Київ очима іноземця

Аеропорт «Бориспіль»: приліт нормальний

Термінал F аеропорту «Бориспіль» — нічим не гірший, ніж аеровокзали багатьох середніх європейських міст. Усе нове, сучасне, блищить мармурова підлога. Українські написи дублюються англійською мовою.

Будок прикордонного контролю — вісім. Щоправда, працюють не всі пункти паспортної перевірки, тож утворюються черги. Утім їх «хвости» не довші, ніж, скажімо, в аеропортах Німеччини по прильоту літаків з України.

Митний контроль на в’їзді в Україну спрощений, часто — просто відсутній. Оглядають багаж лише окремих, «підозрілих» пасажирів.

«Небесні» таксі й автобуси: як їм перемогти «грачів»?

Головне завдання по прильоту — знайти транспорт до міста.

Прямуємо до напису «Вихід у місто». За дверима з символікою Євро–2012 — вихід насправді не в місто, і навіть не на площу перед терміналом, звідки до межі Києва — ще 15 км. Ми потрапляємо у вестибюль аеровокзалу, де в очікуванні прибульців юрмляться як зустрічальники (більшість тримає в руках таблички з іменами–прізвищами гостей), так і якісь підозрілі типки.

Праворуч — кіоск із логотипом Sky Taxi. У віконці дівчина, що володіє англійською на прийнятному рівні, приймає замовлення на таксі «небесної» фірми. Тариф — 6,5 грн./км, мінімальна сума замовлення — 65 грн.

Комп’ютер панянки в кіоску вираховує, що, приміром, дорога до станції метро «Харківська» на білому легковику фірми «Хюндай» із шашечками коштуватиме 145 грн. До центру міста — близько 200 грн. Для нас це трохи дорожче, ніж їхати іншим, пересічним таксі, замовленим по телефону з Києва. Але для західних європейців — все одно дешево.

Що цікаво: віце–прем’єр Борис Колесников гучно заявляв, що 110 «Хюндаїв» для «Скай таксі» закупили і привели в «Бориспіль» для того, щоб витіснити з площі перед аеропортом численних «грачів» — «лівих», ненадійних і надто дорогих перевізників. Однак насправді таксистська мафія нікуди з аеропортівських вестибюлів не поділася. «Грачі» — точніше, їхні зверхники — й тепер зустрічають пасажирів одразу за дверима митного посту і пропонують «куда–єхать–машинка–Кієв–нєдорого». Перша ціна, яку такий «бомбило» називає до Позняків, — 190 грн.

«Я по службі часто прилітаю в Україну через «Бориспіль», — розповідає «УМ» працівник посольства Польщі М. — Деякі приватні таксисти, бачачи, що я іноземець, заломлюють зов­сім космічні ціни — навіть 500 грн. до центру міста. Я–то знаю, що насправді дорога не коштує таких грошей. Але це я. А інші іноземці, що прибувають через «Бориспіль», часто пристають на бандитські розцінки».

На вулиці, за якихось 15—20 метрів праворуч від виходу з терміналу F — зупинка Sky Bus, «Небесного автобуса». Це ще одне дітище міністра транспорту й віце–прем’єра з питань Євро за сумісництвом.

Загалом на маршруті «А/п «Бориспіль» — ст. м. «Харківська» — зал. вокзал «Південний») курсує 23 буси з інтервалом 10–15 хвилин удень і півгодини — вночі. Шатли маловідомої китайської фірми Yutong (їх найбільше) розраховані на 32 пасажирів; також під маркою «Скай бас» ходить кілька автобусів Volvo — в них 50 посадочних місць. Шатли на маршруті №322, що прийшли на зміну колишнім «Польотам», розфарбовані у біло–бордові кольори Євро. Вартість проїзду — 25 грн. Квитки можна придбати як на місці, так і заздалегідь — по інтернету через багатомовний сайт.

Якщо немає потреби їхати аж до залізничного вокзалу, з аеропорту до міста зручніше буде добиратися іншим шатлом — марки МАЗ–107, маршрут №А0. За повідомленням сайту Avianews.com, під час футбольного чемпіонату 50 таких автобусів курсуватимуть від летовища до станції метро «Бориспільська» — крайньої при виїзді з Києва. Інтервал буде мінімальним (пару хвилин), а вартість — 10 грн. Хоч якась компенсація за відсутність електрички, яку так і не проклали з міста до головного летовища, хоча й обіцяли.

Але, до відома пана Колесникова, «автобусні грачі» у «Борисполі» теж існують, і вони активно конкурують із легальними шатлами. Дядьки–водії мікроавтобусів пропонують свої послуги на виходах із терміналів, допомагають поставити важкі валізи в багажник. У таку «маршрутку» вміщується менше народу, тому вона вирушає на залізничний вокзал раніше, ніж «Скай бас», їде швидше і зупиняється там, де вимагає пасажир. За проїзд дядько бере 30 грн. з особи.

Із «грачами» намагаються боротися високими цінами за паркування на площі біля терміналу: для легкових авто — 20 грн./год, для мікроавтобусів — 40 грн., для автобусів — 140. Але це — якщо офіційно. А «самодіяльний» водій «маршрутки» при виїзді з парковки протягує працівникові в будку хабара на півціни (двадцятку замість сороківки) — і задоволеними лишаються всі. Корупція починається одразу за повітряними воротами України.

В’їзд у Київ: фонтани — є, а трава ще не виросла

Проспект Бажана — перша велика вулиця, яка починається від краю Києва і веде аж до Дніпра, — внаслідок ударної праці будівельників–реконструкторів помітно змінилася на краще і місцями навіть вражає. Одна з металевих конструкцій над цією трасою невдовзі після в’їзду в Київ має вигляд величезних футбольних воріт, крізь які і проїжджають машини. На всьому шосе — новий асфальт, покладений уже після зими і ще не розбитий. Просто тобі як у Німеччині! Працівники зеленбуду завершують впорядкування великих клумб уздовж дороги: квіти вже є, красиві й різнобарвні, а от трава ще не виросла, замість неї в бага­тьох місцях — гола земля. Видно, що садово–паркові роботи почали запізно — до Євро «лисини» залишаться. Зате про футбольний чемпіонат попереджають як численні білборди, так і величезні об’ємні м’ячі, встановлені на клумбах.

Біля станцій метро з’явилися додаткові смуги–заїзди для громадського транспорту. На тротуарах з обох боків тепер є велосипедні доріжки, які, щоправда, кудись зникають біля входів у метрополітен. Мости через проспект уночі красиво підсвічуються.

З обох боків вулиці поставили нові бляшані стовпи, а посередині — новий відбійник із такого ж матеріалу. При цьому працівники фірм, які вішали на ті стовпи вазони з квітами та рекламу, кажуть, що метал — китайський, він погано витримує навантаження, гнеться. Так само і благенький парапет із бляхи: під час першого ж ДТП за участю якоїсь фури важка вантажівка може зім’яти цю загорожу, навіть не помітивши, і вилетіти на зустрічну смугу. Зате шляхова служба зекономила гроші.

На озері біля станції метро «Позняки» встановили на воді шість фонтанів, що викидають свої струмені вгору, радуючи водіїв на проспекті. Саме озеро прибрали від сміття (але наші люди не були б нашими, якби вже не почали захаращувати береги новим мотлохом). Розбиті ліхтарі на алеях навколо водойми — а розбитими були майже всі! — замінили новими. У парку біля метро відкрили музичний фонтан із величезною металевою грушею посередині. Красиво й оригінально.

У метро. А про інвалідів ви забули?!

«У вас дуже красиве метро. Ніде такого не бачив. Внутрішнє оздоблення станцій — навіть тих, що на околиці міста, — просто вражає», — каже шведський журналіст Юхан, який протестував Київський метрополітен, починаючи з «Бориспільської». Кияни називають її «станцією для білок» — «Бориспільська» розташована фактично на краю лісу при в’їзді в Київ, і досі повз її стіни, оздоблені бежевим мармуром та синьою смальтою, проходив зовсім не значний пасажиропотік. Але під час Євро ця станція має бути однією з основних у транспортній системі Києва, адже сюди майже щохвилини прибуватимуть шатли з аеропорту.

«Я помітив, що на вході в підземний перехід та в місці спуску на платформу тут є два ліфти для людей з особливими потребами. Але вони не працюють. Це значно ускладнить користування метро інвалідам, які прибуватимуть до Києва з–за кордону. А таких чимало серед футбольних уболівальників», — зауважує Юхан.

Станцію «Бориспільську» здали в експлуатацію 2005 року, там уже додумалися зробити ліфти для інвалідів. Однак тримати їх у придатному для застосування стані не вважають за потрібне. А що казати про старі станції, де підйомників немає й близько?

Іноземці дуже добре помічають той факт, що життя в Києві майже не пристосоване для людей в інвалідних візках. Це на Заході вони — рівноправні члени суспільства, для них — ліфти, пандуси, спеціальні заїзди у вагони, автобуси, які роблять крен, щоб прийняти таких пасажирів. В Україні — інакше.

«А ще мені дивно, що на станціях метро немає розкладу руху поїздів, і годинник над тунелем чомусь рахує час після відходу попереднього поїзда, а не хвилини й секунди, які лишаються до приходу наступного», — резонно зазначає шведський журналіст.

Натомість усередині вагонів метрополітен європеїзувався. Схему ліній на кожних розсувних дверях подано як українською, так і англійською мовою; для зручності всі станції отримали свої номери; двомовними стали й оголошення диктора. Фрази на кшталт «Caution! The doors are closing. Next station — Druzhby Narodiv», які начитує справжній американець, уже встигли стати «рідними» для киян. Щоправда, далеко не всі розуміють, що той «кашин» — не прізвище і не «кашель», а заклик «обережно».

Тішать око також інформаційні стенди з картою Києва та потрібними корисними позначками, що з’явилися на платформах станцій метро і просто на вулицях міста. Їх дуже бракувало. Зараз зміст цих схем охоче вивчають і гості з–за кордону, і наші співвітчизники, які погано орієнтуються у транспорті й забудові столиці.

Перед ЧЄ на київські вулиці вийшло багато нових, сучасних, комфортних автобусів і тролейбусів. Мета столичної влади — відвоювати ринок у всюдисущих бусиків–маршруток, які не забезпечують пасажирам ані комфорту, ані безпеки, зате проникають туди, куди не їде комунальний транспорт. Часто це зламки, де водій не видає квитків і не рушить із місця, поки салон не наб’ється під зав’язку. Ці бусики вже стали елементом українського фольклору, героями анекдотів. І в англійську мову слово marshrutka ввійшло, вважай, так само, як російські sputnik та perestroyka. «Проїхатися на вашій маршрутці — це справжній атракціон», — каже журналіст зі Швеції. Також Юхан скаржиться на те, що написи на зупинках громадського транспорту і в салонах бусів — лише кириличні, дуже важко орієнтуватися.

У місті: «Ду ю спік інгліш?»

У вичищеному від сміття — хай і не до блиску — підземному переході на майдані Незалежності зустрічаємо двох чоловіків нордичної зовнішності віком під 50, що перемовляються англійською. Андреас — німець, огрядний блондин–вусань, Том — норвежець, стрункий блондин без вусів. Запитання: які проблеми вони відчувають у Києві?

«На якісь побутові складнощі скаржитися не варто, із цим фактично все «о’кей», — каже Андреас. — Головна проблема — комунікація, спілкування. У вашій сфері обслуговування майже ніхто не володіє англійською. Що продавці, що полісмени. Доводиться користуватися мовою жестів, щось вигукувати, тлумачити. Навіть коли йдеться про назви, написи: у вас їх подають кирилицею, а для пересічного європейця це темний ліс».

Можливо, з початком чемпіонату в іноземних гостей Києва поменшає лінгвістичних проблем, адже на вулицях працюватимуть численні волонтери. Однак до кожного туриста перекладача не приставиш, і в кожному кафе волонтер не чергуватиме.

Інспектуючи центр Києва «очима іноземця», журналісти «УМ» стали свідками такої сцени у фаст–фудах «Глобуса». Літній чоловік — турист з Англії — намагався зробити замовлення в кафе з англійською (!) назвою. Наївний, він обрав вивіску, сподіваючись, що продавець — теж англомовний. Але дівчина по інший бік вітрини лише ніяково посміхалася, червоніла і лепетала щось на кшталт «Нот інгліш». Тоді чоловік звернувся до залу, запитавши, чи може хтось виступити перекладачем для нього. Зголосився молодий чоловік, що сидів за сусіднім столиком. А молода продавчиня, виходить, не володіє міжнародною мовою навіть на базовому рівні. І це — в центрі міста, де іноземців найбільше.

П’ятеро з шести опитаних нами на Хрещатику міліціонерів теж не змогли підтримати елементарну розмову англійською мовою («Пробачте, ви не підкажете, як пройти до Володимирського собору?»), і лише один силкувався допомогти жестами та словами «райт–лефт».

Біля поштамту на майдані бачимо юнака із блакитним прапором із написом Free tours. Навколо нього зібралося вже більше десятка іноземців — як виявиться пізніше, тут і американці, і британці, шведи, італійці, навіть бразилець. Влад — так звуть 16–річного хлопця–провідника — розповідає нам, що рух «Безплатні екскурсії» (Free tours) поширений у багатьох країнах. Місцеві ентузіасти показують гостям цікавинки своїх міст, а платня за такий тур — лише ча­йові на розсуд туриста, якщо розповідь сподобалася.

Влад водить іноземців по центру Києва двома маршрутами — «старовинним» (до Михайлівського Золотоверхого, Золотих воріт тощо) і «радянським» (до Банкової, Верховної Ради, Маріїнського парку). Охочих багато вже зараз, під час Євро вочевидь буде ще більше. «Подивіться праворуч — на офісі Головпошти збереглися графіті Помаранчевої революції. Ми стоїмо на тому самому Майдані, де в 2004 році на мітинги збиралися мільйони демократичних українців», — починає Влад екскурсію англійською мовою.

Безкоштовні консультації та матеріали можна отримати також у двох чи трьох туристичних офісах, що відкрилися в центрі Києва. Такі бюро існують у будь–якому місті Європи, яке дбає про приплив грошей від туристів. А в нас вони з’явилися лише завдяки футбольному чемпіонату, та й то — як виявилося, із приватної ініціативи.

Заходимо в такий офіс, що квартирує у кімнатці в «Хрещатик–плаза» (двері праворуч від входу у станцію метро «Хрещатик», навпроти Київради). Тут можна отримати безплатну карту Києва, буклет із детальним описом та схемою розташування цікавих споруд, інші інформаційні та рекламні буклети для туристів.

«Ми — приватна фірма «Київ турист сервіс», — пояснює господар офісу Анатолій. — На чому заробляємо? Влаштовуємо екскурсії, надаємо інші послуги гостям міста англійською мовою. Поруч із нами — фірма «Інтєрєсний Кієв», вона працює з російськомовними». Про популярність фірми Анатолія свідчить безліч стікерів зі словами подяки, наклеєних на стіні офісу.

Просимо карту англійською мовою. «На жаль, зараз немає, — розводить руками молодий чоловік. — Із Київської міськадміністрації обіцяли завезти нову партію, це ж у їхніх інтересах. Але щось не везуть. То беріть українською чи російською».

Наші нові знайомі — Том і Андреас — зазначили також, що в Києві вони не змогли купити карту міста англійською мовою і з вуличними вказівниками ситуація так само скрутна (хоча киянам і здається, що англомовних вивісок суттєво побільшало).

Ще один наш співрозмовник — смаглявий Омар, студент з Іраку, — каже, що порятунком для нього є сервіс GPS у мобільному телефоні — навігатор із вбудованими картами, який показує і твоє розташування в даний момент, і дорогу до потрібної точки. Потрібно лише, щоб «трубка» була «просунутою».

Незручності: готелі й собаки є, урн — немає

Щодо телефонів і мобільного зв’язку, то іноземні гості вказують на доступність українських тарифів та простоту придбання місцевих пакетів.

Загалом, за словами норвежця Томаса, рівень цін в Україні їх дуже влаштовує — він значно нижчий, ніж у Скандинавії. «Майже такий самий, як у Німеччині», — додає Андреас.

На вартість готелів наші співрозмовники теж не скаржаться. Так, вони читали в газетах про неабияку жадібність українських готельників. Але, мабуть, ситуацію вдалося виправити — принаймні рівень цін на житло в Києві опустився до меж розумного. Ідеться про 70–100 євро за двомісний номер, іноді навіть досить близько до центру. «У нас у Норвегії це були б дуже добрі ціни навіть без єврочемпіонату», — каже Том.

Перевіряємо на сайті Booking.com, найбільш популярному при плануванні турпоїздок у Європу. Дійсно, на день першого матчу в Києві — 11 червня — знаходимо чимало прийнятних пропозицій. Є 200 грн. на добу на двох за намет у «Єврокемпі». Є 840 грн. за номер твін економ–класу у 3–зірковому готелі «Славутич». Є «Лук’янівський» — 700 грн. на двох за ніч.

На прохання поділитися хоч одним побутовим приколом Томас чухає потилицю і видає: «О, я досі ніколи не бачив, щоб папір у туалетах продавали на вході, а не вішали в кабінках».

Ідеться про платний туалет у «Глобусі» тут же, під Майданом. Попри 2 грн. за вхід (для українця це дорого, а для якогось німця 20 євроцентів — узагалі копійки), у вбиральні сильно смердить сечею. Папір із рулону на вимогу відмотує жінка при вході — про таку її функцію сповіщає оголошення українською та англійською мовами. Так само двома мовами, але вже в кожній кабінці відвідувачів просять кидати папір не в унітаз, а в кошик.

«А ще отут, зовсім поруч, на вулиці Інститутській, ми щойно бачили шолудивого приблудного пса, — повідомляє Андреас. — Скажені звірі в центрі міста — це не дуже приємно».

Невідомо, чи той пес справді скажений, але очевидно, що приблудні собаки в центрі міста так і залишилися проблемою Києва. А згадайте, якою потужною була інформаційна кампанія на захист наших вуличних тварин. Владу звинувачували в жорсткому винищенні безпритульних «барбосів». Чим закінчилася ця кампанія, можуть бачити гості Євро.

Ще одна ознака сьогоднішнього Києва, що привертає увагу іноземців, — майже зовсім немає сміттєвих урн. Німцям та іншим шведам невтямки, що після терактів у Дніпропетровську в інших містах вирішили обрізати «не нігті, а пальці» і прибрали урни як такі. Мовляв, старі смітники не є безпечними, адже досвід Дніпра показав, що в терористів є велика спокуса використати саме уламки бетонних урн як елементи ураження після вибуху простенької бомби. Було обіцяно нові урни — «вибухобезпечні», які мають вигляд пластикових пакетів. Але Євро–2012 Київ зустрічає без урн на вулицях. Лише де–не–де можна побачити великі сміттєві контейнери. «Я, мабуть, пройшов не менш як кілометр, поки знайшов, куди викинути пачку з–під цигарок», — розповідає швед Юхан.

Київ після масових заходів завжди захаращений сміттям. І можна лише уявити, скільки мотлоху буде на вулицях у розпал єврочемпіонату, якщо не буде урн.