Оцінюючи результати Євро–2012, треба відділяти футбол від політики й розрізняти країну (народ) і державу (владу). Країна чемпіонат виграла. Влада — ні.
Чемпіонат, що з такими проблемами готувався, але успішно відбувся, засвідчив: Україна та українці — частина європейської спільноти, а не якесь «дике поле». На час Євро, зокрема в день фіналу, Київ став столицею континенту. І досить симпатичною столицею.
Можна сказати, Україна «вилюдніла» в очах європейців. Що вони знали про нас досі? Здебільшого негатив. У кращому разі нас сприймали як якусь сірятину на околицях, що не змогла скористатися своїм шансом збудувати сучасну, демократичну державу. Євро–2012 дало нам шанс трохи підправити своє реноме. І країна цим шансом скористалася. Криміногенна ситуація в дні ЧЄ була не гірша, ніж у Європі. Навіть краща.
Стадіони, аеропорти, автошляхи, центральні частини приймаючих міст — усе це ми підготували на гідному рівні. Ці матеріальні здобутки, хай і збудовані на величезних «відкатах», залишаться нам як спадщина Євро. Ми встановили рівень, який надалі маємо тримати. І маємо поширювати цю якість на всю країну, включно з глибинкою. Щоб не лише мешканці та гості Києва, Львова, Донецька, Харкова відчули себе ближчими до Європи. Тієї самої Європи, де — у Парижі, Празі, Лондоні, Кракові, Барселоні — величезні натовпи туристів з інших країн висаджуються десантом не раз на 2012 років, а щодня.
Хай там як, а наразі принаймні частина українців усвідомила, як виглядає інтеграція в Європейський Союз. І ці зміни свідомості — значно важливіші, ніж зміни інфраструктури з усіма її «скайбасами» і «хюндаями». Усе Євро стало оголошенням про нашу «некст стейшн» — за аналогією з уже такими звичними англомовними об’явами про наступну станцію в київському метро.
* * *
І хоча до нас приїхало суттєво менше туристів із Заходу, ніж очікувалося, важливою є не кількість, а якість. У європейців склалося позитивне враження про Україну. Навіть якщо наша країна для мешканця ЄС надалі асоціюватиметься із красивими дівчатами й дешевим смачним пивом — це вже щось. Адже досі були Чорнобиль, ув’язнена Тимошенко, бандитська влада і газові проблеми. І дай Боже, щоб українців, коли вони надалі приїжджатимуть у Західну Європу, сприймали уже краще, ніж досі.
Проблема Тимошенко нікуди не ділася, і про це неодноразово заявляли західні політики, коментуючи дії української влади до й під час чемпіонату. Цю проблему потрібно розв’язувати. Але так званий «бойкот української частини Євро», якщо він і був, вийшов непереконливим та вибірковим. У вирішальний день до Києва приїхали глави урядів обох країн–фіналісток — Іспанії та Італії. Так уже склалося, що «обличчя бойкоту» — Ангела Меркель — позбулася головного болю, пов’язаного з питанням «їхати чи не їхати» на фінал. Збірна Німеччини неочікувано виявилася битою ще у півфіналі, причому обидва матчі стадії «плей–оф» проводила в Польщі. Хоча, треба зауважити, після першого, успішного, матчу «на виліт» канцлер ФРН дала задній хід і в розмові з футболістами припустила, що таки приїде на фінал до Києва, якщо така нагода буде. Не було.
Лідерам інших демократичних держав, які прибули до столиці України на великий футбол, таки довелося сидіти в одній ложі з одіозним Януковичем. Він принаймні у власній уяві трохи побув «рівним серед рівних». Тягар помилок Януковича надто великий, щоб бути «своїм» у компанії європейських лідерів. І враження Європи про нашого Проффесора після ЧЄ анітрохи не поліпшилося.
До речі, як писала Юлія Мостова в «Дзеркалі тижня» ще чотири роки тому, коли Янукович був опозиціонером, він мріяв стати Президентом зокрема й для того, щоб у цій іпостасі вручити Кубок Анрі Делоне переможцеві Євро–2012. Уявлялося: переповнений стадіон, історичний момент, пафос, тисячі захоплених людей... Але блискучих іспанців позавчора нагородив інший президент — Мішель Платіні. Тоді як «стадіонна» доля Януковича в Києві — бути освистаним. Тож «донецькі», досі почуваючись чужими у столиці, призначили два матчі збірної України в Донецьку й лише один — у Києві. Треба визнати, це рішення було помилковим. Підтримка «синьо–жовтих» на Донбасі — не фонтан, як кажуть.
Віктор Федорович ще має дякувати провидінню, що сліпий жереб відправив збірну Росії грати до Польщі. Відтак масові сутички російських фанів із господарями, з кров’ю і стріляниною, відбулися не на нашій території. Якби це трапилося в нас — враження про рівень організації Євро, дружелюбність та гостинність українців було б суттєво зіпсовано.
* * *
А таки гарний був цей червень. Ідея футболу хоча б на певний час об’єднала українську націю. Емоційний підйом цих днів був співставний хіба що з підйомом часів Майдану–2004: щасливі, радісні, усміхнені, щирі люди, юрби в центрі Києва, тисячі гостей, із якими не хочеться розставатися, символіка, яка окрилює. Цього разу вона — символіка — була не чиясь партійна, а одна для всіх. І досі по Києву тисячі автомобілів їздять із синьо–жовтими прапорами.
Дехто прогнозував, що сприйняття українцями успішності Євро–2012 залежатиме від результату збірної України. Далебі. Як виявилося, ми можемо підтримувати збірну, об’єднуватися навколо неї і після її поразок. Навколо її духу і бажання, які — хто б подумав раніше — важливіші за цифри на табло.
Як приємно відчувати свою вищість у рівні натхнення. Он Росія після поразки зустрічає свою збірну газетним заголовком «Уроды!», а Україна — навіть після програшу літає на крилах і дякує команді Олега Блохіна.
* * *
Футбол — справді велика річ. Велика частина нашого життя. Але, визнаємо, футбол — то не все життя і не вся Європа. Це лише один з елементів конструктора, з якого ми складаємо світ навколо себе.
Євро–2012 стало історією. Треба жити далі в інші способи. Будувати й ставати кращими. n
