Промінь надії у Промені

Такі села, як Промінь, прийнято називати Богом забутим куточком. Принаймні у вимірі Солонянського району на Дніпропетровщині. До райцентру звідси, з прикордоння із Криничанським районом, добрих півсотні кілометрів та й то по розбитих дорогах, що, за місцевими мірками, не так уже й мало. До того ж села Промінської сільської ради від іншої частини Солонянщини акуратно відрізала залізнична колія, символічно розділивши місцеве життя на «тут» і «там».

Як переконаний колишній голова Промінської сільської ради Василь Федорчук, саме таке розташування населених пунктів дозволило їм уникнути негативних наслідків приватизації. Бо, мовляв, скоробагатькам iз мішками грошей, що спершу обіцяють золоті гори, а потім залишають iз бур’янами, сюди навідуватися було невигідно.

За старим уже ніхто не журиться

Хто–хто, а Федорчук про перипетії відходу у небуття колишнього колгоспу може розповісти в усіх деталях. Адже саме він волею долі опинився в епіцентрі непростих процесів наприкінці 90–х років минулого століття, коли згідно з відомим президентським указом у сільському господарстві розпочався складний процес реформування. До цього Василь Юрійович, уродженець Івано–Франківщини, з десяток років відпрацював ветеринаром у місцевому колгоспі «Жовтнева революція».

Саме наприкінці 90–х тут усвідомили, що нове життя слід починати будувати зі своєю сільською радою, яку створили з нуля у Промені, об’єднавши загалом шість сіл — Дальнє, Матросове, Голубинове, Карайкове, Якимівка. Бо докорінне реформування, завважили, неможливе без такого ж вдосконалення місцевого самоврядування. Першим головою сільради став Федорчук, який відпрацював на цьому поприщі 13 років.

Як згадує Василь Юрійович, вони насамперед намагалися вселити у душі людей психологію господаря своєї долі. І зробили для цього вагомий крок — за найактивнішого сприяння голови новоспеченої сільради було приватизовано, вважай, за символічну ціну 45 колишніх колгоспних будинків.

— Ми можемо здатися вельми цікавими тим, що максимально зберегли все, що можна зберегти, — переконаний Федорчук. — Хоча, звісно, й розікрали та розвалили немало. Тепер же маємо переконливий результат — у нас машино–тракторний парк нині загалом удвічі, якщо не втричі, більший, ніж у колишньому колгоспі. Отож за старим уже ніхто не журиться.

Жаба давить?

Нині на теренах Промінської сільської ради нараховується дев’ять фермерських господарств та 44 групи одноосібників сімейно–родинного типу, які у Солонянському районі найпершими створювалися саме тут за активного сприяння першого сільського голови, бо Федорчук був переконаний, що родюча українська земля за шанобливого ставлення до неї допоможе селянам стати міцно на ноги та господарювати не гірше за американських чи європейських фермерів. Час підтвердив правильність думок Василя Юрійовича. От якби ще й держава допомагала сільським господарям або хоча б не заважала. Звісно, були й такі, що тоді ж, наприкінці 90–х, продали свою землю, як кажуть, за горілку, і залишилися при бубнових інтересах самі та знедолили своїх дітей та внуків. Спритники, скориставшись ситуацією, за безцінь скупили земельні сертифікати.

Інші ж будують своє благополуччя у рідних місцях, бо іншого шляху для себе не бачать. Як от останній бригадир тракторної бригади «Жовтневої революції» Петро Котик — він нині обробляє людські паї на 200 гектарах. А ще недавно захопився розведенням гусей, взяв в оренду ставок. Здавалося б, треба цьому тільки радіти, адже людина успішно господарює. І навіть двоє синів Котика після закінчення аграрного університету у Дніпропетровську кращої долі, аніж у праці разом iз батьками, не знайшли. Проте це викликало несприйняття з боку нинішньої голови сільської ради. Мовляв, ці гуси заважають випасанню корів. Хоча в колгоспні часи місця вистачало всім — до 3 тисяч голів було великої рогатої худоби та молодняка у господарстві, і чимало селян утримували домашню птицю, яка вільно розгулювала. Зрештою, фахівці з районної санітарно–епідеміологічної станції поставили питання руба: загін для птахів має розташовуватися не ближче, ніж за 700 метрів від населеного пункту. Котик своїх гусей перегнав на цілих 5 кілометрів. Тепер же стверджує, що через це зазнав щонайменше на 100 тисяч гривень матеріальних збитків, адже будь–який селянин знає, що птахів під час яйцекладки не можна турбувати.

Але чим селянину гірше, то, мабуть, для сільської влади краще, тим паче у гонитві за наповненням місцевого бюджету, видатки з якого, зокрема, поскорочували за рахунок зменшення кількості працівників соціальної сфери. Натомість стали брати в оренду у районної влади землі загального користування, що знаходяться за межами населених пунктів, встановивши плату 100 гривень за кожну селянську корову в сезон, а невдовзі, вже ходять чутки, планують справляти всі 200. Якщо підрахувати, що близько 400 корів випасаються по яругах Промінської сільської ради, то сума, зібрана з селян, виглядає досить пристойною. Звісно, такі гроші даються значно легше, аніж, приміром, втілення в життя ідеї створення молочного кооперативу, який би всіх об’єднав у вирішенні численних проблем.

— Тільки оформлення людського паю мені обійшлося десь у 1300 гривень, — зазначає Котик. — А постiйні поїздки до районного та обласного центрiв iз різними звітами загалом теж виливаються у кругленькі суми. Справді, як кажуть, один iз сошкою, а семеро з ложкою. Хоча у нашому випадку, мабуть, не семеро, а значно більше. Бо якщо людина спромоглася створити якісь блага, в усіх миттєво спрацьовує інстинкт, що з неї можна щось взяти. Методи ж для цього, як кажуть, усі прийнятні. Бо жаба давить.

Саме Котик тут може поділитися гірким досвідом. Адже ледь не загримів за ґрати. Найняв він на роботу — наглядати за ставком та 60 гусьми, які тоді у нього залишалися, — працівника, до цього неодноразово засудженого. Однак цей молодик виявився хвацьким. Ледь завіз Петро Михайлович сім мішків вівса, як на ранок його не стало. Виявивши це, по–чоловічому «з’їздив» зухвальцю по обличчю.

А через три тижні до Котика з’явився дільничний міліціонер — так, мовляв, і так, Петро Михайлович ніби зламав тому злодію руку. Пізніше, щоправда, з’ясувалося, що у зухвальця виявилася поламаною не рука, а ребра (вочевидь, у міліції перестаралися), але суд на це не зважив, відмірявши Петру Михайловичу позбавлення волі з відстрочкою вироку.

Кого обікрали, того й затримали

Колишній водій «Жовтневої революції» Сергій Лисенко нині господарює на 30 гектарах землі, яких тiльки i вистачає для того, щоб зводити кінці з кінцями, тобто знайшов для своєї родини повсякденну зайнятість. Чоловік не лякається будь–якої роботи і до цього привчав своїх доньок, намагався навести лад в усьому — викошував бур’яни, загородив невеличкий ставок, адже в степу кожна краплина життєдайної вологи дорожча за золото... Проте у декого заздрощі стали виїдати очі.

Усе почалося з того, що чоловік свій соняшник хотів продати. Покупець, усім добре відомий, зголосився взяти цю продукцію. Проте виплатив лише частину коштів, а іншу пообіцяв віддати пізніше. Потім ця обіцянка виявилася цяцянкою. Правоохоронці злочину в цьому не вбачають, хоч ти лусни. Мов­ляв, тут мають місце цивільно–правові відносини.

— Які це цивільно–правові відносини, коли мене пограбували серед білого дня майже на 50 тисяч гривень? — не може збагнути Сергій Іванович дотепер.

Зрештою, Лисенко на свого боржника нагримав. І загримів на 15 діб до... ізолятора тимчасового утримання, звідки його мало не щодня возили на допити до Солонянського райвідділу міліції. Бо правоохоронці стали вбачати в діях селянина погрози, тобто ознаки здирництва, на адресу того, хто його банально обдурив.

Отож уся владна машина дивиться і мислить в інший бік. І не збагнути цим людям, що в селянина, який будує своє майбутнє на рідній землі, і без того клопотів вистачає. На теренах Промінської сільської ради, зокрема посухи дошкуляють. Через це нинішнього року довелося передискувати десятки, а в декого й сотні гектарів озимини, бо насадження так і не пішли в ріст, оскільки життєдайної вологи було мало ще з осені. Не краща на сьогоднішній день ситуація з посівами ярих, круп’яних та олійних культур, під спекою гине вся зелень, а культурні рослини насамперед.

Ціни на запчастини для техніки, якої все більше з’являється у селян, і взагалі здоровим глуздом збагнути неможливо. Словом, куди не кинь, там і клин.

Проте, попри все, у Промені я побачив насамперед промінь надії. Бо тут уже на власному прикладі усвідомили, що своє майбутнє зможуть збудувати тільки на своїй землі. Отож і на вже традиційне моє запитання, чи варто годувальницею торгувати, як це нині комусь хочеться узаконити, відповідь чув майже однакову: гріх землею торгувати, бо за неї люди кров проливали і солоним потом умивалися.