Зустрінемось на «Бурштиновому шляху»

Вперше на етно–тур–фест «Бурштиновий шлях», що традиційно проходить в останні вихідні червня біля райцентру Володимирець, я потрапила минулого року. Їхала туди без особливого ентузіазму — сама ж бо з тих країв, усе там бачила, все знаю. Чим мене тут можна здивувати? Але мій скептицизм розвіявся уже з перших хвилин, коли ступила на фестивальну галявину.

Мацик, на який iде пiвсвинi

Метрів сто вздовж залізничної колії були з обох боків заставлені химерними куренями, навколо яких буяло–вирувало фестивальне життя. Як з’ясувалося, кожна сільрада Володимирецького району підготувалася до свята по–особливому, а тоді всі влаштували своєрідне змагання на гостинність. Кожен курінь, який презентував те чи інше село, був прикрашений, крім традиційних вишивок, ще й килимами ручної роботи, різьбленими картинами, керамікою, іншими рукотворами. Тут же поруч варилося–пеклося–виставлялося на столи таке, що слинка текла від одного вигляду та аромату (поліщуки щедро пригощали всіх охочих своїми смаколиками, і не лише за гроші). А вже коли під вечір поверталася фестивальною «вуличкою» назад, пройти там було практично неможливо: біля одного куреня гурт жіночок заводив ліричну народну пісню — як не заспіваєш, біля іншого троїсті музики вибивали в бубон польку так, що ноги самі йшли в танок. А на головній сцені лунали пісні у виконанні найкращих фольклорних колективів регіону (а Рівненщина славиться саме своєю автентикою). І так — усі три фестивальні дні.

Тут же можна було придбати вироби народних майстрів. Поряд торгували свіжозібраними чорницями, лисичками та іншими лісовими дарами. А ще тут можна було скуштувати мацик (або ковбик) — фірмовий поліський делікатес, який здавна виробляють у цьо­му регіоні. Зазвичай, починали його готувати під Різдво, коли різали худобу: свинячу вирізку на 2—3 дні замочували в розсолі, а тоді цим м’ясом разом із лавровим листом та перцем набивали вичищений і промитий свинячий шлунок. Усе це зашивали і ще на кілька днів клали під прес зашитим донизу — щоб розсіл витік, — а тоді на півроку підвішували десь на горищі, де тепло й сухо. Знімали мацик на косовицю — в’ялене м’ясо найкраще додавало сил та енергії косарям.

«Зараз багато хто робить мацик на замовлення. Але беруть не шлунок, а сечовик — він менший і краще просихає. Або — розрізають шлунок надвоє і зашивають кожну половинку», — діляться зі мною секретами жіночки із Сварицевичів, що на Дубровиччині. Кілограм мацика коштує 250 грн., але він того вартий. Дехто спеціально приїжджає на Полісся, щоб купити мацика. «Було б більше реклами та постійних замовників, люди, може, більше цим займалися б, розводили б свиней. Бо мацик — дороге задоволення, іноді півсвині на нього йде», — бідкаються поліщуки.

Хай живе зелений туризм!

Рівненське Полісся традиційно вважається депресивним регіоном, тому чи не єдиний спосіб для позитивного брендингу краю — широка реклама місцевих історичних та природних пам’яток. «Мета цих заходів — популяризувати туристичні можливості нашого регіону. А вони є значні — це чисте довкілля, це дві річки й одинадцять озер із чистою водою, це гриби, ягоди, риболовля, мисливство. Тому зелений туризм, поряд із нашими надрами — торфом, бурштином — це наші перспективи. Потрібна спеціальна державна програма, яка б активізувала подібну діяльність в депресивних регіонах. Нам не потрібні дотації, ми хочемо заробляти гроші», — каже голова Володимирецької райдержадміністрації Володимир Ткачук.

Володимиреччина за останні кілька років зробила вагомий крок у цьому напрямi — створено інформаційний інтернет–портал, видано рекламні буклети, відкрито музей вузькоколійки в Антонівці (і подібний — у Морочному Зарічненського району). Нині тут свої послуги пропонують дванадцять агросадиб, утворюються окремі селянські господарства, де є і ставки для риболовлі, і місця для відпочинку, й інші туристичні принади. Щоправда, широкому розвитку зеленого туризму в краї заважають усе ті ж відсутність нормальних доріг та відповідної інфраструктури.

Фестиваль рекламує і ще одну візитівку краю — запаси природного бурштину, родовища якого є лише тут, на Володимиреччині, та ще у сусідніх Дубровицькому та Сарненському районах. Співорганізатором етно–тур–фесту виступає асоціація «Бурштиновий світ України», яка наступного року в його рамках готує проведення Міжнародної конференції з бурштину, а також відкриття просто неба Музею видобування бурштину. А цього року господарі свята обіцяють здивувати своїх гостей іншим раритетом — картою Володимирецького району, вишитою, як–то кажуть, усім миром. А ще буде багато музики, танців, чорниць і справжньої поліської гостинності.

ДО РЕЧІ

Нічийна «Кукушка»

Традиційно етно–тур–фест «Бурштиновий шлях» проходить біля «Кукушки» — найдовшої в Європі вузькоколійки (106 км), яка функціонує з 1895 року і з’єднує сусіднє село Антонівку та райцентр Зарічне. Власне, з неї все і почалося: кілька років тому «Кукушка» потрапила до рейтингу «Сім чудес Рівненщини», що дало змогу вибити кошти на реалізацію проекту «Поліський трамвай», який передбачає широку популяризацію зеленого туризму в краї.

Невеличкий, наче іграшковий, потяг із раритетним паротягом на танковому двигуні щодня курсує вздовж 16 невеличких станцій. За три години дороги можна побачити все: і правічну природу, і не менш раритетні дерев’яні мости, серед яких і найбільший залізничний — через річку Стир. Швидкість «Кукушки» така, що можна на ходу вискочити з першого вагона, нарвати квітів і заскочити в останній.

А для місцевих мешканців «Кукушка» або «поїздок» — чи не єдиний зручний і надійний транспорт, яким можна і в ліс по гриби та ягоди під’їхати, і до родичів у сусіднє село навідатися, і, зрештою, звірити годинники (одна із версій своєрідної назви вузькоколійки — звичка місцевих жителів підпорядковувати своє життя свистку паротяга: о, «Кукушка» сигналить, значить така–то година). Правда, і ця «розкіш» може в будь–який момент закінчитися: над «Кукушкою» вже давно висить дамоклів меч закриття. Поїздок, що перебуває на балансі Львівської залізниці, щороку приносить до 5 мільйонів збитків, адже його пасажирами є переважно пенсіонери та школярі. Капітального ремонту (а швидше — повної реконструкції) вимагають і колія, і рухомий склад, і дерев’яні мости на маршруті, які давно відслужили своє. На початку року була вже спроба закрити маршрут, на станціях навіть кілька днів не продавали квитки.

Львівська залізниця пропонує передати «Кукушку» на баланс місцевої влади. Але ні в районі, ні в області коштів на утримання і реконструкцію вузькоколійки немає — лише проектна документація обійдеться майже у мільйон. Не витримує критики і пропозиція залізничників закупити автобуси й пустити їх за маршрутом «Кукушки» — дороги тут такі, жартують селяни, що війна їм не страшна — жоден танк не проїде. Поки що «поїздок» ходить за графіком — двічі на день, туди й назад. Зламається — підрихтують — і знову на колію.