Законопроект про мови Колесніченка–Ківалова в разі остаточного прийняття майже повністю витисне з України українську мову, забезпечить панування російської, це визнають самі регіонали, пояснюючи, що їм треба виконати передвиборну обіцянку про двомовність. Їхня мета, по–перше прислужитися Москві, «русскому миру»; по–друге — відволікти виборців від соціальних негараздів, пересварити їх.
Суть закону підступно сховано в гуманістичну обгортку — Європейську хартію регіональних і міноритарних мов. «Турбота» про нацменшини та їхні мови є прикриттям. Але через брак професіоналізму автори не спромоглися зробити прикриття переконливим. «Проффесіонали» вигадали термін «плюрилігвізм» (ст. 5), засвідчивши, що не знають ні української, ні російської, взагалі такого слова немає в жодній мові. «Проффесор»–юрист і його менш учений друг зробили лінгвістичний внесок у словник «донецько–одеської мови», започаткований Януковичем. Тільки люди, позбавлені логіки, могли поставити поряд два твердження, що суперечать одне одному: «Рідна мова — це перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві» (ст. 1). «Кожен має право визначати мову, яку вважає рідною» (ст. 3).
Автори поняття не мають, які мови треба захищати. Вони записали (ст. 7), що такими є: «російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська, кримчацька». Безумовно, кримськотатарська, караїмська, кримчацька мови повинні бути захищені на рідній землі, бо ніде у світі захисту не знайдуть (як і українська). Повинні бути захищені мови азовських греків; автори помилково зазначили новогрецьку, бо регіонали не знають, що греки на Донбасі розмовляють двома мовами (носіїв приблизно 50% на 50%). Румейська мова близька до новогрецької, але вони зовсім не тотожні; урумська ж мова належить до тюркської групи. Русинська «мова», як визнає переважна більшість мовознавців, є діалектом української, говіркою лемків Закарпаття, Словаччини, Польщі, Сербії. Діалекти Хартією не захищаються, наприклад, говірки гуцулів, бойків, поліщуків; русинській говірці можна надавати сприяння, але не статус регіональної мови. Спільно з іншими країнами ми можемо захищати гагаузьку, ромську мови, ідиш. Але закон не гарантує захисту мов кримчацької (500 носіїв), караїмської, для яких і призначено Хартію, бо для статусу регіональних вони не наберуть 10% носіїв, їм лишаться самі декларації.
Інші «узаконювані» мови неміноритарні, під захист Хартії не підпадають, вони функціонують у відповідних державах. (До речі, молдавська мова є діалектом румунської, політичну плутанину з назвами мов от–от буде вирішено у самій Молдові). Незрозуміло, за яким принципом автори обрали десяток мов для закону, тоді як в Україні живуть громадяни понад ста національностей. Якщо критерієм була чисельність нацменшин, то перед німецькою мали б бути мова казанських татар, азербайджанська, грузинська, а перед словацькою — 7 мов. Критерій 10% для проголошення мови регіональною ніяк не обґрунтовано, взято зі стелі. Чому не 14%? Чому не 33%? Розгляд закону можливий лише після того, як буде з’ясовано, в яких селах, районах, областях які мови набудуть статусу регіональних (це зобов’язані були зробити автори у додатку), оцінено наслідки, зокрема витрати з бюджету. Потребує обґрунтування список мов у законі. Якось Чечетов, тавруючи поняття «титульної нації», заявив, що всі нації мають бути рівноправними, хто проти цього — «націоналіст». Хто ж тоді за Чечетовим регіонали, які включили в закон лише десяту частину мов із тих, що є в Україні?
Насправді «націоналізм» регіоналів у тому, що вони хочуть не захистити, а вивищити мову тільки однієї нацменшини — російської, на решту їм начхати. Якби вони справді вболівали за інші, їм ніщо не заважало і без закону виявити турботу про них. Ст. 5 обіцяє сприяння регіональним мовам у ЗМІ. ПРУ у своїх друкованих органах давно могла б виділити сторінку мовами нацменшин. Та ні! «Регион–Донбасс», «Регион Крым», «Заря Региона» (Одещина) видаються тільки російською. У ст. 11 передбачено, що службові особи мають володіти мовами нацменшин свого регіону, відповідною має бути кадрова політика. Позиція нещира: чому Могильов, який не перший раз посідає керівні пости у Криму, так і не вивчив кримськотатарської? Та ба! Він і державної не знає. «Губернатори» Донеччини та Одещини теж не знають мов «вверенных» їм нацменшин. Регіонали просто використовують нацменшини, прикриваються демократією, щоб забезпечити преференції російській мові; у перспективі замість мов нацменшин буде російська, в одному місці закону (ст. 11, ч. 5) це вистромилося з мішка (записано: «або російською»). Коли з’ясується, що держава не потягне це фінансово, як не тягне «безкоштовних» медицини та освіти, тоді скажуть: мови нацменшин вводяться там, «де це є виправданим» (ст. 5), поки що користуватимемося тим, що стоїть за «або».
В Україні мови нацменшин мають захист, можливо, його треба вдосконалити, але зовсім іншим, а не цим фарисейським законом. Статус регіональних мов має встановлюватися з урахуванням як прав особи, прав нацменшин, так і функцій і можливостей держави. Щоб уникнути ефекту Вавилонської вежі, лише державна мова повинна функціонувати у війську, частинах МНС, небезпечних виробництвах, деяких інших галузях. Треба також враховувати фінансові можливості держави; брехнею є твердження авторів, що закон не потребує витрат (це спростовує Мінфін; Венеціанська комісія передбачає нестачу ресурсу, п. 31), закон коштуватиме мільярди гривень.
Національні, мовні питання — сфера дуже тонких і чутливих відносин. Коли права суб’єктів перетинаються, потрібні правдива оцінка існуючого стану, наслідків дії закону та досягнення домовленості. Мовне питання повинно вирішуватися якщо не консенсусом, то з переважною підтримкою у суспільстві. Головне, треба дослухатися до думки рядових громадян, україномовних і російськомовних, а не політиків. Усе це підміняється криками про «утиски» російської мови та спробою зґвалтування не тільки Верховної Ради, а й суспільства. За помахом руки можна ввести хоч 4 державні мови, як у Швейцарській конфедерації, але наша держава тоді може перетворитися на конфедерацію, якщо не розпадеться зовсім. Може, це і є метою «борців за права нацменшин».
В інтересах якої мови склепано закон, розгледіла здалеку Венеціанська комісія, вона зробила застереження (п. 62): «Російська мова й надалі отримуватиме вигоди від головної ролі в мовному середовищі України». У п. 46 Комісія висловила сумнів, що «паралельне використання державної мови та... російської у важливих сферах суспільного життя, а не тільки на місцевому рівні» відповідає ст. 10 Конституції; у п. 66 наголосила на недостатніх гарантіях для «української мови як єдиної державної мови».
Мовну ситуацію нам видно не гірше, ніж iз Венеції: російська мова має панівне становище на ринку електронних і друкованих ЗМІ України, на книжковому ринку, у бізнесі, серед чиновництва, яке родом із ПРУ, в інших сферах суспільного життя. Громадяни спілкуються між собою мовою, якою хочуть. Так само вони звертаються до посадовців, ті відповідають, як уміють; ніхто не чув, щоб Азаров говорив iз народом мовою, яку сам Прем’єр вважає українською. Скарги на «утиски» виглядають смішними. Мова Гоголя, Достоєвського, Толстого, Пушкіна захисту в Україні не потребує, і захищатися від неї теж не треба. Захищатися треба від мови Путіна—Медведєва та їхньої агентури у Верховній Раді. Людмила Путіна сформулювала ідеологему, яку покладено в основу «русского мира»: «Росія закінчується там, де закінчується російська мова». Автори закону та їхні натхненники розраховують, що «язык» доведе Київ до залежності від Москви.
Ігор ДЕМ’ЯНЧУК,
кандидат технiчних наук
Київ