Менi було лише шiсть рокiв, коли почалася вiйна, та спогади нiколи не зникали з пам’ятi. Батька призвали до лав армiї. Знайомi порадили матерi виїхати з мiста, бо батько був партизаном у загонi Щорса, це могло стати причиною розправи над сiм’єю. Мати випросила у знайомих коня, воза, поклала на нього трохи найнеобхiднiших речей, настелила конюшини (щоб годувати коня), посадила мене й 10–рiчного брата, i ми поїхали свiт за очi — туди, де сiм’ю не знали.
Вiд’їхали вiд мiста Остер кiлометрiв, може, iз 20. Лiворуч вiд дороги рiс сосновий лiс, праворуч — старi вишнi. Пiд вишнями стояла «сорокоп’ятка», бiля неї — офiцер i двоє солдатiв. Пiдiйшов офiцер до воза, поправив упряж i запитав у матерi: «Куди це ви їдете?». «Вiд нiмцiв тiкаємо», — вiдповiла мати. «Запiзно тiкати, ми вже в оточеннi, — сказав офiцер. — Їдьте далi, та коли почуєте звук мотора лiтака, то мерщiй ховайтеся в лiс».
Подякувала мати за науку, та й поїхали ми далi. Невдовзi й лiтак нiмецький з’явився. Його страшне гудiння я не зможу забути до кiнця своїх днiв. Мати швиденько звернула в лiс, помiж сосни, сховалися. Лiтак, мабуть, обстрiляв ту гармату нашу та й зник. А ми ще боялися виїхати на дорогу. Ми з братом вирiшили пройтися лiсом — тепло, такий густий запах хвої, поодинокi гриби маячать. Вiдiйшли вiд воза, може, метрiв iз 50 i побачили... окопи. Там нашi бiйцi оборонялися вiд нiмцiв, земля була встелена тiлами загиблих. Хто — бiля окопу, хто — на брустверi, хто — в окопi, хто — просто пiд соснами. Було тих бiйцiв чоловiк iз 20. Це були першi покiйники, яких я бачила у своєму життi. Майнула думка, а може, i мiй батько так десь лежить... Та картина i сьогоднi зринає в моїй пам’ятi...
Поїхали далi, надвечiр дiсталися до села Романьки. Добрi люди пустили переночувати, а потiм у подяку за подарованого коня з возом дозволили пожити. Моя сiм’я пiдтримувала стосунки з тими людьми i пiсля вiйни.
Отак для мене почалася вiйна... Ще один незабутнiй спогад зринає в пам’ятi про повоєнне лихолiття. Села в тому районi Чернiгiвщини будували якщо не поблизу лiсу, то майже в лiсi. Пiд час вiйни дiяли партизанськi загони. Партизани отримували вiд селян допомогу харчами, та й у люту зиму могли обiгрiтися в оселях. Щоб лишити партизанів пiдтримки, нiмцi почали масово спалювати села. А хати ж були побудованi з дерева, то ж згорали миттєво, як свiчки. З одного з таких спалених сiл сiм’я у пошуках притулку дiсталася до мiста Остер. Їх iз жалю прийняли люди на околицi мiста, надали їм окрему кiмнату. Погорiльцi — мати, батько, дочка, мабуть, рокiв 16, хлопчик Шурик, 7 рокiв, дiвчинка Дуня, 5 рокiв, та немовля, дiвчинка. Те немовля спало в обламку кошика з лози, на днi якого був жмут перепрiлої соломи, а накрите воно було шматком якогось лахмiття... Що вони їли, як вони жили? У хлопчика Шурика не було зовсiм нiякого одягу, взуття. Хтось iз жалю до такої безмежної бiди подарував мiшок. То був щедрий подарунок на той час. У мiшку прорiзали три дiрки — для голови i рук. У тому мiшку вiн ходив улiтку, а з холодами не мав у чому вийти.
Коли мiсто звiльнили вiд нiмцiв, у примiському селi органiзували колгосп. Мати пiшла туди працювати. Одного разу вона несла з поля в кишенi кiлька жмень зерна, щоб нагодувати дiтей. Її спiймали i заарештували...
У минулому роцi, мабуть, до 9 Травня, в однiй iз газет було фото: на лафетi танка чи то гармати сидить хлопчик рокiв 4—5. Сучасна дитина, у джинсових штанцях... Я поглянула на те фото i промайнула думка: отого Шурика у його мiшку сфотографували б. Щоб сучаснi дiти знали, що довелося пережити їхнiм ровесникам у роки тiєї страшної вiйни. І як часто чуєш вiд молодих: «Ну чого носяться з тими дiтьми вiйни? Вижили, що ще треба?..» Щоб нiмцi не погнали молодь у неволю, мусили вдаватися до рiзних хитрощiв. У городi, на подвiр’ї, було викопано землянку, зверху в ґрунтi росла картопля. Лаз у ту землянку закривали чималим дерев’яним ящиком, у ньому теж росла картопля. Коли в двiр приходила облава, не могли побачити нiчого пiдозрiлого на тiй картоплянiй грядцi. Коли раз на добу люди з тiєї землянки вилiзали поїсти, нас, дiтей, посилали вартувати. Ми стояли на розi кварталу i спостерiгали, чи не з’явиться облава...
Нарештi прийшло довгоочiкуване визволення. Можна було пiти на луки й назбирати на юшку лободи та щавлю. Одного разу до моєї тiтки звернувся солдат iз проханням спекти кiлька хлiбин. Принiс борошно, тiтка спекла. Коли вiн складав спечений хлiб у мiшок, я стояла неподалiк i спостерiгала. Що було в моєму поглядi, що змусило солдата залишити один буханець? Смак того хлiба був набагато кращим за сьогоднiшнi солодощi...
Був перiод, коли хлiб продавали населенню по картках. Той вирiб лише умовно можна було назвати хлiбом. Але i його не вистачало на всiх. Треба було з вечора пiд магазином займати чергу, щоб купити окраєць того щастя. Часто доводилося пiдмiняти батькiв у тих нiчних чергах...
З осенi збирали сухе опале листя з дерев, пакували його в лантухи i на них висиджували нiч...
Могла б ще багато писати, та досить про сумне. Як не складається нинiшнє життя, та вже велика радiсть, що живемо в мирi, без вiйни...
Спасибi за той закон про дiтей вiйни, але немає коштiв, щоб його виконувати. Декому платити щомiсяця пенсiю 140 000 грн. — на це кошти є. А от Шурик мусить звертатися до суду, щоб отримати мiзер. Суд ухвалив рiшення, а коштiв нема. Я й не наважилася судитися за свої права...
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
