Остарбайтери міста Ардалштанген (1945 р.).
Хоча Друга світова закінчилася 67 років тому і багато вивчено та досліджено різних сторінок цієї величезної за масштабами і кількістю жертв трагедії, однак ще є історичні факти, які маловідомі нашим співвітчизникам. Зокрема, ми не зустрічали друкованих робіт в Україні про долю українців, яких примусово вивезли на підневільні роботи до Норвегії, Австрії і Бельгії в 1942—1945 роках. Працівники лубенського міського благодійного фонду «Надія і Вітчизна», який я очолюю, поставили собі за мету заповнити цю прогалину — провести відповідну історичну розвідку. Кінцевим етапом проекту має стати видання книги спогадів, записаних із вуст колишніх остарбайтерів, випуск диска з цією ж інформацією, а також поїздка зі стендовою виставкою містами України, Норвегії, Австрії та Бельгії, де жили та працювали наші співвітчизники.
Ще десятирічним хлопчиком, а це було в 1967 році, я вперше почув iз вуст жителя села Єрківці, що на Полтавщині, Івана Степановича Сапи про його перебування на примусових роботах в Норвегії, про численні страждання, які довелося пережити йому і товаришам на чужині. Почуте дуже схвилювало і зацікавило мене. Відтоді я збираю інформацію про життя цих людей у неволі. Мені багато допомагають мої добровільні помічники, за що я їм дуже вдячний, особливо дружині Ларисі, вчителю–філологу.
Разом iз нею мені пощастило пройти курс вивчення норвезької мови в Норвегії, де ми мешкали два з половиною роки. За цей час ми зібрали багато цікавих спогадів від жителів цієї країни про тяжкі часи фашистської окупації, про табори для військовополонених. Частину інформації було взято з норвезьких журналів та газет, частину з листів, усних розповідей місцевих краєзнавців та журналістів.
Як свідчать німецькі архівні дані, в роки війни до Норвегії було привезено більше 100 тисяч громадян iз країн колишнього Радянського Союзу. Це, в основному, українці, білоруси, росіяни. Скільки десятків тисяч українців було там і скільки загинуло — ніхто достеменно не знає. По всій Норвегії розташовувались табори для остарбайтерів, обнесені колючим дротом. Скільки їх було — невідомо. В них утримували і полонених iз СРСР, і цивільну молодь, яку фашисти захопили під час облав на окупованих землях.
Чоловіки в Норвегії працювали на різних важких фізичних роботах: прокладанні доріг та тунелів, добуванні каменю в каменоломнях, вирубці і перевезенні лісу та обробці його на лісопильнях, розвантаженні суден у портах, вилові риби та її переробці на рибних фабриках, будівництві заводів тощо. Жінок iз СРСР там було мало, вони працювали на обслуговуючих роботах: готували їжу на кухнях, прали одяг, пекли хліб. Чимало співвітчизників загинуло у фашистській неволі. Одні не витримали каторжної праці і поганого харчування, інші — хвороб та побоїв iз боку наглядачів. Часто були випадки смерті та каліцтва під час робіт iз механізмами у кар’єрах, каменоломнях, лісоповалах. Бувало, полонені морально не витримували табірного життя і намагалися втекти, що рідко кому вдавалося. Упійманих жорстоко били, кидали в льох, де багато хто помирав. Вижити ж у тих нелюдських умовах допомагали прості норвежці, які жили неподалік від таборів.
У лютому 2009 року працівники фонду надруковали статтю в газеті «Сільські вісті» з проханням відгукнутися колишніх остарбайтерів, що працювали під час війни в Норвегії, Австрії, Бельгії. У відповідь прийшло багато цікавих і хвилюючих листів про долі цих людей — як від самих невільників, так і від їхніх дітей, родичів, знайомих. У цих листах звучать численні прохання передати щиру, сердечну подяку норвезьким людям. Самі не зовсім ситі, не досить добре одягнені та взуті норвежці, іноді навіть ризикуючи власним життям, ділилися харчами, одягом, взуттям та іншими необхідними для життя речами. Через мовний бар’єр та інші причини наші земляки не можуть самостійно подякувати за своє спасіння. Тому працівники фонду вирішили, що книга про тяжкі роки перебування в неволі українців буде найкращим висловом вдячності норвезьким, австрійським, бельгійським спасителям та, може, цінною історичною пам’яткою для українців.
Для реалізації цього проекту ми виконали великий об’єм пошукової роботи. Ось один із прикладів цієї діяльності. 2 квітня минулого року я взяв інтерв’ю у жителя села Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської області 90–річного Івана Олексійовича Вісича. Він розповів, що в травні 1940 року був призваний на строкову службу до лав Радянської армії і проходив її в Білорусії, де й застав початок війни. В серпні 1941–го потрапив у фашистський полон на території Смоленської області. Звідти разом iз сотнями інших полонених його доправили у товарних вагонах до Німеччини. Там радянські невільники пройшли медогляд і були перегруповані за станом здоров’я: одних відправили на роботи у табори праці в окуповані фашистами країни Європи, інших — у концтабори.
Групу полонених у декілька сотень осіб, в якій був й Іван Вісич, пароплавом переправили до Норвегії. Людей перевозили у вантажних трюмах без води. Годували сирою бруквою, яку кидали в трюми, наче свиням. Було дуже душно, мучила спрага. Щоб якось вгамувати її, люди злизували краплі вологи, що виступала на стінах трюмів корабля. Багато померло від задухи та нестачі води.
У жовтні 1942–го німецький корабель iз полоненими прийшов у морський порт норвезького міста Осло. Звідти — поїздом до Лілехамера. Там збудували табір для проживання, але зимували вже в іншому місті — Трондхеймі. Там радянські бранці будували бункери для німецьких підводних човнів. То була дуже важка і виснажлива праця, а умови проживання — нестерпні. Холод, хвороби, та найбільше допікав голод: суп із бруквою та хліб навпіл із тирсою — це все, чим годували невільників.
Пліч–о–пліч з остарбайтерами працювали місцеві жителі. Але це були вільнонаймані працівники — вони отримували заробітну плату. Їм фашисти довіряли більш відповідальну роботу, пов’язану з електрикою та різними механізмами.
Івану Вісичу пощастило працювати разом iз норвежцем Арне Берсосом. Цей чоловік часто ділився в обідню перерву з нашим земляком своїм харчем, чим урятував українця від виснаження і смерті. В травні 1945 року, коли німецькі війська покинули територію Норвегії і радянські остарбайтери чекали своєї черги від’їзду на Батьківщину, Арне Берсос якось запросив Івана до себе додому на обід. Під час обіду наш земляк познайомився з родиною свого спасителя: дружиною Арне Сігрюн та дітьми, яких звали Тур, Ранді та Роар. Прощаючись, Арне подарував на згадку фото своєї сім’ї та попросив Івана написати їм листа з України. В рідному селі Іван зрозумів, що відправити листа до Норвегії — рівнозначно засудженню на каторжні роботи до Сибіру. Такий тоді був час. Але фотокартку із зображенням родини Берсос Іван беріг усе життя.
Дізнавшись про цю історію, я звернувся до норвезького історика Міхаела Стокке з проханням відшукати хоча б когось із родини Арне Берсос. Пошуки тривали не більше місяця. Завдяки вказаній на фотокартці назві фотоательє Міхаелові Стокке вдалося відшукати його в Трондхеймі. Нинішні працівники ательє знайшли в своєму архіві прізвище та адресу людини, яка замовляла фото в 1943 році. І ось ми отримали поштову адресу сина Арне — Тура Берсоса. На жаль, сам Арне і його дружина не дожили до цього дня.
Тур Берсос iз великим задоволенням прийняв запрошення відвідати Івана Вісича. Адже добре пам’ятає молодого та дужого українського хлопця, який приходив до них у гості. Батьки Тура часто згадували Івана та переймалися його долею після полону. «Я був дуже вражений, коли отримав листа з України з копією фотокартки нашої родини. Таке саме фото все життя висить у нашому будинку. Великий інтерес і хвилювання переповнили мене та сестру Ранді в ті хвилини», — писав нам у листі–відповіді Тур Берсос.
І от 16 серпня 2011 року в Бориспільському аеропорту ми зустріли Тура Берсоса разом iз дружиною Герд та молодшою сестрою Ранді. Незабаром відбулася тепла і зворушлива зустріч Івана Вісича з норвезькими гостями. Сльози на очах 90–річного українця та 75–річного норвежця схвилювали всіх, хто був поряд у ту хвилину. Тільки тоді норвезькі гості дізналися, чому Іван так і не прислав їм жодного листа з України... Берсоси запросили Іванового сина Володимира та онука Сашка до себе в гості. На жаль, стан здоров’я самого Івана Вісича не дозволяє йому поїхати до Норвегії. Ми ж щиро радіємо, що були причетні до пошуків і відновлення контакту між цими людьми.
Зараз триває збір матеріалів і коштів для книги спогадів, де планується надрукувати списки українців, які працювали в Норвегії, Австрії та Бельгії. Буде вказано прізвища, ім’я та по батькові, рік народження та населений пункт, звідки людину забрали в Норвегію, якщо це вдасться встановити. У зв’язку з цим ми звертаємося до читачів газети надати інформацію про таких людей. Нам важливі будь–які матеріали: спогади, фотокартки (можна копії), вирізки з газет та журналів на дану тему. Можливо, хтось бачив десь у музеях фотографії чи статті про таких людей, будь ласка, сповістіть нас про це. Також висловлюємо велику подяку тим людям, хто вже раніше вислав фото часів війни.
Вдивіться уважно в обличчя людей на світлині, які працювали в Норвегії (місто Ардалштанген), можливо, ви впізнаєте серед них своїх рідних, близьких чи знайомих. Напишіть чи зателефонуйте нам. Сподіваємось, що ваша небайдужість не дасть згаснути пам’яті про цих людей.
Адреса: Благодійний фонд «Надія і Батьківщина», Харальд Хансен, вул. П. Гавсевича, 20–г, м. Лубни, Полтавська обл., 37500. Тел.: (066) 204–04–55, (053) 617–44–33. Електронна адреса: [email protected]
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
