕ КЛЕЗІО. Золотошукач. Сер. «Лауреати Нобелівської премії». – К.: Видавництво Жупанського, 270 с.(с)

Стівен КІНГ. 11/22/63. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 896 с.(с)

Вілбур СМІТ. Пірати. Без права на порятунок. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 512 с.(п)

Марґеріт ЮРСЕНАР. Твори. Сер. «Класика– К.: Пульсари, 455 с.(п)

Поезія / афористика

Станіслав БОНДАРЕНКО. Нічна розмова з Європою, або Таємниці наших літер. – К.: Ярославів Вал, 80 с.(п)

Сергій ЖАДАН. Вогнепальні й ножові. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 160 с.(п)

Сергій ЖАДАН. Ефіопія. Сер. «Сафарі». – Х.: Фоліо, 122 с.(п)

Ігор КАЛИНЕЦЬ. Відчинення вертепу. Сер. «Приватна колекція». – Л.: Піраміда, 160 с.(п)

Костянтин МОСКАЛЕЦЬ. Мисливці на снігу. Сер. «Приватна колекція». – Л.: Піраміда, 238 с.(п)

Леонід ТАЛАЛАЙ. Безпритульна течія. Сер. «Українська поезія третього тисячоліття». – Чернівці: Букрек, 312 с.(п)

Шоколадні вірші про кохання. – Л.: Видавництво Старого Лева, 58 с.(п)