Публікація в «Україні молодій» від 12 січня ц. р. під заголовком «Зошит із болючими оцінками», в якій розповідалося про нелегке життя нас, післявоєнних «безпризорників», у розташованому в селі Розбишівка на Полтавщині дитбудинку, не залишилася непоміченою. Звернули на неї увагу і в Розбишівській спеціалізованій середньо–освітній школі (так тепер називається цей заклад). Тож на недавню зустріч вихованців 1938—1966 років запросили й мене. І хоч вік та стан здоров’я вже не сприяють неблизьким мандрівкам, вирішив поїхати. Постійний дощ і спогади про минулий приїзд (на рубежі 80–х застав там убогість і руїну) створювали відповідний настрій. Та коли зайшов на подвір’я своєї другої домівки, в якій прожив 10 років, на душі посвітлішало. Бо ж спочатку побачив ошатні будівлі, заквітчані газони, а потім — затишок житлового корпусу, їдальні, актової зали. Відчувалося, що зроблено все те не для «показухи», а для нормального життя та навчання обділених долею дітей.
Дбають про це Катерина Іванівна Литовченко та її дружня команда — 67 працівників школи. Їхня відданість справі заслуговує високої оцінки. Особливо хотілося б подякувати педагогу–ветерану, нашій шановній Паші Кирилівні, котра працювала тут вихователькою, вчителькою, завучем, віддаючи нам часточку свого серця. Попри поважний вік, вона пам’ятала імена багатьох своїх вихованців. А їх з усіх усюд з’їхалося близько сотні. При цьому жодного з нас не обділили увагою, дали можливість відпочити й поспілкуватися, нагодували та розважили чудовим концертом. Жаль тільки, що не зустрів своїх товаришів–ровесників, бо приїхали переважно молодші вихованці. Та все ж сподіваюся побачити й тих, iз ким безпосередньо доводилося ділити наші дитячі радощі й печалі. А за цю незабутню мандрівку в дитинство щиро дякую всім працівникам школи й бажаю, щоб сьогоднішні вихованці не давали їм приводів для смутку.
Олександр САКАЛО,
вихованець дитбудинку 1946—1956 років
Полтавська область