Олексій і Даша після нападу. (Костянтина ШРУБА.)
Того дня п’ятеро друзів — 17–річна Ірина, 22–річні Даша та Олексій, 23–річні Аня та Олександр — зібралися на шашлики. Адже Новомосковськ розташований у лісовій зоні, яка «нашпигована» турбазами та іншими вогнищами дозвілля. Тому всі місцеві жителі привчені змалечку спілкуватися з природою. Отож і п’ятеро друзів, пройшовши метрів триста вздовж берега річки Самари, вирішили розташуватися на досить жвавій галявині — тут і інші відпочивальники постійно снують, і спортсмени бігають, і голоси купальщиків долинають.
«До цього лісу ми ходили постійно, — розповіла «УМ» Даша Помошник. — Було вже темно, але люди гуляли. Тому і я запропонувала шашлики на природі приготувати. Ледь почали їсти, як на нас налетіли троє в масках і капюшонах. Один iз них був у касці, озброєний чи то шаблею, чи то мечем, в інших — пістолет і дубинка. Тільки й прокричали: «Забирайтеся геть, це наш ліс, наша поляна!» Після цього пролунали постріли — очевидно, гумовими кулями, які й у мене поцілили».
Саме Даша прийняла на себе перший удар. Дівчину так вперіщили по голові, що вона впала. Спробувала піднятися — нові удари чимось, схожим на шаблю. Кров залила дівчині обличчя. Нападники ж уже переключилися на хлопців. Закривавлена Даша краєм ока за цим спостерігала, буквально відповзаючи в кущі від біди подалі.
Колишній спортсмен Олексій прийняв бій одного з нападників, але другий підло ззаду розрубав йому плече, перебивши кістку ключиці, через що права рука у хлопця безпорадно повисла. Після цього молодий чоловік шугонув у кущі. А нелюди втрьох накинулися на Сашу.
«Ми з Сашею перед цим зустрічалися місяців зо три, — розповідає Даша. — І я переконана, що в чесному бою він зміг би дати відсіч і трьом нападникам. Але ж це була не бійка — вони просто рубали Сашу на шматки шаблею, забивали дубинками! Я намагалася кричати, але свого голосу не чула».
Саме Саші дісталося найбільше. У лікарні медики нарахують у нього 26 серйозних ран і порізів. Переламаними виявилися у хлопця обидві руки й обидві ноги. Одну з долонь розрубали так, що пальці висіли на шматках шкіри. Досi важко збагнути, як iз такими пораненнями Саша зміг вирватися від нападників і пробігти iз сотню метрів.
Знесилена Даша ледь допросилася випадкових перехожих викликати «швидку допомогу» і міліцію — ніхто не вірив у її розповідь про напад. На березі Самари дівчина виявить знекровленого і безпомічного Сашу. До моста на крики вибігли й Олексій з Анею. А ось найменша, Іра, настільки перелякалася, що буквально зарилася в листя і тільки через годину її, талановиту художницю з вразливою душею, знайдуть і приведуть до тями батьки. Хоча ніхто з потерпілих не прийшов остаточно до тями дотепер.
Рятувати Сашу новомосковські медики не ризикнули — хлопця відразу відправили до дніпропетровської лікарні №16. На щастя, лікарям вдалося не тільки врятувати йому життя, а й усі кінцівки. Протягом першого тижня Саша навіть піднятися не міг, бо живого місця на ньому не було. Мама хлопця біля сина днювала й ночувала. Ледь оклигавши, щодня стала відвідувати Сашу й Даша. «Сиджу біля нього — і мені краще, і йому», — каже.
Нині медики вже навіть відпускають Сашу, всього зшитого, додому, хоча на нього чекає ще не одна операція. Днями чергову операцію зробили й Олексію.
«Раніше я у своєму місті нічого не боялася і жодної оказії зі мною дотепер не траплялося, — зізнається Даша. — Та й наш ліс любила. Тепер же, ледь стемніє, зачиняюся вдома. А до лісу більше не піду. Після всього, що з нами сталося, життя справді повернулося в інший бік. Усі ми тепер намагаємося зустрічатися якомога частіше. Біда нас згуртувала неабияк. Бо кому, як не нам, що пережили таке страхіття, одне одного зрозуміти?».
Із Дашею автор спілкувався у ветеринарному пункті, де вона, випускниця Московської ветеринарної академії, працює. Рука у дівчини все ще була в гіпсі. Як зізналася Даша, хоч вона й не може працювати повноцінно, сама її присутність на роботі дозволяє хоч трохи відключитися від спогадів про пережите.
Дівчина неабияк журиться, що через свою біду ще й втратила багатьох клієнтів. Адже вона віднедавна освоїла рідкісну професію — грумера, фахівця зі стрижки тварин. Коли зможе знову зайнятися улюбленою справою — сказати не змогла, бо після того, як знімуть гіпс, руку доведеться розробляти протягом тривалого часу.
У міліції дотепер не можуть похвалитися хоча б якимись здобутками у пошуках зловмисників. Єдине — хвилин за двадцять до нападу до п’ятірки друзів підходив якийсь дивний хлопчина. Запитав, котра година, але, не дочекавшись відповіді, пішов далі. Як пригадує Даша, вони тоді цьому здивувалися, адже у кожного зараз є мобільні телефони з годинниками. Та й говорив той хлопчина якимось неприродно писклявим голосом, який, не виключено, таким чином він просто змінював. Хлопці запевняють, що того дивака впізнають, хоч і підходив він до них у темряві.
«Те, що ми пережили, навіть ворогу не побажаєш, — зізналася мені Марина Помошник, мама Даші. — Коли мені повідомили по телефону, що моя доця важко поранена, я примчала до лікарні сама не своя. Даші саме зробили операцію, і вона перебувала під наркозом. Коли ж прийшла до тями, то чомусь відразу попросила у мене вибачення. Що мене неабияк здивувало. «Доцю, ти переді мною ні в чому не винна», — заспокоюю її. А вона: «Я ніколи не думала, що на світі бувають такі відморозки». За ті дві доби я вся посивіла».
Як розповіла «УМ» Марина Вікторівна, теж за фахом ветеринар, наразі вона разом iз батьками інших потерпілих докладає зусиль для пошуків бузувірів. Бо на міліцію вони не розраховують.
«Ми не хочемо помсти, — заявляє жінка. — Ми хочемо їх зупинити. Тому що, залишившись непокараними, вони відпрацьовуватимуть свої прийоми і навички з убивства і на інших дітях. Не можна таких людей залишати в суспільстві. Наших дітей вони вбивали просто так, без жодної на те причини. Хлопці і моя донечка втратили по три літри крові і вижили вони просто дивом».
У Новомосковську навіть поповзли чутки, що нападниками могли виявитися реконструктори лицарських боїв, бо озброєні вони були мечем чи шаблею, а на голові одного з них — якийсь шолом. Проте швидко з’ясувалося, що таких любителів старовини у місті немає. Як би там не було, важко погодитися, що на таке нічим не пояснюване звірство спроможні люди з ясною свідомістю.
У відчаї батьки потерпілих уже звернулися до відомої телепередачі «Битва екстрасенсів», за допомогою якої сподіваються майже на диво — поки що не відомих виродків усе ж знайти. Інакше спокій жителям міста, дотепер ніскільки не криміногенного, може тільки снитися.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
