Своя дорога до храму

Усі знають про те, що в епоху перемін важко жити. А чи легко керувати одним із найбільших районів Полтавщини в час, який згодом у своїх мемуарах Володимир Чернявський назве одним словом — «перелом»? Першою особою району (назви його посад за той час змінювалися чотири рази!) він був із 1990–го по 2000 рік. Загалом же досвід його управлінської роботи на районному рівні обчислюється більш ніж двома десятиліттями. А як, власне, вдалося зійти на найвищі щаблі тієї службової драбини тоді, коли активно боролися з «партократами» й починали обирати керівників із кількох кандидатур?

«Партократ»? Ні, все ж практик

— З цим у мене якраз проблем не виникало, — відповідає Володимир Семенович. — Мабуть, тому, що типовим «партократом» усе ж не був. Бо прийшов у райком партії з посади завідувача виробництвом райсільгосптехніки й «дослужився» там тільки до керівника промислово–транспортного відділу. Та й потім, коли 8 років працював заступником голови райвиконкому, продовжував «мотатися» по району, займався будівництвом, іншими суто конкретними справами. Тому, коли настав час реально обирати керівників, головним аргументом за мою скромну персону була фраза: «Чернявський? Так ми ж його добре знаємо по роботі».

— Однак невдовзі, коли інфляція почала «зашкалювати» за тисячі відсотків, було вже, мабуть, не до будівництва.

— Сьогоднішнім молодим керівникам районів непросто навіть уявити тодішні будні попередників. Коли, скажімо, мій робочий день починався з виходу на мітинг розлючених пенсіонерів, які вимагали повернути їм пенсійні борги за кілька місяців. Чи з клопотів щодо забезпечення ветеранів цукром, борошном, іншою продукцією, яку ми пропонували замість «пенсійних» грошей. Або з дзвінків–повідомлень: у колгоспних хлівах ревуть недоєні корови, бо вже вдруге за добу на чотири години відімкнули електрику... Не легше було й під час зустрічей на полі з механізаторами, котрі одразу запитували, куди поділися цигарки або мило. Опікувалися навіть щоденним збиранням і знищенням використаних замінників грошей — купонів. Одного разу, пригадую, кілька набитих ними величезних мішків спалювали у вагранці ливарного цеху пром­комбінату. Саме там струменем повітря згадані «фантики» рознесло навіть за межі підприємства — проблеми з такою НП ледве владнали... Хоча, звісно, за ті 10 років у районі не тільки «латали дірки», а й вирощували непогані врожаї, газифікували села, розвивали малий бізнес, започатковували партнерські зв’язки з німецьким містом Зінген... І таки будували.

— Чув навіть про те, що збудовану тоді ошатну споруду критого ринку в райцентрі називали «прижиттєвим пам’ятником» керівнику району.

— Той ринок справді довелося «виношувати» в голові, як кажуть, від задуму й до останнього цвяха. Досі жалкую лише про те, що наступник передав споруду, яка мала поповнювати скарбницю громади району, приватному підприємцю з Комсомольська. Водночас ми дбали не тільки про хліб насущний. Ви ж бачили наш районний музей літератури і мистецтва, який став своєрідною візиткою Кобеляк. А тоді, на початку 90–х, могли його втратити. Оскільки приміщення музею розташовувалося на околиці міста, там «розгулялися» вандали, почалися крадіжки експонатів. Тільки вольове рішення провести «рокіровку» з податковою інспекцією й переселити той осередок культури в центр міста його врятувало.

«Вічно живий» Ілліч розсипався на очах

— Володимире Семеновичу, навіть сьогодні в Полтаві й більшості райцентрів області стоять пам’ятники Леніну. А як вам вдалося «посунути» скам’янілого Ілліча з найпочеснішого місця у центрі Кобеляк іще 20 років тому?

— Саме тоді, після здобуття Україною незалежності, наші віруючі почали активно вимагати, щоб на зайняте Леніним місце повернули Свято–Миколаївський храм. Бо ж з’ясувалося, що після його руйнації тодішня безбожна влада перенесла туди з вулиці Леніна кам’яного вождя пролетаріату. Ситуація загострювалася, радикальні гасла «кидали» один в одного й у повпредів влади непримиренні політичні опоненти. А в нас же не Західна Україна, де можна було демонтувати старі символи під загальні оплески громади. За таких обставин на «історичній» сесії Кобеляцької міськради 18 лютого 1992 року я запропонував виконати її рішення про демонтаж згаданого пам’ятника у травні. Тобто вже після того, як «вірні ленінці» відзначать біля нього традиційні радянські свята. З цим погодилися не лише депутати. Тож і демонтували пам’ятник 20 травня 1992 року — вдень, привселюдно, без якихось ексцесів, — щоб поставити на попереднє «законне» місце. Хоча перенести його, скажу чесно, нам не вдалося: монумент буквально розсипався на очах. На «новому–старому» місці поставили значно скромніший бюст, який, до речі, кілька років тому хтось поцупив, зараз там стоїть інше погруддя. А головною окрасою й архітектурною домінантою Кобеляк знову став відбудований Свято–Миколаївський храм. За це мені згодом дякували навіть колишні затяті опоненти з числа комуністів–ветеранів.

— За іронією долі, звільняли вас із посади керівника району саме за нібито комуністичне «почервоніння»...

— Так, за два місяці до 60–рiччя змушений був написати заяву на звільнення за власним бажанням. Сталося це після того, як двоє тодішніх обласних «каліфів на годину» (вони встигли покерувати Полтавщиною лише кілька місяців) вирішили «прогнутися» перед начальством, створюючи видимість боротьби з «ретроградами», які у своїх районах не забезпечили переваги Леоніда Кучми на президентських виборах 1999 року. Полтавщина, як відомо, у другому турі проголосувала за комуніста Петра Симоненка. І хоча Кобеляцький район за рівнем, як тоді казали, «красноти» опинився на 10–му місці в області, «відігравалися» саме на мені. Офіційно інкримінували низькі темпи реформування колгоспів. А неофіційно направляли в район емісарів із завданнями за будь–яку ціну знайти на мене кримінал, змушували людей обмовляти свого керівника. Нічого такого «нарити» їм не вдалося, але ж працювати далі в таких умовах стало практично неможливо.

Звідки ростуть ноги «НП районного масштабу»?

— Хоча серед «нижчестоящих», певно ж, таки були й ті, хто у взаєминах із першим керівником району хотів «підмастити» собі дорогу до всіляких благ...

— Хабарів грошима тоді якось навіть не пропонували. Деякі керівники колективних сільгосппідприємств казали про інше: мовляв, давайте від вашого імені здамо на комбінат хлібопродуктів тонн 30 соняшнику... Аби тільки «заплющив очі» й не помічав їхніх сумнівних оборудок. Нагадаю, що господарники в той час якраз позбавлялися «пут» жорсткого контролю, тож дехто з них намагався скористатися цим передовсім для особистого збагачення. Скажімо, під приводом боротьби з лейкозом корів починали «сплавляти» худобу за готівку в сусідню Дніпропетровську область. Відстежувати всі канали такого «лівого» збуту ще не були готові навіть правоохоронці. За таких умов їхав безпосередньо в господарство, скликав збори і пояснював селянам, куди «витікає» їхнє спільне добро. Саме після таких емоційних розмов люди казали: пошептало... А чи можна було їх бодай уявити, якби керівник району думав про власну «долю» в таких оборудках? Хабарів я не брав, підлості також нікому не робив. Тому зараз спокійно ходжу вулицями райцентру, їжджу в наші села, зустрічаюся з десятками людей, не опускаючи очі додолу.

— Чого не скажеш про деяких ваших наступників, діяльність яких запам’яталася «гучними» скандалами.

— На жаль, це так. Про «п’яний брейк» тепер уже також колишніх керівників Кобеляцької райдержадміністрації писала й «Україна молода». Їхні попередники заради «справної цифри» приписали понад 90 тисяч тонн (!) зерна, яке район «зібрав» тільки на папері. Останніми роками Кобеляччина «прогриміла» на всю Україну ще й нерозкритими вбивствами трьох дівчат, полтавського музиканта, іншими злочинами, які кидають тінь на роботу наших правоохоронців. А хіба може не вражати факт, про який розповів мені директор одного з заводів райцентру? До нього вже як приватний підприємець по телефону звернувся вчорашній перший заступник голови райдержадміністрації, перепитуючи, де знаходиться очолюване співрозмовником підприємство. Тобто людина, яка 5 років опікувалася виробничим сектором економіки району, навіть не знає дороги до одного з кількох діючих тут заводів. Коли аналізуєш, як з’являлися на Олімпі районної влади подібні випадкові люди, доходиш до невтішного висновку: такі «особливо цінні кадри» у потрібний час просто опинялися найближче до «потрібної» партії чи «вищестоящого» керівника. Переконаний: така «система» добору кадрів лише компрометує будь–яку владу, руйнує довіру людей до неї.

Серед «біло–блакитних» є друзі, та істина дорожча...

— У своїх мемуарах, і не тільки, ви не приховуєте симпатій до «помаранчевих» і Віктора Ющенка, хоча це зараз і «не модно». Зрештою, з вашою біографією логічнішою видавалася б підтримка політсили, яку репрезентує нинішня влада.

— Серед «біло–блакитних» у мене також чимало друзів, приятелів, які й сьогодні кличуть під свої партійні прапори. Та це якраз той випадок, коли кажуть: істина дорожча... Не лише тому, що у мої 72 роки негоже уподібнюватися політичним «стрибунцям». Із Віктором Ющенком познайомився ще тоді, коли він приїздив у Кобеляки як голова Національного банку. Повірив йому й відтоді не розчаровувався, що б там сьогодні не говорили про нього «доброзичливці». Бо скажіть мені, хто з керівників держави зробив стільки, як Ющенко, для ліквідації тіньових схем в економіці, утвердження національної валюти і, мабуть, найголовніше, для того, щоб Україна ставала українською? Зрештою, вже пенсіонером вступив у «помаранчеву» партію «Наша Україна», став депутатом районної ради минулого скликання від цієї політсили не заради посад чи якихось особистих благ. І хоча в нашому районі вона ніколи не була «правлячою» партією, ми з однодумцями тоді зробили таки чимало. Досить згадати закладений за ініціативою священика, на той час також депутата–«нашоукраїнця», Дмитра Кулічковського перший у райцентрі храм УПЦ Київського патріархату, названий на честь Юрія Переможця.

— Пригадується, вам як одному з фундаторів цього храму довірили бути серед тих, хто закладав у його стіну капсулу з посланням нащадкам. Що тоді відчували?

— Звичайно, хвилювався, бо то справді велика честь. Подібне пережив у травні 1996 року, коли разом з іншими паломниками побував у святих місцях і вклонився Гробу Господньому. До речі, саме в тому році в Кобеляках почав діяти Свято–Миколаївський храм, який «воскрес» на місці пам’ятника Леніну. А зараз — ви ж бачили — вже діє і згаданий храм святого Юрія Переможця УПЦ Київського патріархату. Водночас із отцем Дмитром та однодумцями активно працюємо над тим, щоб культова споруда рідної Української церкви з’явилася й у селі Світлогірському, яке прихистило переселенців із затопленої Дніпровими водами Переволочної. Тієї самої, де свій останній бій із військом російського царя Петра І та мученицьку смерть за волю України прийняли козаки гетьмана Івана Мазепи та місцеві жителі, які їх підтримували. Наш український храм, у якому молитимуться за упокій їхніх душ, там має постати неодмінно! У мене ж, як і в більшості людей мого покоління, дорога до свого храму була довгою і непростою. Та з неї ми вже не звернемо.