Рік Трампа, рік Зеленського. Не просто черговий рік війни
Це був рік двох уявлень, які зіткнулися лобами. Рік, коли Трамп дивився на Зеленського як на змінну в угоді, а Зеленський дивився на Трампа як на арбітра історії. >>
День ганьби
12.06.2012
Серед тисяч статей у електронній Вільній енциклопедії — Вікіпедії — унікальною є стаття «Хронологія заборон української мови». По–перше, пошуковик не дає аналогічної статті щодо жодної з інших мов, а по–друге, згадана хронологія стосується заборони української мови винятково на етнічних українських землях.
Якщо проаналізувати інформацію, подану у цій статті, то стає моторошно і водночас тривожно від усвідомлення вікової безправності корінного населення — українців. Починаючи з 1622 року, коли з подання Московського патріарха Філарета вийшов наказ царя Михайла спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Євангелія Учительного» Кирила Ставровецького та ухвали польського сейму 1696 року про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України, українська мова пригнічувалася, викорінювалася, заборонялася окупантами всіх мастей, яких вабила наша земля.
Тільки у минулому, двадцятому, столітті близько тридцяти законів, наказів, доручень і постанов було видано на знищення української мови. Наголошую, що все це — на території України.
Здавалося, що 1991 рік — рік здобуття Україною Незалежності — назавжди змінить ситуацію у мовному просторі. Адже державна українська мова, з одного боку, є одним з основних атрибутів державності, а з іншого, — має служити об’єднавчим фактором для формування і розквіту нації. Напевно, так би й сталося, якби не міцні обійми «старшого брата», розгубленість якого від підписання Бєловєжських угод змінилася непереможним бажанням повернути назад хід історії. Напевно, так би й сталося, якби до влади в Україні прийшли справді українські патріоти. Очевидно, ми вже не були б на задвірках цивілізованого світу, якби самі не зраджували власних переконань задля миттєвої вигоди.
Протягом двадцяти років крок за кроком ми наближали День ганьби української нації — 5 червня 2012 року.
Тоді, коли залишили при владі у Незалежній Україні компартійну номенклатуру, а не зробили люстрацію, як пострадянські прибалтійські країни, Чехія, Польща.
Тоді, коли вперше дозволили в Українському парламенті — Верховній Раді України — виступати не державною мовою, а мовою окупантів.
Коли, переїхавши з рідного села у місто чи містечко, переходили з нашої материнської мови на «матерный язык».
Тоді, коли розділивши створене поколіннями українців багатство на паперові майнові сертифікати, продавали їх за безцінь майбутнім олігархам.
Тоді, коли спочатку дозволяли в наших містах і селах беззаконня, сваволю і жорстокість у 90–х, внаслідок чого отримали доморощених мільярдерів і мільйонерів, а потім дозволили їм не тільки стати «проФФесорами» та академіками, а й зайняти найвищі щаблі державної влади.
Тоді, коли замість розвитку української національної промисловості широко відкрили кордони турецькому і китайському «ширвжитку».
Тоді, коли виканючували у Росії знижки на газ та здавали національні інтереси України замість того, щоб дбати про власні джерела енергії та забезпечувати енергетичну безпеку України.
Тоді, коли дозволяли нашим народним обранцям приймати закони, що суперечили їхнім передвиборчим обіцянкам.
Коли дозволили зняти українського міністра закордонних справ за те, що він вказав на належне місце російському послу в Україні.
Коли допустили те, що з двох кандидатів у президенти України жоден не тільки не був за походженням, вихованням чи переконанням, а й навіть не ідентифікував себе українцем.
Коли підтримували на виборах партії, які засадничо створювалися як передвиборчий проект, а не як політична сила з власною ідеологією, програмою, відповідальністю.
Коли...
Тому й настав він — День ганьби України — 5 червня 2012 року. День, коли вели під конвоєм по центру української столиці беркутівці тих, не таких численних, як на це заслуговує Україна, патріотів, що приїхали під стіни Верховної Ради захищати державну українську мову. В той час, коли, отримавши свої 30 срібняків (що за курсом на цей день становить 135 гривень), не тямлячи, що робить насправді, кількатисячний натовп «безрідних Іванів» підтримував під Верховною Радою зраду України, що її чинила ця ж таки неукраїнська Верховна Рада, приймаючи ганебний закон про мову.
