5—12 липня 1918 року в Большому театрі в Москві (!) відбувся перший (установчий) з’їзд КП(б)України. Перед тим створення КП(б)У як незалежної партії було проголошено на Таганрозькій нараді більшовицьких організацій України (19—20 квітня 1918 р.). На Московському ж з’їзді цю позірну незалежність було замінено на автономію у складі РКП(б). Така собі КП(б)У Московського патріархату. Воно й не дивно, адже серед учасників з’їзду було чимало таких, які взагалі не мали жодного відношення до України. З’їзд ухвалив резолюцію про відносини України з Росією, в якій, зокрема, стверджувалося, що Україна економічно нерозривно зв’язана з Росією (знайома пісня, еге ж?), а відокремлення від неї має характер тимчасової окупації. Привезені в обозі Червоної Армії в Україну керівники КП(б)У заходилися втілювати це рішення в життя. Червоні окупанти, як відомо, перемогли білих. Подолали вони й український спротив. Але не на віки–вічні, бо характер тимчасової окупації все ж мало не відокремлення від Росії, а поневолення України спочатку царською, а згодом комуністичною Росією.
8 липня 2006 року Держдума Росії ухвалила закон, який проголошував кримінальним злочином екстремізм і надавав президентові повноваження потай наказувати ФСБ ліквідовувати «екстремістів» як усередині країни, так і за її межами. Згідно з цим законом, екстремісти — це люди, «які спричиняють масові заворушення, вдаються до хуліганства або актів вандалізму». Екстремізмом вважається і «наклеп на офіційних осіб РФ», і «перешкоджання законній діяльності державних організацій», і «приниження національних гордощів». Тобто «призначити» екстремістом відтоді можна було практично будь–яку особу чи громадську організацію.
10 липня 1774 року укладенням Кучук–Кайнарджівського договору закінчилася російсько–турецька війна. Росія запанувала у Причорномор’ї, а це відкривало шлях на Крим. Невдалі походи на півострів Росія здійснила ще в 1687 та 1689 рр. за царівни Софії та її фаворита князя Василя Голіцина. Згодом Петро І намірився збити союз європейських держав проти Туреччини, але зрештою вирішив «рубати вікно в Європу» (ходити через двері російські царі не звикли) на півночі. Відтак нова спроба загарбати Крим була зроблена лише 1736 р., але знову виявилася невдалою. В липні 1737 р. російським військам вдалося зайняти фортеці Очаків та Кінбурн, але вже наступного року їх довелося залишити через епідемію чуми.
У 1771 р. почалася нова експансія Росії в Криму. Військо князя Василя Долгорукого захопило основні стратегічні об’єкти півострова. І хоча за Кучук–Кайнарджівським договором Туреччина визнала незалежність Криму, Росії цього було замало. Восени 1776 р. російські війська знов увійшли до Криму, в 1779 р. було підписано новий мир, але місцеве населення виступило проти російського ставленика Шагін Гірея, і він мусив тікати з півострова. Тож 1782 р. туди знову було введено війська, а 8 квітня 1783 р. Катерина ІІ одноосібно, не питаючи нічиєї згоди, видала маніфест про прийняття півострова Кримського, острова Тамань та всієї Кубанської сторони під російську державу.
Ось такі «історичні права» Росії на Крим.
«12 липня 1556 року російські війська, очолювані Іваном Грозним, підкорили Астраханське ханство. Росія одержала вихід до Каспійського моря», — сповіщає збірник «Московія» з «Бібліотеки В.С.Черномирдіна». Дарма, що Росії тоді ще не було. Зрештою, байдуже: Московія, Росія, СССР — один чорт. Але стиль який: «підкорили», «одержала вихід». Отже мусили підкорити, бо виходу не було. А от стиль підручника «Історія Росії» дещо інший: «Майже без опору в 1556 р. під владу Івана ІV перейшло Астраханське ханство. Тепер весь волзький річковий шлях опинився в межах Росії. Розширилися можливості для всебічних відносин із народами Кавказу та Середньої Азії». Тут уже не «підкорили», а «перейшло», до того ж «майже без опору». А далі ще цікавіше, адже згодом Астрахань зробилася «ісконно російським містом (як і Волга «матушкою») та плацдармом для «розширення всебічних відносин із народами Кавказу та Середньої Азії» під орудою Єрмолова, Воронцова, Муравйова, Боратинського, Бековича–Черкаського, Власова та інших загарбників, завдяки яким «приростала» Росія.
Далі буде.
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>
Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>
На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>
Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
