«Біг додому, тримаючи за пазухою принишклого голуба»
...Малий Володька стояв наче вкопаний на базарі перед великою кліткою з голубами. «Що, голуба хочеш купити, а грошей не вистачає?» — нахилився до підлітка бородатий продавець. «Не вистачає», — безнадійно відповів хлопчик і показав у руці свої невеликі заощадження. Бородань порахував на долоні підлітка його скарб і змилостивився: «Ну добре, давай свої гроші та забирай голуба, якого вибрав». Володька нахилився до клітки й обережно взяв до рук білого голуба. «В ту мить я був найщасливіший у світі. І хоча додому треба було пішки добиратися аж дванадцять кілометрів, я й не помічав того. Біг дорогою з вискоком, тримаючи за пазухою принишклого голуба», — пригадує далеке дитинство Володимир Олександрович.
Він каже, аби якомога дешевше купити голуба у свої вісім років, розробляв план «фінансової операції». Оскільки грошей у сім’ї не вистачало, тому коли у суботу мама посилала його на базар, він ще по дорозі мудрував, як би зекономити, купуючи крупу чи хліб, щоб на ту суму придбати ще й омріяного голуба.
«Мама знала ціни на харчі, тож грошей давала лише на продукти та на дорогу. А я, було, підійду до бабусі щось купити і стою, роздивляюся, доки вона не запитає: «Що, грошей мало?». А потім: «Ну то бери за меншу ціну», — розповідає Володимир Турчин. Отак, каже, «назлидарюю та й зекономлю трохи грошенят, а тоді біжу до кліток із голубами». Мама за голубів не сварила, бо ж «я купив їй те, що замовляла».
Нині своїх голубів Володимир Турчин не лише купує, а й обмінює у таких же затятих голуб’ятників, як і сам. Але, зізнається, приживаються на новому місці не всі. Принесеш додому, приміром, поштового голуба, а коли згодом випустиш його політати, він візьме та й гайне до колишнього господаря.
«Поштовий голуб — не поштовий, якщо ти його купив і він залишився у тебе жити. Він повинен летіти тільки додому, що й зробить при першій–ліпшій нагоді У війну таких голубів навіть брали в штаб на передову, кріпили до ніжки записку і голуб летів iз повідомленням у тил. Є такі, що здатні пролетіти понад тисячу кілометрів», — зазначає Володимир Олександрович.
«Голуб серед сотні інших знаходить свою кохану голубку»
Правда, аби поштовий голуб не подався до колишнього господаря, є одна хитрість. Такого голуба Володимир Турчин не заселяє в голуб’ятник, а тримає в окремому приміщенні, доки той не виведе потомство. За літо пара поштових голубів здатна висидіти до восьми малюків.
На яйцях турботливі голуб із голубкою сидять по черзі вісімнадцять днів. Ще з місяць старанно годують свою малечу. Коли потомство поштових голубів підростає, то воно вже ніколи не полетить зі свого двору, вважаючи його рідним домом.
«Поштові голуби — то найкращі батьки, дуже відповідальні. Тож я нерідко підкладаю їм у гніздо яйця чорних, червоних, миколаївських або білохвостих голубів», — веде далі пан Володимир.
Він наголошує, що розведення породистих голубів — то ціла наука. І тут помилки неприпустимі. Адже в голубів, як і в людей, кохання приходить зненацька. І буває так, що поштовому голубу припала до душі голубка миколаївської породи. А господарю–голуб’ятнику треба, аби потомство було чистокровне. Тому в таких випадках він сам парує птахів. Садить їх в одну клітку. І вони сидять разом тиждень–два. Так і сім’я з’являється. Але, зазначає пан Турчин, є такі вперті голуби — ніби й сидить з голубкою своєї породи в одній клітці, а в голові та, яка сподобалася. І коли голуба випускаєш політати, він серед сотні інших знаходить своє кохання.
«Випустиш його, а він знову летить до тієї, яку любить. Одбиває у голуба. Ну, як люди. Тоді забираю його у другий голуб’ятник, щоб кохану голубку він не бачив. Сидить там, доки потомство з голубкою своєї породи не виведе. Після вже хоч і зустрічатиметься з колишньою коханою, але вже буде вірним своїй дружині», — пояснює Володимир Олександрович.
«Ніякого прибутку, одна тільки радість для душі»
Холодної пори року своїх голубів Турчин утримує на горищі власної хати. У сніг чи люті морози на вулицю цих птахів господар не випускає, береже від хвороб. Але тільки розпогодиться — випускає політати.
Він любить спостерігати за тим, як його голуби кружляють у безмежному просторі. Каже, птахи літають над селом, але сідають відпочити тільки на свою хату. Буває, що молоді та недосвідчені на сусідську хату приземляються. Та варто тільки один раз помахати на них палицею з ганчіркою, як вони звідти злітають. Володимир Олександрович переконаний: голуби дуже розумні птахи і з першого разу розуміють, чого від них хочуть, тож потім більше не сідають на дах чужої хати.
«Мої голуби високо літають, он миколаївська порода здатна піднятися в небо так, що стає схожою на крапку, яку тільки у бінокль і розгледиш. Деякі люблять літати дуже довго, від двох і до восьми годин. А поштові, наприклад, по колу літають і невисоко», — пояснює Володимир Турчин.
Чоловік зізнається: для своїх голубів він не шкодує ні грошей, ні часу. Аби похвалитися своїми Божими птахами або ж придбати нових, постійно відвідує виставки голубів не лише в Черкаській області, а й у Кіровоградській, Полтавській, Харківській та Київській.
Аби купити породистого й, головне, здорового голуба, Володимир Олександрович радить завжди заглядати їм в очі. «Якщо зіниці в голуба яскраві та чіткі, то птах здоровий. Коли ж очі темні чи однорідні, то він точно хворий», — ділиться досвідом пан Турчин.
Своїх голубів чоловік годує кукурудзою, пшеницею, ячменем, просом, соняшниковим насінням. Змішує все докупи і два рази в день висипає птахам по піввідра такого асорті. Каже, за місяць його пернаті з’їдають по три мішки цієї суміші. Весною розбавляє пташине меню ще й посіченим листям кульбаби.
Щоб птахи не хворіли, голуб’ятник купує у ветеринарній аптеці для них мінеральні добавки, котрі додає в корм. А ще двічі на рік дезінфікує пташник.
«Не всі жінки підтримують таке хобі, як голуби. Вчора один чоловік приїжджав голуба купувати у мене й каже: «Як будеш мені дзвонити, не зізнавайся, що ти голуб’ятник, бо жінка лаятиметься, вона не знає, куди я поїхав, — говорить Володимир Турчин. І з гіркотою в голосі додає: — А моє незвичайне захоплення підтримувала дружина Люба, але, на жаль, не так давно померла, тепер ми із синами Володимиром та Віктором самі залишилися».
Чоловік каже, що в інших голуб’ятників дружини проти голубів, бо ті багато харчів з’їдають. Краще вже порося вигодувати чи курей тримати. «Он сусідка запитує мене, і що ти з тих голубів маєш? Відповідаю, а нічого, ніякого прибутку, одна тільки радість для душі. Ніхто не розуміє, а я можу годинами підняти голову й спостерігати за тим, як у небі Божі птахи кружляють». «Голуби — це така «хвороба». Не знаю ні одного голуб’ятника, який би захоплювався розведенням голубів, а потім кинув цю справу. Голуби — це любов на все життя», — зізнається Володимир Олександрович.