Сім’я Борковських — батько, мати та сестри. 1925 рік.
У нас із чехами відбувся дивовижний обмін світилами археологічної науки. Уродженець Пардубицького краю молодий Вікентій Хвойка в 1876 році переселився в Україну і став першовідкривачем трипільської культури та численних пам’яток давнього Києва. Ми в боргу не залишилися: видатні українські вчені Ярослав Пастернак й Іван Борковський трохи пізніше, розкопуючи територію старої Праги, зокрема королівського замку Градчани, віднайшли артефакти з часів виникнення чеської державності й до середньовіччя, що також стало сенсацією для європейської археологічної спільноти.
Проте промені слави на цю трійцю «впали» нерівномірно. Вікентія Хвойку шанують в обох країнах. Ім’я Пастернака завдяки його відкриттю на теренах давнього Галича, що на Івано–Франківщині, залишків Успенського собору із саркофагом князя Ярослава Осьмомисла — теж на слуху. Що ж до академіка Івана Борковського, то про його заслуги перед археологією на історичній Батьківщині донедавна майже ніхто не знав. Пояснення просте: у чорних списках радянських спецслужб він значився як «впливовий український націоналіст». Від розправи підручних Берії, котрі ввійшли у Прагу разом із Червоною армією, Борковського врятувало лише особисте заступництво президента Чехословаччини.
Аби «відкрити» сучасним українцям визнаного Європою вченого Івана Борковського, його життєдіяльність досліджує городенківський краєзнавець Ярослав Левкун.
— Пане Ярославе, а ви самі коли вперше почули про знаменитого земляка?
— У 2005–му році в Городенку завітав професор, доктор фізико–математичних наук Василь Шендеровський — автор серії популярних книг «Нехай не гасне світ науки», присвячених маловідомим на Батьківщині вихідцям з України, котрі прислужилися людству. Звідси родом його дружина Оксана. Тоді у місцевій школі №2 відбулася зустріч iз Василем Андрійовичем. Із–поміж іншого він розповів про те, що під час пошуків натрапив на прізвище відомого чеського археолога українського походження Івана Борковського чи Бурковського. Достеменно відомо одне: народився він у селі Чортовець Городенківського району. Може, запитав пан професор, когось зацікавить цей факт? Я відразу ж за нього вхопився. Відтоді багато чого дізнався про Івана Борковського від його родичів, котрі проживають за океаном, із чеських архівів, потоваришував із директором археологічного відділення Празького Граду Інституту археології тамтешньої академії наук Яном Фроліком.
Відкриттів було безліч. Як удалося встановити, вперше на теренах колишнього СРСР про Івана Борковського коротенько написав Степан Пушик в історичному романі «Галицька брама», хоча місцем його народження назвав село Ямниця, поблизу Івано–Франківська. На моє запитання, звідки він дізнався про нашого знаменитого за кордоном археолога, Степан Григорович точно пригадати не зміг. Дещо вдалося прояснити згодом: в автобіографічній статті «Удар на Чортків» сам Іван Борковський, котрий у складі Української Галицької армії (УГА) після Першої світової війни брав участь у національно–визвольній боротьбі, писав, що поруч із ним хоробро воювали хлопці з Галицького й Тисменицького повітів. Він, зокрема, згадує Василя Попадинця, а пан Василь в інших спогадах називає ім’я батька Степана Пушика.
— Участь у війні з поляками за суверенну Українську державу, коли ця боротьба завершилася поразкою українців, вочевидь була визначальним мотивом еміграції Івана Борковського до Чехословаччини. Невже у молодості він так насолив полякам?
— В УГА він служив четарем, що відповідало чину прапорщика в тогочасних арміях, і комендантом сьомої сотні другого Станіславського куреня. Потім, мабуть, посів впливовіше місце в керівництві національно–визвольною боротьбою. Принаймні на одній зі світлин Борковський стоїть поруч з Августином Волошиним — главою автономного уряду Карпатської України, а згодом — її президентом. Власне, з території Закарпаття в серпні 1920–го у складі групи генерал–четаря Кравса Іван Борковський і перебрався до Чехословаччини.
— З усього видно, що походив він із патріотичної української родини, чи не так?
— Стовідсотково. Це підтверджено архівними матеріалами, зокрема й документальними свідченнями пана Ореста Городиського, надісланими мені зі США. Борковські належали до старовинного наддніпрянського козацького роду. Полковник Василь Борковський у 1687 році навіть, мовлячи по–сучасному, балотувався на посаду гетьмана України. Його нащадки також мали неабиякий військовий хист і дослужилися до титулу графів. Батько Івана Борковського, також Іван, працював на австрійській, а потім польській залізницях. Виховав у пошані до рідного народу дев’ятеро дітей. Майбутній археолог народився в селі Чортовець 8 вересня 1897 року. Один із його братів у 14 років пішов на фронт, приписавши собі декілька літ. Мабуть, загинув, бо ніяких відомостей про його подальше життя знайти не вдалося. Інший — вступив добровольцем до УГА, був комендантом міської варти міста Станіслава (тепер — Івано–Франківськ. — Авт.) у часи ЗУНР.
— Доля з перших днів перебування в еміграції, напевне, була милостивою до Івана Борковського. Відомо ж бо, що політичне керівництво відновленої після розпаду Австро–Угорської імперії Чехословаччини прихильно ставилося до українців, котрим тоді не вдалося здобути незалежність.
— Так, перший президент Чехословаччини Томаш Масарик та уряд Едуарда Бенеша військовим та політичним біженцям з України надавали всіляку підтримку. На утримання українських емігрантів щороку спрямовувалося близько 100 мільйонів крон. За висловом Олександра Олеся, Прага була «колискою української свободи, політичним, науковим та культурним осередком української духовності». Тут діяли Український вільний університет, Українська господарська академія в Подєбрадах та інші навчальні заклади.
Під час навчання в Карловому університеті Іван Борковський зосередився головним чином на проблемах раннього неоліту. У 1925 році він приступив до вивчення історії Празького града — давнього осідку чеських князів та королів, центру Чеської держави, що, зрештою, стало науковою справою всього його життя.
— У чому полягають заслуги Борковського перед чеською та світовою археологією?
— Першим його значним успіхом було виявлення великого поховання з періоду ХІ—ХVІ століть у західній частині валів Празького града. Крім того, Борковський здійснив успішні розкопки у храмі святого Віта, в костелі святої Марії, на Лотеранській, Градчанській, Малостранській площах та в інших місцях давньої Праги. Завдяки його відкриттю найдавнішої слов’янської кераміки в науковому обігу закріпився термін «празька культура». Варто зауважити, що в повоєнні часи жодна наукова робота з історії Праги та Чеської держави не обходиться без цитування праць Борковського. Він був удостоєний найвищого звання академіка. Наприкінці 30–х — початку 40–х років його двічі обирали ректором Українського вільного університету. У 1954–му його призначили директором відділення середньовічної археології Інституту археології Чеської академії наук. Із 1968–го до 1975 року він очолював Чехословацьке археологічне товариство.
— Ви розповідали, що до Івана Борковського таки дотягнулися щупальця радянської репресивної машини.
— Не тільки радянської, а й — нацистської. Коли Прагу окупували гітлерівці, вони відразу вилучили з продажу видрукувану перед тим книгу Борковського «Старослав’янська кераміка у Центральній Європі. Студії до початків слов’янської культури». Ця праця серйозно підривала сформульовані нацистами основи культурної вищості арійців над слов’янами. Від концтабору Івана Борковського врятували прогресивні австрійські та німецькі археологи, зокрема Карл Вілфонседер, якому вдалося переконати «рецензентів» із гестапо, що ця книга не варта їхньої «високої» уваги.
Коли у травні 1945–го у столицю Чехословаччини ввійшли радянські війська, спецслужби Кремля відразу взялися за українських активістів, котрі в різні часи виборювали самостійність України. Не уникнув арешту й Борковський. Його випустили на волю тільки після особистого звернення другого президента Чехословаччини Едуарда Бенеша до керівництва СРСР.
Помер Іван Борковський 17 березня 1976 року. Похований на Ольшанському кладовищі Праги у родинній гробниці його другої дружини Любуші Янсової.
Чехи з великою вдячністю бережуть пам’ять про вченого–археолога Івана Борковського, зокрема його ім’ям названо вулицю в передмісті Праги, де він проводив розкопки.
— Де нині мешкають його нащадки?
— Від першого шлюбу з Лорою Бековою (її, єврейку за національністю, нацисти під час війни знищили в концтаборі) залишилася донька Лінда. В 50–ті роки вона виїхала у США, потім — у Канаду. Сліди Лінди загубилися десь у Ванкувері. Маємо ще надію їх відшукати.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
