Чи можливо в наші дні в Україні зняти фільм за невеликі гроші? Аби дізнатися це, ми відвідали знімальний майданчик фільму «Дорога на Захід», зйомки якого завершуються в Києві, й зустрілися з режисером стрічки Дмитром Захаревичем. Прокинулись о п’ятій ранку, оскільки на місці збору треба бути о сьомій. Так рано зустрічаємось, аби захопити максимум світлового дня. Адже будь–які зйомки в сутінках чи вночі вимагають додаткових джерел освітлення, чого не можуть собі дозволити малобюджетні стрічки. Коли всі зібралися, режисер картини Дмитро Захаревич представив команду проекту. Це молоді актори з університету ім. Карпенка Карого — Микола Бабин, Микола Стефаник, Денис Пасічний; з театру «Чорний квадрат» — Нінель Приходько і справжній ветеран кіно з Театру юного глядача — Леонід Леонідович Марченко, який, до речі, знімався ще в Леоніда Бикова, в його фільмах «Ати–бати йшли солдати» і «В бій ідуть одні старики».
«Це історія банди невдах, які думають провернути один злочин і після цього зажити щасливо, — розповідає про картину режисер. — Але на заваді їхнім планам стає те хороше і світле, що є в кожного в душі. Як виявляється, не всі готові зламати «хороше в собі» заради тимчасового збагачення. Події стрічки відбуваються на західному кордоні України в середині 90–х років — це не стандартний бойовик чи гангстерська драма. За жанром фільм є сатирою, стьобом над темами стандартних фільмів про період буремних 90–х. Проте в ньому знайшлось місце і для любовної лінії. Переконаний, що тема «буремних 90–х» повністю вичерпала себе і тепер настала черга сатири. Те, що раніше сприймалося серйозно, а пізніше почало викликати роздратування і сум, нині породжує лише іронію і сміх».
Ось ми вже й на знімальному майданчику. Але це умовно, оскільки стоїмо посеред поля під Києвом. Ніхто не огороджує територію, охоронці не пильнують за тим, аби сторонні люди не потрапили до кадру. Можна сказати, що зйомки більше нагадують документальне кіно, ніж ігрове.
«Особисто мені не дуже подобаються стрічки у форматі 3D, — зізнається Дмитро. — На мою думку, це технологія для розваг дітей на атракціонах. На сьогодні кіно вже виросло з суто розваги і часом воно людям заміняє книгу. Саме із кіно люди дізнаються історію, переглядають екранізацію класики тощо... Так звана технологія 3D відволікає не тільки глядачів, які оцінюють у підсумку фільм не за змістом, а за тим, скільки у стрічці ефектів, а й режисерів, виробників фільмів загалом — вони не розвивають мову кіно, не знаходять нові кінообрази, а просто штампують давно пережоване, але тепер у тривимірному форматі».
На майданчику постійно лунають жарти. Актори розігрують один одного, а Леонід Марченко взагалі так «підколов» режисера, що той пам’ятає й досі. «Мені треба було відлучитися на годину, аби перекинути інформацію на комп’ютер, — розповідає Захаревич. — Це був якраз перший день, коли пан Марченко був на зйомках. Коли я повернувся, то побачив, як Леонід Леонідович хитається, немов п’яний. Потім він підійшов і повалився просто мені в руки. В голові пронеслося знамените «Всьо пропало», але пан Марченко одразу підвівся, посміявся і сказав, що любить так розігрувати друзів. Узагалі, він — просто бездонне джерело всіляких акторських байок та анекдотів. Дуже вдячний Леоніду Леонідовичу за те, що він погодився зніматись у стрічці».
За розмовами та нескінченними дублями знімальний день добігає кінця. Чи побачать фільм українські глядачі? Чи не повториться ситуація, як з іншими стрічками, коли кіно готове, але його ніде не побачиш (як приклад, «Відторгнення» Володимира Лерта)?«Хочу, щоб фільм обов’язково вийшов у кінотеатральний прокат України, а потім і на телебачення, — будує плани на майбутнє режисер. — Дуже важливо, щоб він пройшов повний цикл. Таким чином кіно і режисура розвиваються — через спілкування з глядачем. Глядачі дивляться стрічку і потім обговорюють її, а кінооглядачі пишуть статті. Ти їх читаєш, аналізуєш. Дуже важливо самому побачити фільм із глядачами в залі. Щоб побачити, чи працює все, що ти заклав: чи сміються люди там, де ти задумав, чи сумують там, де це закладено... Це взаєморозвиток. Тож без прокату не буде ніякого розвитку».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
