Армагедон пам’яті

Буває, нова книжка письменника довго лишається непоміченою через занадто яскравий спалах попереднього твору автора. Так сталося з повістю Марії Матіос «Армагедон уже відбувся» (Л.: Піраміда), котра з’явилася саме в розпал шкандалю навколо недолугого судового позову комуніста–депутата до її мемуарів «Вирвані сторінки з автобіографії» (вийшла там само). «Армагедон...» зацікавить бодай тим, що є зрілим твором зрілого майстра, де на невеличкому повістевому просторі вибудовано повноцінну романну колізію.

«Армагедон...» став тією ланкою, що зчепила в одну саґу все, написане раніше, — такі, на перший позір, геть різні тексти, як «Солодка Даруся», «Бульварний роман», «Містер і місіс Ю в країні укрів», «Щоденник страченої» й навіть «Кулінарні фіґлі». Письменниця неоднораз наголошувала: нічого не придумую — лише слухаю людські розповіді та читаю архівні справи. «Тут безмір людського болю. Тут драма на драмі. Був би лишень Шекспір» («Вирвані сторінки...»). Або, як пише про Марію Матіос критик Ярослав Голобородько, «письменниця з цілковитою традиційністю послуговується файлами і порталами народної пам’яті, на сайтах якої записано силу–силенну доль і драм» (Ярослав Голобородько. Елізіум. Інкорпорація стратоґем. — Х.: Фоліо, 2009).

Сюжетна ставка на «усну історію» передбачає і стилізацію мови персонажів, і навіть стилізацію самого способу думання. Часом у тексті розквітають невиправдані (з точки зору літканону) гіперболи й порівняння. В «Армагедоні...», наприклад, оповідь відбувається нібито від «душі» щойно померлого дядька Івана. У молодості він, комсомолець, брав участь у розкуркулюванні й, не замислюючись, убив людину. Довгі роки жив відлюдьком, і хоч на двох його дорослих синах немає чужої крові, люди ставляться до них так само ворожо. Словом, сповідь «про причини свого життя».

Ясна річ, стилістичні красоти в такій історії просто неможливі. І тоді виникають критичні непорозуміння. Літературознавець Роксана Харчук в адресованій студентам–філологам книжці «Сучасна українська проза: Постмодерний період» (К.: Академія, 2008) однозначно зараховує Марію Матіос до продуцентів масового читва. Серед негативних епітетів та висновків нейтральнішим є присуд: «Пише псевдокласичні твори». А рецензент Т. Трофименко прямо говорить про кітч у виконанні М. Матіос (Буквоїд, 22.01.2009). Щоправда, обидві покликаються на авторитет німецького філософа середини минулого століття Теодора Адорно. Але відтоді розуміння масової культури і феномену кітчу сильно змінилося. І надто — по виході книжки академіка Тамари Гундорової «Кітч і література. Травестії» (К.: Факт, 2008).

Уже на початку цього блискучого дослідження читаємо: «Історія української літератури невіддільна від кітчу. Більше того — кітч був суттєвою складовою в розвитку української літератури. Тому мета цієї книги — по–перше, легалізувати існування популярної і масової культури в українській літературі, по–друге, зруйнувати міф про кітч як поганий смак». А далі йде детальний культурологічний аналіз вітчизняної класики, з якого випливає, що найталановитішим засновником кітчевої традиції був Микола Гоголь, і кожне наступне письменницьке покоління не цуралося мелодраматичного інструментарію — аж до «романтизованого кітчу в «Марусі Чурай» Ліни Костенко».

Літературний кітч має багато різновидів, і Т. Гундорова пояснює, як їх відрізнити один від одного, а також, як розпізнати якісну письменницьку симуляцію кітчевих форм (що можна легко знайти у більшості «серйозних» письменників). Ось головний симптом: «Кітч не потребує інтерпретації — він не вимагає запитань, а дає готові стандартні відповіді».

Поглянемо під цим оглядом на творчість Марії Матіос. Хоч вона й каже, що переймається лише «відтворенням невиписаного і непрочитаного історичного болю твоєї країни... Я списую профіль часу», — вона не є хроністом і аж ніяк не патологоанатом. Людські драми хвилюють її не своїм шокуючим розмаїттям — її цікавлять механізми пам’яті. Під яким впливом формуються в людини моральні оцінки минулого? Як змінює людську свідомість пам’ять кохання і пам’ять терору? Чому з багатьох приватних правд утворюється не якась загальна істина, а розгубленість, безпорадність, а часом і агресія? Як зло оселяється в людських головах — і це теж «робота» пам’яті.

Усі твори Марії Матіос — притчі про мінливу фатальність людської пам’яті. Кожний текст, по суті, — «звіт» персонажів про спроби розібратися з подібними питаннями. Іван з «Армагедону...» аж так змордований тими пошуками, що приречено зітхає: «Якби запізнитися народитися». Відповідей немає, хіба глухі здогади. Та й то — суто індивідуальні.

Утім, можна спробувати реставрувати концепту­альні складові таких розмислів. Головний персонаж «Армагедону...» готовий до покаяння, але як це здійснити у телевізійну добу, коли всі екрани опосіли колишні підручні системи? «Чим вони відрізняються від Івана, ті, що відважилися його судити? Лише тим, що не мають щупаків?» Звичайно, у повісті не знайти слова «люстрація», але йдеться саме про кримінально–публічно не засу­джені злочини комунізму. І доки так, доти люди в цій країні будуть атомізовані, ув’язнені у крихітних «правдах» власного досвіду. Приблизно такі роздуми знайдемо у «Вирваних сторінках з автобіографії». І там же є фраза про «жах перед тим, як легко, безкарно, принизливо Система вливала у нас отруту, що згодом назвали ми її своєю вірою і правдою». «Армагедон...» — повість про те, що прищеплена цілому народу хвороба не піддається самолікуванню.

«Вирвані сторінки...» — теж про проблеми пам’яті: родової пам’яті Матіосів, пам’яті покоління 1970—1980–х, державної політики національної пам’яті... Частково це вже було у «Кулінарних фіґлях» (2009), але тут більшість матеріалу організовано за жанровими приписами літературних мемуарів. Дуже теплі згадування про зустрічі з багатьма добре знаними у країні людьми, де головне — показати їхні, за висловом Я. Голобородька, «реакції на тиск і пресинг соціуму». Незрідка — самокоментарі до власних творів, як–от про «Солодку Дарусю»: «Коли ти з розпачем чи тугою, нерозумінням чи люттю перегорнеш останню сторінку книжки, на мить задумайся: а це ж могло трапитися й зі мною, якби я жив тоді і там». Зрештою, такі пасажі — нормальна письменницька практика; Юрій Андрухович навіть окрему книжку для того написав, «Таємниця» зветься. І водночас у, сказати б, «негативних спогадах» читачеві бракує реальних прізвищ. Хоча й зрозуміло: у криміналізованій державі повністю відвертих мемуарів бути не може.