Перших «совітів» 17 вересня 1939 року волиняни зустріли назагал щиро і тепло. Далися взнаки десятиліття польського панування. Та холодом повіяло вже за місяць-півтора. Перші арешти й депортації розпочалися тоді ж, восени: з Рівненщини виселили 1601 сім'ю або 7922 особи. А в ході другої, третьої та четвертої депортацій із Західної України до Сибіру, у Казахстан та на далеку Північ депортували кожного десятого мешканця цього краю. Почуття глибокої зневаги заслужили у волинян так звані «перші совіти» за ті нелюдські «соціальні перетворення», до яких вони вдавалися за 22 місяці свого панування у краї. Націоналізація майна у великих та невеликих власників, що нерідко ставала пограбуванням, розкуркулення хліборобів та колективізація села, яка знов-таки більше нагадувала середньовічні екзекуції, ніж аграрні реформи, вульгарний атеїзм — ці та їм подібні кроки «визволителів» потопили у крові та сльозах волинян окремі їхні позитивні наміри.
22 — 27 червня 1941-го увійшли в літопис Волині як найбільш драматичний тиждень більшовицького режиму. Німецько-радянську війну в тюрмах НКВС Західної України зустріли понад 23 тисячі політв'язнів. Переважну більшість із них по-звірячому замордували на території тюрем. У Луцькій, Дубенській, Ковельській, Острозькій, Володимир-Волинській та двох рівненських в'язницях енкаведисти знищили понад 2500 людей. 24 червня 651 в'язень Рівненської тюрми був відправлений спецешелоном у Пензенську область. З донесення тюремного управління НКВС, на станції Корачі, що поблизу Ніжина, поїзд обстріляла німецька авіація і були «приняты меры к переотправке этого эшелона на станцию Камышин». Проте, як тепер відомо, перевідправили недалеко: прах півтисячі рівненських політв'язнів досі покоїться у землі Сумщини.
То ж хіба треба дивуватися, що перші гітлерівські формування не викликали у волинян того обурення, яке прогнозували московські часописи. Найболючішою подією останніх днів червня ледь чи не на всій Волині стали вшанування пам'яті в'язнів, якi загинули від рук енкаведистів. Майже кожне село, навіть хутір прощалися з жертвами більшовицького терору. До речі, війна з нацистською Німеччиною, як відомо, не була для Кремля несподіванкою, якi і дата її початку. Гітлер навіть дозволив собі за добу до нападу офіційно повідомити про це Сталіна. Інша річ, що «батько народів» не повірив своєму псу-брату і до останньої хвилини мав надію відстрочити війну, щоб самому невдовзі штурмувати Райх.
Ось як писав Улас Самчук про перші дні нацистської окупації у своїй книжці «Чого не гоїть огонь»: «Минали дні й ночі. Місто диміло, стогнало, кричало. Скреготіло залізо танків. Небом пролітали все нові і нові ескадрильї літаків, дрижали стіни, але бомби більше не падали. Лише в повітрі стояв дивний, загальний, незвичний настрій, коли здавалося, що на очах міняється весь світ, навіть люди, навіть сама земля. Здавалось, все, що було, провалилося і лишилися тільки грузи. Йде щось небувале. Якийсь фатум, якесь рішення. І прийшло воно разюче несподівано. Зранку, на світанні. Коли навіть затихли були гармати. І хоча всі знали, що «вони» прийдуть, ніхто не сподівався... Ще горіли на cxідному краю автостради блідо-зелені, з рудими зірками танки, як на західному її кінці біля зовсім цілих казарм, уздовж обох боків дороги, величезні маси святочно одягненого люду з квітами і прапорами вітали чуже, переможне військо. Ніби з-під землі виросла збита з дошок, омаяна квітами й прапорами, величезна тріумфальна арка з двомовним написом «Хай живе могутня німецька армія!».
Дещо по-іншому описує появу нацистів у Рівному єврейка Варвара Барац. У своїй книзі спогадів «Втеча від долі», що вийшла друком в Ізраїлі і невдовзі була перекладена на декілька європейських мов, авторка згадує: «Німці зайняли Рівне 28 червня, в суботу. Невимовний страх і паніка охопили всіх, але чомусь у нас жевріла надія, що радянські війська ще повернуться... Безперервним потоком через місто йшли військові колони німців. Одні рухалися далі, інші залишалися в місті. На перших порах більшість військових ставилася до населення непогано: пригощали жінок і дітей печивом і шоколадом, а якщо їм надавали певні послуги, то вони нагороджували їх навіть подарунками. Моя дочка, для прикладу, теж опинилася серед таких «ощасливлених». На прохання якогось офіцера вона заварила чай і наповнила йому термос, за що отримала буханець хліба і коробку чаю. Тоді будь-які харчі мали велику вартість, адже за гроші нічого не можна було придбати». А тим часом німецькі солдати розтягували радянські склади, переповнені харчами. Місцеві військові та чиновники в панічній втечі не тільки не встигли нічого прихопити із цих складів, навіть у власних помешканнях залишили майже все і тікали, як кажуть, в чому були. Склади грабували і голодні городяни. Дехто приносив додому мішок борошна, а то й ящик масла. Окупаційна влада, що до середини вересня 41-го перебувала в руках військової адміністрації, майже не втручалася у громадсько-політичні справи краю. Її цікавили, в першу чергу, лояльність населення до нового режиму та забезпечення армії продуктами харчування за рахунок українського селянина.
У містах і містечках місцеву владу намагалися взяти у свої руки бандерівське чи мельниківське крила ОУН. Вони ж формували і місцеву українську поліцію. У Рівному, Луцьку та деяких інших містах Волині поряд із міськими управами нацисти стали створювати єврейські управи — так звані юденрати і єврейську поліцію для єврейської частини населення.
У своїй книзі спогадів «Армія без держави» Тарас Бульба-Боровець писав, що з вибухом німецько-радянської війни в Україні стало помітним пожвавлення всіх тих підпільних рухів, що до цього часу діяли в абсолютному секреті. На Східній Україні підпілля все ж було обережним, зважаючи на 25-річний досвід радянського терору, а на Західній відразу стало діяти відкрито. «Блискавичне захоплення України німецькими військами і досить ліберальна окупаційна ситуація під тимчасовою військовою адміністрацією спочатку давали народним масам України навіть деякі вигляди та надії на те, що німці не такі то вже «людоїди», як їх називала большевицька пропаганда. Робилося припущення, що з ними все ж таки повинно бути краще, ніж із безбожним комунізмом. Як би воно не було, все ж таки німці — це європейська культурна нація, добрі господарі, не комуністи, не безбожники», — згадував Бульба-Боровець. Однак ці припущення скоро розвіялися і Україна стала ставитися до нового «визволителя» так само негативно, як і до попереднього червоного окупанта.
У щоденнику одного з найголовніших керівників нацистського Райху Йозефа Гебельса за 25 квітня 1942 року читаємо: «Населення України на початку було більш ніж схильне вважати фюрера рятівником Європи і вітало німецьку військову силу якнайщиріше. Та це ставлення радикально змінилося протягом місяців... Ми вдарили росіян, а особливо українців заміцно по голові нашою манерою поведінки з ними».
І сьогодні багатьох хвилює питання: чому волинський українець під тріумфальною аркою із хлібом-сіллю 17 вересня 39-го зустрічав армію зі сходу, а 28 червня 41-го з такою ж гостинністю — армію із заходу? Хоч відповідь на це в різні часи запропонували відомі історики, політологи, філософи, юристи, письменники: 300-літній гніт іноземних завойовників перешкоджав закріпленню яскраво виражених рис національного самопочуття у свідомості народу. Формування ментальності — це і теорія, і практика. Особливо, коли народ стає державною нацією і починає усвідомлювати, за що він відповідальний перед нинішнім і особливо прийдешніми поколіннями.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
