Упритул наблизитися до еталона

Аби дістатися Національної філармонії, сьогодні треба пройти кількасот метрів уздовж фанзони, під яку обладнано добрячий шмат Хрещатика. Звісно, не перейнятися атмосферою, що вирує там нині, неможливо. Відтак, коли ви нарешті прочините двері філармонії, будьте готові до разючого контрасту. На вулиці — буйство фарб та емоцій, а тут панують зосередженість і серйозність. З минулої суботи у Колонному залі тривають прослуховування учасників Конкурсу молодих піаністів пам’яті Горовиця. Сьогодні завершується перший тур, завтра боротьбу продовжать реальні претенденти на музичне «золото». Голова журі конкурсу, народний артист України, композитор Олександр Злотник у цьому процесі — не лише один із вершителів доль. Посада ректора Музичного інституту імені Глієра не дозволяє йому відсторонено спостерігати за процесом, адже тут народжується майбутнє світової музики, якому повинні відповідати і його студенти.

— Олександре Йосиповичу, чим цьогорічний Конкурс пам’яті Горовиця відрізняється від попередніх?

— Тим, що він відбувається під час Євро. Зазвичай він завжди проходив у квітні. А зараз, оскільки конкурс проходить у червні, то деякі учасники просто не змогли на нього потрапити. У Польщі та Україні навчання у школах та вишах закінчилося раніше, але в інших країнах червень — це сесії та іспити. Тому деяких конкурсантів ми не дорахувалися, хоча на загальне враження від виступу учасників, виконавського рівня це не вплинуло.

— Представники української фортепіанної школи серед конкурсантів виглядають достойно?

— Дуже достойно. Маючи рідного Горовиця, киянина, що закінчив наше музичне училище, яке зараз відоме як Інститут музики імені Глієра, гріх бути поганим піаністом і пасти задніх на цьо­му конкурсі. Київська фортепіанна школа була і залишається однією з провідних фортепіанних шкіл у світі.

— Незважаючи на те, що особливих умов для навчання юні музиканти не мають. Нещодавно директор музичної школи імені Лисенка Валентин Шерстюк говорив про те, що цей навчальний заклад не укомплектований інструментами, держава особливої турботи про них не проявляє...

— Наші діти займаються музикою всупереч усьому. Це те, що неможливо пояснити. Іноді дитина не має елементарних умов для занять, а на конкурсах виборює перші місця. Хоча якби музичну освіту держава підтримувала на належному рівні, то і талановитих виконавців у нас було б більше. Хоча як ректор я прекрасно розумію нинішню ситуацію. Одним вдається добитися того, щоб його навчальний заклад був укомплектований музичними інструментами, іншим — ні... Наша музична академія імені Чайковського забезпечена інструментами як жодна інша — протягом останніх двох років для цього закладу придбано багато якісних інструментів. Як ви розумієте, у тому, що бракує інструментів у школі Лисенка, я зовсім не звинувачую її директора. Він прекрасний спеціаліст iз колосальним досвідом. І у нашого Інституту свої проблеми: маємо 12 творчих колективів, а концертного залу, де б вони виступали, немає.

— Наскільки спокійно й адекватно учасники сприймають свою поразку на конкурсі? Не було образ, апеляцій, звинувачень на адресу журі?

— Наш конкурс у порівнянні з популярною музикою — це все ж таки дещо інший вид мистецтва. Всі виступи у нас записуються, так що при потребі їх можна співставити, проаналізувати. Наші учасники виконують твори, які є еталонними. І прекрасно розуміють, наскільки вони наблизилися до еталону у виконанні, наскільки вони були технічними. Наскільки коректно був виконаний той же Моцарт чи Бах. Я думаю, що вони все дуже добре розуміють і особливих претензій з приводу перемоги чи неперемоги бути не може.

— А ви їх усіх узяли б до себе вчитися чи комусь і відмовили б?

— Не всіх, але більшість узяв би. Адже у конкурсах беруть участь ті, хто поставив собі за мету бути виконавцями, вони займаються музикою багато років, щодня від 1–2 годин у перших класах і до 8–9 годин перед вступом до вишів. Це справді великий труд. Але в Інституті імені Глієра досить серйозний конкурс на одне місце, і своє право навчатися у нас ще треба довести. Звісно, цей конкурс не такий вражаючий, як, скажімо, на вокал — на це відділення у нас іноді буває і по сорок абітурієнтів на місце. А на фортепіано у середньому — три–п’ять... До речі, коли я вступав до Київської консерваторії, то конкурс був близько двадцяти осіб на місце.

— Яке місце за престижністю ви відвели б конкурсу Горовиця? Чи можна сказати, що переможець цього конкурсу назавжди забезпечив собі місце на музичному олімпі?

— Фортепіанних конкурсів такого рівня у світі сімнадцять. На пострадянському просторі їх три — це конкурс Чайковського, наш і конкурс молодих піаністів у Тбілісі.

А ТИМ ЧАСОМ...

Сьогодні Конкурс пам’яті Горовиця, концерти якого можна відвідати безкоштовно, перейшов свій екватор. Другий тур завершиться у понеділок, а на фінальну частину до Києва приїдуть президент Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів Глен Квок та генеральний секретар Європейської спілки молодіжних музичних конкурсів Клер Годдар. Остання інституція, до речі, пообіцяла сприяти п’ятьом найцікавішим конкурсантам у європейській розкрутці. Переможці у двох вікових групах отримають по 5 та 20 тисяч доларів призових, володарі другої, третьої та інших премій також матимуть солідну грошову винагороду. Імена лауреатів та дипломантів будуть оголошені 23 червня, завершиться ІХ Конкурс імені Горовиця концертом за участю переможців та Симфонічного оркестру Національної філармонії під управлінням Миколи Дядюри.