Валентин Щербачов: Легіонери заважають розвиватися і спортсменам, і журналістам

06.07.2012
Валентин Щербачов: Легіонери заважають розвиватися і спортсменам, і журналістам

Валентин Щербачов: «Після Євро ні на кого не повісили табличку: «Ти — найкращий коментатор на віки». (Фото Юрія САПОЖНІКОВА. )

На хвилі Євро­2012 тема спорту цікава навіть тим, кого вона ніколи не зачіпала. Оскільки футбол й інші види спорту приходять до нас у більшості випадків через екрани телевізорів, це гарний привід поговорити про те, наскільки професійними є спеціалізовані трансляції й проекти на вітчизняному ТБ. Своїми думками з приводу ділиться Валентин Щербачов, заслужений журналіст України і майстер спорту.

 

Не вистачає всеохоплюючого спортивного каналу

— Пане Валентине, ваша мрія — створити спортивний телеканал. Що вас не влаштовує в ефірі існуючих спеціалізованих мовників?

— Спортивного каналу, який би показував усі види спорту, олімпійські, неолімпійські, немає. Спеціалізовані комерційні канали у нас «Футбол» і «Хокей». Слушно було б, якби в Україні всеохоплюючий спортивний канал був, як у Росії, державним і пропагував у першу чергу політику здорової нації. У глядачів наростає роздратування, вони емоційно не можуть відпочити перед телевізором, коли на екрані ток­шоу Савіка Шустера чи Євгенія Кисельова — «бранців» з інших країн, які приїхали сюди заробляти гроші. (Як у футболі легіонери заважають розвиватися вітчизняним спортсменам, так і на телебаченні). Якби були спортивні програми, люди могли б увечері «розвантажитися» перед телеекраном. Уже 18 років, як я розробив концепцію такого державного спортивного каналу. Я подавав пропозиції чотирьом президентам, писав у Верховну Раду. Але пропозиції постійно натикалися на одне: «Немає грошей».

— Чи пробували ви пропонувати свою концепцію, повністю чи частково, комерційним структурам?

— Пробував, але у комерційних мовників свої правила гри. На деяких каналах, на яких дуже багато реклами, після аудиту виявляється, що немає прибутків. Люди сторонні, навіть iз найкращими оригінальними сценаріями й ідеями, як правило, на наші комерційні канали не потрапляють. На екранах безліч форматних проектів, легіонери у нас можуть робити програми про все: політику, спорт, вибачте, гінекологію, материнство­дитинство. Свої ж журналісти часто лишаються без роботи.

«Для чого говорити в ефірі по півтори години з людьми, які нічого не тямлять у футболі?!»

— Не жалкуєте, що не коментували матчів Євро­2012 на центральних каналах?

— Я коментував матчі на Українському радіо, вів репортажі у прямому ефірі для російських інтернет­ресурсів, робив коментарі для представництв Бі­Бі­Сі, «Інтерньюз». На таких каналах, як Перший Національний, переконався, люди з власними думками не потрібні. Потрібно емоційно розписувати минуле футболістів, контракти, кошти, які витрачають футбольні клуби на придбання гравців, а критично ставитись до того, що зараз робиться у нашому футболі, не слід.

Свято футболу у нас відбулося, і це дуже добре. Я радий, що у нас усе пройшло спокійніше, ніж навіть у Польщі. Але в Україні ніхто не думав, а що буде потім? Організатори не орієнтувалися на масовий футбол. Не думали, куди зможуть піти на тренування розігріті інтересом до великого європейського футболу глядачі? Іти, здебільшого, нікуди. Київ, Донецьк, Харків — це невелика частина України. І на великі стадіони зайти і просто побігати не можна. У маленьких містах, містечках і селах взагалі немає інфраструктури для занять спортом.

У нас був Народний комітет Євро­2012, ініціативні люди з Києва, Львова, Харкова подавали свої проекти — не за гроші, хотіли їх просто подарувати державі. Ми змогли пробити лише два з близько сотні. Створення ігрової футбольної дитячо­сімейної зони під Києвом у Підгірцях підтримали німці. Нашу ініціативу зі створення спортивних зон активного відпочинку для дітей помітили китайці, чехи, болгари, поляки. У нас же у Києві була фан­зона, де випили рекордну кількість пива, для малолітніх там не було чим зайнятися.

— Як ви оцінюєте телепоказ в Україні матчів Євро­2012?

— Показували Євро творчі бригади з Бельгії. Вони використовували для цього свою привозну техніку. Тому «картинка» була ідеальна. Мені як професіоналу достатньо цього. Те, що вітчизняні канали показували після матчів, я вважаю нераціональним використанням ефірного часу. Не розумію, для чого говорити по півтори години з людьми, які нічого не тямлять у футболі. Давно відомий формат: зірка футболу і коментатор, для яких 10 хвилин достатньо, щоб сказати професійно про гру.

— Ваш колега Сергій Полховський сказав, що футбольні проекти були для аудиторії 15—30 років. Погоджуєтеся з ним?

— Багато моїх знайомих, яким за 30, спочатку дивилися ці проекти: і «Великий футбол», й інші. Але після кількох ефірів обирали лише трансляцію матчів, бо всі навколофутбольні програми — це нуль інформаційний, особливо для тих, хто хоч трохи розуміється на спорті. Витрачати свій час на пустопорожні балачки, навіть прикрашені «не з цієї опери» доньками відомих футболістів, не варто — люди старшого покоління це прекрасно розуміють. Час треба берегти і ставитись до нього раціонально.

— На вашу думку, чи варто було залучати до коментування на українському ТБ росіян Василя Уткіна та Юрія Розанова?

— Й Уткін, і Розанов — оригінальні досвідчені коментатори, в яких є чого повчитися.

— Чия робота українських коментаторів вам найбільше імпонувала?

— Один із найкращих коментаторів, це думка багатьох, — Віктор Вацко. Але він дещо перебирає в емоціях.

— Інколи під час трансляцій матчів здавалося, що дехто з коментаторів емоціями прикриває свої поверхові знання про футбол, його історію.

— Нашим хлопцям, вважаю, часто не вистачає впевненості у собі, вони не можуть миттєво оцінити ситуацію на полі. Не спрацьовує інтуїція: коментатор не відчуває, що глядачеві потрібно саме у цю хвилину. Наприклад, фінал Євро­2012. Це класика футболу, бери його, «читай» — і все. Під час атаки іспанців глядачеві нецікаво, хто за кого скільки заплатив і які там колізії були рік тому. Наші коментатори майже не вміють миттєво реагувати на зміни: футболіст уже забив гол, а з телевізора все ще розповідають про щось інше. Статистика, історія має бути дозованою. Коли йде розвиток атаки — все інше вторинне.

У тих спортивних коментаторів, хто розуміє, що треба вчитися, хто не хапонув «зірочку», є ще потенціал. Особисто я вважаю, що схвальні відгуки для коментатора — це погано, краще — критика. Вона змушує змінюватися на краще. Після Євро ні на кого не повісили табличку: «Ти — найкращий коментатор на віки».

Про Олега Блохіна, якому писали тексти українською, Олену Говорову та Наталку Добринську

— Чи щось втрачає телеглядач, позбавлений можливості слухати спортивні коментарі з жіночих вуст? Раніше про спортивні події розповідали Лідія Таран, Марічка Падалко.

— «Жіноча лінія» повинна бути. З досвіду знаю: жінки відповідальніше ставляться до роботи. Але тележурналіст чи коментатор — це не просто модель чи поп­діва, що читає текст. Я взагалі проти суфлерів, бо це смерть для будь­якого журналіста. Якщо скляні очі бігають по суфлеру — це не може бути профі. Нехай людина в кадрі краще інколи помиляється — це свідчення того, що вона думає.

Вважаю, що достойне фахове слово в ефірі можуть казати і кажуть відомі спортсменки. Нещодавно я робив програму з Наталкою Добринською — видатною нашою багатоборкою­легкоатлеткою, чемпіонкою світу й олімпійською чемпіонкою, їй ще виступати на Іграх у Лондоні. Хто може кваліфікованіше, ніж вона чи призерка Олімпійських ігор Олена Говорова, коментувати легку атлетику?! Лєна, до речі, вже самостійно робить телепроекти. Єдине — вона російськомовна, їй треба вчити українську.

— Як вам, корінному киянину, вдалося стати україномовним?

— Навчаючись у технікумі, я писав українською мовою літературні твори про природу, дерева. Коли служив на території південного Казахстану з москвичами, удмуртами, крім російської мови і матюків, у спортроті нічого не чув. Напевно, й через це не добрав балів, вступаючи потім на факультет журналістики Київського університету. Пішов на підготовчі курси, повернувся до літератури, мови. Писав в університетську газету — Михайло Сергійович Канюка вимагав бездоганного знання української мови.

Мовне питання зараз — це тільки політика, карта в грі. Я починав працювати на телебаченні за часів Петра Юхимовича Шелеста. Тоді був жорсткий диктат: жодного слова в ефірі не можна було сказати російською мовою. Молодому російськомовному футболістові Олегові Блохіну я писав текст українською для телепрограми. Він читав, це було помітно. Але ніхто не смів порушувати республіканську мовну дисципліну. А про які утиски російської мови можна говорити зараз — увімкніть українські канали.

— Чи можна навчити бути спортивним телекоментатором? Наскільки важливий для такої спеціалізації досвід?

— Я й досі вчуся. Щоб стати спортивним коментатором, треба мати бажання і спортивний характер. Вважаю: коментатор повинен багато писати — це вчить логічно вибудовувати текст і чітко формулювати думки. І читати — крім усього іншого, це збагачує словниковий запас, закладає підґрунтя для образного мислення. Зараз, коли послухаєш коментаторів, складається враження, що вони забули, що існують книжки.

Наша школа юних коментаторів, яку планували створювати при Федерації футболу України, а діє вона тут, на Хрещатику, 26, завдяки ентузіазму кількох журналістів, — єдина, де розказують і вчать, як правильно озвучувати спортивні змагання. Спортивної спеціалізації не має жоден вищий навчальний заклад, що готує журналістів.

 

РЕКОРДИ

— Ваш проект — Книга унікальних рекордів України. Що найбільше вражає?

— Ще за Радянського Союзу, в 1988—1989 роках, дирекція Книги рекордів Гіннесса передала право збирати надзвичайні рекорди на території СРСР у «Советский спорт». Відповідальним за Україну став я. З того часу зареєстровано вже близько тисячі надзвичайних досягнень. Найбільше вражає те, що можуть зробити люди: 30­річний електрозварювальник iз Надвірної Богдан Гальцак із заплющеними очима може жонглювати 32­кілограмовою гирею; інвалід ІІ групи Леонід Різниченко з Ялти за 34 дні вже пройшов 1600 км Україною, щоб обійти всю країну.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Валентин Щербачов, 66 років

Народився у Києві.

Закінчив столичний технікум радіоелектроніки (1964); журфак Київського університету імені Тараса Шевченка (1969—1975).

1970—1974 рр. — працює на Українському радіо, спочатку позаштатним кореспондентом, а потім редактором спортивних передач молодіжної редакції.

З 1974 р. — спортивний коментатор на УТ­1, завідувач відділом.

1997—2001 рр. — коментатор на ТРК «Ера».

2001—2009 рр. — гендиректор ТРК «Спорт­Україна».

Нині працює у Київській регіональній телерадіокомпанії.

Заслужений журналіст України (1993 р), автор п’яти книжок.

  • Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

    Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>

  • Розкадровані мандри

    Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>

  • Сміятися з леді-боса

    Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>

  • «За мною там Непал, Гімалаї сумують»

    Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>

  • У новинах немає змоги «погратися»

    Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>

  • Провокатори з мікрофонами

    У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>