Чи обiйдемось без росiйської

Для початку — про норми міжнародного права. Право на свою мову не належить до основних прав людини, про це не згадується у Загальній декларації прав людини (ООН, 1948), у Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950). Це право — право національних груп. У Копенгагенських критеріях (критерії вступу до ЄС, 1993) проголошено: «Члени національних меншин повинні мати... право на свою рідну мову (настільки, наскільки це не суперечить правам інших людей, а також демократичним процедурам і загальній законності)». У Декларації про права осіб, що належать до нацменшин, релігійних і мовних меншин (ООН, 1992), сказано: «Держави вживають відповідних заходів для того, аби там, де це можна здійснити, особи, що належать до нацменшин, мали необхідні можливості для вивчення своєї рідної мови або навчання рідною мовою».

Європейська хартія регіональних і міноритарних мов (1992) — документ нечіткий, недопрацьований, її не ратифікували Франція, Росія, ще низка країн.

Подвійні стандарти Росії

Путін рекомендував російській громаді у Німеччині: «Я вважаю правильним, якщо люди приїздять до країни, вибирають її як свою другу батьківщину, то вони повинні поважати мову та культуру країни, в якій живуть»; він засудив небажання адаптуватися. А «соотєчєствєннікам» в Україні надходять зовсім інші вказівки — боротися за особливий статус російської мови на шкоду українській (дер­жавній). Бачимо, що для німців не тільки газ у 1,5 раза дешевший. Як добре не вважатися «братскім народом»! Путін дає ще приклад подвійних стандартів: «Російська мова є державотворчим фактором Росії». «Стрижень, що скріплює тканину цієї унікальної цивілізації [різних етносів і конфесій], — російський народ, російська культура». А для України державотворча роль української мови заперечується. Російський народ, російська культура повинні об’єднувати Російську державу, а інші держави роз’єднувати, щоб утвердити «русскій мір». А от ще подвійний стандарт: Росія лицемірно висуває інсинуації про «угнєтєніє соотєчєствєнніков», а в Росії немає жодної української школи, заборонено всі українські громадські організації.

Враховувати реальні можливості

Недарма у Декларації ООН про права нацменшин є застереження до вживання їхніх мов: «де це можна здійснити». Офіційна багатомовність потягне за собою кількаразове збільшення документообігу, «поліглотизацію» чиновників, величезні фінансові витрати.

Як аргумент на користь надання російській мові офіційного статусу висувають турботу про здоров’я «бабушек», які не можуть прочитати назви ліків українською мовою. Але в Україні живуть люди понад ста національностей; словаць­кі чи гагаузькі бабусі анітрохи не гірші за російських. А тепер уявіть собі упаковку ліків з написами двадцятьма мовами. Вихід простий: члени російської громади повинні так виховувати своїх дітей, щоб вони не забували «предків» не тільки у мовному, а й у родинно–соціальному аспектах. Діти, онуки повинні піклуватися про своїх бабусь та знати державну мову.

А спробуймо уявити роботу обласних чиновників Одещини, які мусять не тільки спілкуватися, а й перекладати документи з болгарської, гагаузької, румунської (молдавської) мов. А назви вулиць, а печатки трьома мовами? Це, якщо чесно виконувати Хартію, а не заміняти мову всіх нацменшин на російську.

Яка іноземна мова нам потрібніша?

Дехто з тих, хто зневажає українську мову, лякає Україну деградацією без російської мови у науці, культурі. А чому не деградує Франція без російської? Якось обходилися без неї Ньютон, Гете, Ейнштейн, Сервантес. Проаналізуємо здобутки світової науки. Серед учених, нагороджених Нобелівською премією, громадян Росії та СРСР — 14, США — 304, Великобританії — 114, Німеччини — 100, Франції — 54. Частка Росії на світовому ринку високих технологій — 0,3%, США — 40%; Росія реєструє 0,3% всіх патентів у світі, США — 1/3. За кількістю наукових публікацій Росія посідає 10–те місце, обсяг російськомовних статей близько 0,3—0,4%. Наука тепер англомовна.

Велика російська література вся в минулому, скалками її є твори Маканіна, Толстої, Пелєвіна, ще кількох авторів, але в Україні (як і в Росії) їх не читають, книжковий ринок завалено «шедеврами» Донцової та Мариніної. По TV до нас із Росії йдуть ментовсько–бандитські серіали, «милодрами», низькопробний шоу–бізнес, розважальні ідіот–шоу російською (як імпортні, так і власні). Звичайно у сусідів є Большой театр, є цікаві явища театрального життя, але до нас вони не доходять. На жаль, в Україні з наукою та культурою ще гірше, ніж у Росії, але остання не може бути взірцем, на який нам слід рівнятися.

Отже, українці, вчіть насамперед англійську мову, а вже потім російську!

Брехня купи не держиться

Від українофобів постійно йдуть брехливі звинувачення щодо «пригнічення» росіян, їм нібито не дають розмовляти рідною мовою. Водночас ті ж самі особи твердять, що половина України говорить російською. Ці два твердження нiяк не тримаються купи. Друкованої продукції (преса, книжки) російською мовою у нас майже на порядок більше, ніж державною. Телебачення майже суціль російське. Судочинство у російськомовних регіонах за згодою сторін ведуть російською. По всій Україні є російські школи, є ВНЗ iз викладанням російською. Про які «утиски» російськомовних iдеться? Навпаки, на часі захист української мови, яку не добили в російській імперії, що приймала різні іпостасі і якій не дають розвиватися нині.

Чистоту мови треба плекати на своїй землі

Усі, хто розуміє небезпеку, стурбовані епідемією суржику в Україні; ліки від цього — глибоке вивчення української та російської не за мовою телебачення, політиків, а за допомогою хороших педагогів. «Борці» за російську мову самі розмовляють із домішкою суржику та «фені», мови кримінального світу, звідки «пацани» прийшли у бізнес і політику. Болдирєв — єдиний серед нардепів, хто говорить чисто по–російськи, але висловлює він українофобську нісенітницю; шкода прекрасної мови, яка в тому не винна. Ці політики у радянській школі вчилися російською, українська їм не заважала, що з цього вийшло, чуємо сьогодні. Приклад псування мови подають «пахани»: Путін обіцяв «мочіть» ворогів. Президент України, мабуть, засвоївши мову нікому не відомої поетеси «Ахметової» та невідомого поета (але Героя України) Білаша, називає політичних опонентів «казламі». У Росії російська мова також засмічується «фенею», англіцизмами, молодіжним сленгом (жахливою є мова «падонкафф» в iнтернеті). За чистоту російської мови треба дбати в Росії, а не займатися поширенням у «русском мірє» жаргону.

Українська мова поза законом

Закон Колесніченка—Ківалова має на меті під вивіскою захисту нацменшин впровадити всюди російську мову як альтернативу державній, витиснути українську. У своїх висновках Венеційська комісія як негатив закону оцінила паралельне використання російської та державної мов, що суперечить ст. 10 Конституції (п. 46 Висновків). На думку Комісії (п. 66), українська мова позбавляється гарантій як державна.

Що ж далі?

Отже, після голосування мовного закону №9073 у суспільстві виникло збурення.

Слід розробити новий закон про мови, в якому передбачити захист мов нацменшин у відповідності до Хартії, а голов­не — вирішення українсько–російської мовної проблеми. Для цього, на мою думку, Верховній Раді та Президенту потрібно створити Мовну асамблею (умовна назва), але на паритетних засадах, не так, як формувалася Конституційна асамблея. У цей орган мають увійти фахівці з питань держави та права, статистики, мовознавці, правозахисники, представники місцевих рад, громадських організацій. У ньому не повинно бути агентів впливу іноземних держав, радикалів з обох сторін, не бажана участь політиків (членів партій). Асамблея має використати досвід інших держав у мовному питанні (правове становище іспанської мови в США, арабської у Франції, турецької у ФРН), проаналізувати стан розвитку і захисту мов у нашій країні, дати ВР рекомендації (концепцію) щодо закону про мови.

Ігор ДЕМ’ЯНЧУК,
кандидат технiчних наук