Кіно померло?... Нехай живе кіно!

Кінофестиваль в Одесі цього року відбувається втретє, але він уже устиг обзавестися кількома традиціями. Серед них — і пафосна церемонія відкриття з червоною доріжкою перед Оперним театром, на якій часто можна споглядати політиків та селебретіз у вишуканих і не дуже туалетах, а не тих, хто працює в кадрі і особливо за кадром, хто рухає кінопроцес уперед. Цього року — та ж сама історія... Добре, що відкриття — це явище одномоментне і на учасників та гостей фестивалю чекає справді цікава і насичена робота під час сеансів, майстер–класів, творчих зустрічей. На безумовні оплески заслуговує ідея організаторів зібрати на фестивалі молодих кінокритиків — лекції для початківців проводять «динозаври» професії на чолі з головою журі Андрієм Плаховим. А от традиційні покази просто неба поки що справляють двояке враження: величезна кількість бажаючих долучитися до кіномистецтва найвищого ґатунку не лише тішить, а й викликає бажання попросити організаторів придумати дещо інший алгоритм таких сеансів, щоб було і комфортніше, і безпечніше..

Такі жінки, що просто «ах!»

Заспівувачками цьогорічного фестивалю в Одесі стали дві прекрасні леді, прізвища яких золотими літерами увіковічнені в історії світового кіно. Привілегійованого місця під кінематографічним сонцем актриса Клаудіа Кардинале удостоєна завдяки своїм фільмам. Джеральдін Чаплін, як вважає, мабуть, більшість кіноманів, такий статус значною мірою забезпечив батько. Але ця думка — доволі поверхова. Оскільки жінка сама багато знімалася (на її рахунку — 130 фільмів), а нині вона пропагує творчість батька, контролює перевидання картин Чапліна у цифровому форматі.

Сімдесятичотирирічна Клаудіа Кардинале і сьогодні виглядає так, що питання, чому саме її Фелліні та Вісконті визнали своєю музою, не може виникнути в принципі. Енергійна, підтягнута, елегантна, пристрасна леді з палаючим поглядом і геніальним почуттям гумору... Жінка, яка живе сьогодні і не переймається ностальгією за минулим. Встояти перед її харизмою неможливо. «Фелліні і Вісконті — це дві протилежності, — зізналася Клаудіа. — Вісконті любив чіткість у всьому, він завжди дотримувався сценарію. А на майданчику у Феллінні актори майже завжди імпровізували. Я і зараз багато знімаюся, у тому числі й у режисерів–початківців. А нещодавно знімалася у Мануеля де Олівейро, режисера, якому вже 104 роки». Браво, Клаудіа! Разом з оваціями українських шанувальників кінодіва отримала і спеціальний презент від спонсорів — ексклюзивний коньяк «Шустов». Подякувавши за подарунок, вона миттєво продемонструвала свій хист до імпровізації: «Можна, я не буду пити його просто тут, на прес–конференції, а спробую вже ввечерi?»

Програма перебування на фестивалі Джеральдін Чаплін не обмежилася червоною доріжкою та обов’язковою прес–конференцією. Донька великого коміка провела майстер–клас для студентів літньої кіношколи, на якому зізналася, що завжди воліла краще бути «глиною» у руках режисера, ніж сперечатися з ним. Та презентувала картини «Вогні великого міста» і «Чаплін», які на фестивалі демонструвалися просто неба — на Потьомкінських сходах та Ланжеронівському спуску. Такий шляхетний порив організаторів наштовхнувся на прогнозовані незручності, оскільки бажаючих переглянути ці фільми виявилося наскільки багато, що на сходах, яких, як відомо, близько двохсот, всім доводилося тулитися, мов оселедцям у бочці. Багато хто, зокрема, і Борис Бурда, обурені таким «комфортом», розверталися і йшли геть, так і не дочекавшись початку сеансу. Бо кому ж хочеться замість «Вогнів великого міста» дивитися на потилицю того, хто стоїть попереду? А навздогін їм линула справді цікава розповідь Джеральдін про те, як її батько познайомився під час гри в теніс з Сергієм Ейзенштейном і з яким настроєм він знімав «Вогні великого міста», розуміючи, що смерть німого кіно невідворотна.

Сюжети–попередження

На відміну від церемонії відкриття ОМКФ, перші ж фільми фесту дали зрозуміти: у конкурсній та й позаконкурсній програмах на пафос, «сироп» і обов’язковий хепі–енд глядачам чекати не варто. Правда життя у найвідвертіших проявах — ось вам, щоб не нудьгували. Герой фільму «Реальність» (гран–прі цьогорічного фестивалю у Канні) Лучано — людина, що загубилася між справжнім і вигаданим. Хоча звинувачувати його якось наче й не доводиться. Ну наміряв він собі, що виграє у шоу «Великий брат», ну подумки вже оселився «за склом» і почав міркувати, як разом з родиною розкошуватиме на фантастичні призові — так що ж у цьому поганого? Він же для коханої дружини і дітей старається, бо лоток із рибою і невеличкі комерційні афери з продажем кухонних комбайнів особливого прибутку не приносять. Але поступово Лучано втрачає не лише те, що мав, а й свій душевний спокій... Фінал стрічки Маттео Гароне — герой таки пробирається у павільйон, де знімають шоу, влягається на канапе і заходиться таким сміхом, після якого сумнівів у тому, що зі своїм «дахом» Лучано попрощався надовго, майже не залишилося. Як зауважив, представляючи картину, співавтор сценарію Мауріціо Брауччі, 90–ті роки принесли Італії великі можливості, а потім — велике розчарування. «Ця картина — неореалізм навпаки, — вважає він. — Італія — не та країна, що дозволяє тобі думати легко і весело. «Реальність» — це відчай через те, що ми не вчимося на власному досвіді. Після 20–річного правління Сильвіо Берлусконі народ плаче. Але немає жодної гарантії, що на найближчих виборах він знову не проголосує за Берлусконі».

«Зламані», «Піщана людина», «Ляльковий дім» — герої цих стрічок, які вже були показані у міжнародній програмі, також не належать до тих, чиє життя по–справжньому вдалося. Але режисери залишають їм надію. Ось тільки для того, аби вона здійснилася, кожен із них мусить не лише розібратися в собі, а й знайти свою стежину в житті, яке зовсім не схильне підказувати й допомагати, швидше, — навпаки...

Містер суперечність

Британський режисер Пітер Грінуей, відомий своїми заявами про смерть кінематографа, не відступив від свого переконання і в Одесі. «Кінематограф прожив довге і щасливе життя, а тому може помирати, — вкотре озвучив він свою теорію тепер уже перед українськими журналістами. — Але не варто лити за ним сльози, бо те, що прийде йому на зміну, буде значно цікавіше. Я переконаний, що всі ви навіть не бачили справжнього кіно, а бачили лише відеоілюстрацію тексту. Та й те кіно, яке робили наші діди, відрізняється від сучасного: змінилися технології, плівка поступилася місцем цифрі... Кіно — це взагалі дуже пасивне мистецтво. Сидіти в темному приміщенні і дві години дивися в одну точку, на екран — це проти людської фізіології. Навіть уві сні за цей час людина кілька разів змінює положення. До того ж, понад дві третини навколишнього світу під час перегляду картини у вас за спиною...» Аби зрозуміти це, переконаний пан Грінуей, треба просто навчитися сприймати світ не через текст, а через картинку. Це величезна помилка, вважає режисер, коли дитині говорять: так, відкладай свої фломастери і фарби та починай замість каляків–маляків нарешті займатися справою — читай книги, вчи мови. Пітер зізнався, що під час своїх виступів, лекцій, майстер–класів він просить підняти руки тих, хто має художню освіту — таких серед аудиторії знаходиться не більше десяти відсотків.

При цьому від власних кінематографічних планів Грінуей не відмовляється. Так, зараз він шукає, і в Одесі також, актора на роль Сергія Ейзенштейна. Маестро Пітера зацікавив мексиканський період життя його великого попередника. «Саме там режисер, який працював і у вашому місті також, зіштовхнувся з питаннями сексу і смерті, — пояснив свій вибір режисер. — Питаннями, які визначають наше життя. Ми знайшли вже майже сто відсотків фінансування і восени починаємо знімати. Зйомки пройдуть поблизу Мехіко, у фільмі плануємо використати й архівні кадри, наступного року картина вже має бути завершена. І наступного ж літа розпочинаємо новий проект — фільм за Томасом Манном». У планах Пітера також — постановка театральної вистави «Діти урану» у Санкт–Петербурзі.

Під час прес–конференції корифея світового кінематографа журналісти раз по раз ловили себе на думці, а чи не надумав їх Грінуей, висловлюючись сучасним сленгом, банально «потролити».... «Ваш фестиваль — старомодний», «Журналістика — це найнижча форма життя», «Майстри тексту, за Умберто Еко, повинні поступитися місцем повелителям зображення» ... Тобто, підозри виникли не на порожньому місці. Але жодну із своїх гучних заяв Грінуей не забрав і навіть згладжувати їх особливо не намагався. «Я починав як кінодокументаліст, — розповів він. — Але дуже швидко зрозумів, що навіть у вигаданому часом більше правди, ніж у документальному. Часто, щоб сказати правду, я вдаюся до брехні».

ДАЛІ БУДЕ...

Сьогодні в Одесі — український день. Свій новий фільм «Звичайна справа» презентує Валентин Васянович, на спеціальній секції фестивалю будуть представлені українські стрічки, які зараз у роботі, Ахтем Сейтаблаєв та Олексій Горбунов покажуть «Чемпіонів із підворіття» і отримають за них спеціальний приз від ЮНІСЕФ, на прес–конференції «Загублений світ» буде дано старт ретроспективі українських фільмів, вироблених у 1991–1992 роках, Олександр Шапіро розкаже про нову роботу «Апартаменти» з Віталієм Лінецьким у головній ролі, а режисер і член журі фестивалю Міхаль Боганім запрошує на Ланжеронівський спуск переглянути свою картину «Одеса...Одеса...»